Загальна інформація про Гаазьку Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року та її місце у національній правовій системі України

Одним із основних компонентів державної політики України у сфері захисту дитинства є удосконалення нормативно-правової бази, зокрема імплементація норм міжнародного права. Результатом цієї діяльності є те, що на сьогодні Україна є учасницею цілого ряду міжнародних документів у сфері забезпечення прав дитини.

Свідченням наміру нашої держави забезпечувати захист прав дитини є, серед іншого, постійна робота зацікавлених органів влади з підготовки пропозицій про приєднання України до міжнародних договорів у сфері сімейного права.

Слід зазначити, по-перше, що Конвенція ООН про права дитини, яка є основним документом, що визначає правові стандарти у сфері захисту прав дитини, була ратифікована Україною ще 27 лютого 1991 року і набула чинності 27 вересня 1991 року.

По-друге, важливе значення має ратифікація низки міжнародних договорів у сфері сімейного права, розроблених у рамках Ради Європи і Гаазької конференції з міжнародного приватного права, що дозволяють вирішувати практичні питання, які стосуються здійснення прав дітей, регулюють відносини батьків і дітей, як матеріальні, так і особисті. Деякі з цих договорів були підписані Україною ще в 2002 – 2003 роках.

У 2006 році Україною було ратифіковано Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 1980 р. (далі – Гаазька конвенція). Гаазька конвенція спрямована на захист дітей від їх незаконного вивезення та/або утримування. За її допомогою створено процедуру для забезпечення повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують, до країни постійного місця проживання.

Зазначена Конвенція є найпоширенішим міжнародним інструментом у цій сфері адже її учасницями, як ми вже знаємо, є більше ніж 80 держав світу, які співпрацюють у її рамках і використовують її ефективний механізм.

Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка не досягла 16 років, та проживала в Договірній державі безпосередньо перед протиправним вивезенням за кордон.

Стаття 8 Конвенції надає будь-якій особі, установі (іншому органу), які стверджують, що дитина була вивезена або утримується з порушенням прав піклування, право звернутися з заявою про допомогу у забезпеченні повернення дитини. У Конвенції вживаються поняття «право піклування» і «право доступу», тлумачення яких обмежено цілями Конвенції.

Так «право піклування» охоплює права, пов’язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини, а «право доступу» включає право спілкуватися з дитиною, у тому числі переміщувати дитину на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання.

Отже, переміщення вважається незаконним, коли має місце вивезення за кордон або неповернення з-за кордону дитини, якщо при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу.

Правові підстави виникнення правового зв’язку між дитиною і особою (установою) визначаються відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно проживала, чинного рішення суду або компетентного органу або є наслідком угоди. Важливо також, щоб піклування здійснювалося ефективно.

У будь-якому випадку, положення Гаазької конвенції застосовуються до випадків, які не містять складу злочину. Довідково: в проєкті Закону р. н. 1192 (розроблений в 2018 року Мін’юстом, взятий за основу та внесений в 2019 році на розгляд Верховної Ради України групою народних депутатів) міститься серед іншого пропозиція криміналізувати незаконне вивезення чи утримування дитини за кордоном. Кримінальний кодекс України пропонується доповнити новою статтею з метою притягнення до кримінальної відповідальності одного із батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, які незаконно вивезли чи утримують за кордоном дитину, яка має постійне проживання в Україні, в порушення рішення органу опіки та піклування або суду, або прав, встановлених законодавством щодо визначення місця проживання дитини.

У більшості випадків, особою, що вивозить дитину є один із батьків, рідше це бабуся чи дідусь. Водночас, не слід забувати, що це може бути особа, яка є опікуном чи піклувальником дитини.

Отже, по-перше, в будь-якому випадку має місце вилучення дитини з сім’ї та соціального середовища.

По-друге, особа, яка забирає дитину за кордон, є членом сім’ї дитини: в більшості випадків батьком або матір’ю і, як правило, один із них сподівається отримати відповідне рішення компетентних органів щодо опіки над дитиною, тобто «узаконити» переміщення дитини.

Таким чином, Конвенція встановлює своїм завданням відновлення status quo шляхом негайного повернення дітей, які були неправомірно вивезені, оскільки вирішувати будь-які суперечки стосовно місця проживання і опіки над дитиною мають юрисдикцію лише органи за місцем постійного проживання дитини. Заяви відповідно до Конвенції направляються до Центральних органів, призначених державами-учасницями для виконання функцій, визначених Конвенцією.

В Україні заяви спрямовуються в Міністерство юстиції або його територіальні органи – Міжрегіональні управління юстиції.

Рішення про повернення дитини, або відмову у поверненні, приймає суд або компетентний орган тієї Договірної держави, в якій дитина знаходиться внаслідок вивезення.

В Україні таке рішення ухвалюється судом. Підстави для відмови у поверненні визначені безпосередньо Конвенцією, проте їх перелік невеликий. Суд може відмовити у поверненні, якщо минуло більше одного року з дати незаконного вивезення (п. 2 ст.12); дитина вже прижилася у своєму новому середовищі; заявник фактично не здійснював права піклування стосовно дитини, або дав згоду на переміщення або утримування дитини, або пізніше дав мовчазну згоду на переміщення або утримування дитини (пп. а) п. 1 ст.13); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди, створить для дитини нетерпиму (пп. b п. 1 ст.13) обстановку; виявлено, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (п. 2 ст.13).

Водночас стаття 16 Конвенції містить вимогу не вирішувати питання щодо визначення місця проживання дитини по суті, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції. Тобто, слід враховувати, що ухвалене рішення про повернення дитини до країни її постійного місця проживання не означає автоматичного вирішення питань про постійне місце проживання дитини, способи участі у вихованні та спілкуванні з нею , інших питань щодо правовідносин батьків та дітей.

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей також передбачає можливість звертатися із заявою про ефективне здійснення прав доступу, тобто про надання можливості іншому з батьків, або родичу, що проживають за кордоном, реалізовувати своє право на спілкування з дитиною.

Фактично Конвенція надає право звертатися і отримувати згоду, зокрема на «транскордонний контакт», тобто на виїзд дитини на визначений період часу за кордон. Механізм розгляду заяв про здійснення права доступу загалом не відрізняється від механізму, передбаченого для заяв про повернення дитини.

Рішення, у разі, коли батьки або інші зацікавлені особи не досягають згоди, також ухвалюється судом, із урахуванням найвищих інтересів дитини. У сучасному світі розлучення дитини з одним із батьків або іншими родичами може відбутися не просто внаслідок переїзду в інше місто, регіон, а взагалі – в іншу країну.

Однак, незважаючи на це, дитина має право спілкуватися з батьками, іншими особами, з якими існують сімейні зв’язки або навіть психологічні та духовні, якщо відповідне законодавство передбачає такі можливості (наприклад, це можуть бути хрещені, вчителі, тощо).

Проте, як бути у тих випадках, коли існує загроза, що у випадку транскордонного контакту (коли матиме місце виїзд дитини за кордон) дитина не повернеться до місця постійного проживання або той із батьків, який проживає окремо, прагне встановити контакт на регулярній основі, які гарантії і заходи можуть бути застосовані.

На підставі статті 21 Конвенції один з батьків, який проживає в договірній державі, має право звернутися із заявою про забезпечення реалізації прав доступу до дитини. В заяві зокрема викладається суть пропозицій щодо спілкування з дитиною, тобто графік спілкування, періодичність, способи і засоби контактів із урахуванням щоденного розкладу дитини, її інтереси тощо.

Отже, ефективний механізм, визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, дозволяє вирішувати випадки цивільно-правових «викрадень» міжнародно-правовими засобами і забезпечувати повернення дітей, яких незаконно вивозять і утримують, а також вирішувати питання транскордонних контактів, якщо батьки проживають в різних державах.

З методичними рекомендаціями «СПОРИ ПРО МІЖНАРОДНЕ ВИКРАДЕННЯ ДІТЕЙ» можна ознайомитись за посиланням: https://is.gd/tqTpkl

Методичні рекомендації підготовлені колективами Комітету НААУ з сімейного права, Вищої школи адвокатури та Міністерством юстиції України