Рішення у справі Z v. the Czech Republic (заява № 37782/21) від 20 червня 2024 року

Коротка довідка

У цій справі заявниця скаржилася на те, що з 2008 по 2009 рік вона піддавалася сексуальним діям без її згоди з боку священника. Зокрема, вона скаржилася на обмежувальне тлумачення владою складових елементів злочинів зґвалтування та сексуального насильства, передбачених чинним на той час Законом № 140/1961 (Кримінальний кодекс), на те, що цієї правової бази було недостатньо для забезпечення ефективного покарання за сексуальні злочини, нібито вчинені проти неї, а також на відсутність ефективного розслідування. 

Суд встановив, зокрема, що підхід влади не міг забезпечити заявниці належний захист. Як наслідок, Суд визнав, що чеська держава не виконала своїх позитивних зобов’язань, які вимагали ефективного застосування кримінально-правової системи, здатної покарати за сексуальні стосунки без згоди, про які стверджував заявник.

Крім того, Суд зазначив, що влада вважала, що дії підозрюваного могли становити сексуальний примус відповідно до нового Кримінального кодексу (Закон № 40/2019), який набув чинності після подій, що розглядаються (1 січня 2010 року).

Обставини справи

Заявниця є громадянкою Чехії, яка народилася в 1981 році. У відповідний час вона навчалася на богословському факультеті. Жінка стверджувала, що з 2008 по 2009 рік, у період, коли вона була психологічно травмована смертю батька і погіршенням стану здоров’я, зазнала нападу з боку священника, який викладав на факультеті богослов’я, а також був її науковим керівником дисертації.

 У 2009 році вона довела справу до відома відповідної церковної влади, яка наказала священнику звільнитися з посади викладача богословського факультету і вийти з чернечої спільноти, яку він очолював. Він виїхав до монастиря в Італії, де проживає наразі.

Того ж року поліція розпочала розслідування, в ході якого, серед інших, допитала заявницю. Вона розповіла, що спочатку розглядала свої фізичні стосунки з підозрюваним як спробу допомогти їй, але після смерті її батька ці інциденти почастішали. Вона також заявила, що стала дуже наляканою, що відчувала себе зганьбленою і винною, і що вона боялася, що не зможе завершити своє навчання. Вона також стверджувала, що згодом неодноразово говорила підозрюваному, що не давала згоди на ці дії, не маючи, однак, можливості активно захищати себе.

У 2020 році підозрюваний надіслав до поліції заяву, в якій зізнався у порушенні етики, але стверджував, що заявниця дала згоду на їхні фізичні стосунки.

Згодом поліція припинила розслідування. На підставі чинного на той час Закону № 140/1961 (Кримінальний кодекс) вони дійшли висновку, що дії підозрюваного, хоча і були несумісні з його обов’язками та моральними принципами, не становили складу злочину. Вони вважали, що ці дії не можуть бути кваліфіковані як сексуальне насильство, оскільки заявниця не була неповнолітньою у відповідний час, і що підозрюваний не міг скористатися її залежністю від нього, оскільки вона не була під його контролем. На думку поліції, це також не було зґвалтуванням, оскільки підозрюваний не застосовував насильство або погрозу насильством, а заявниця висловила свій протест лише після, а не під час сексуальних стосунків, про які йшлося. Поліція зазначила, що дії підозрюваного могли становити сексуальний примус відповідно до нового Кримінального кодексу (Закон № 40/2009), але він набув чинності лише 1 січня 2010 року, тобто після подій, про які йдеться. 

Заявниця оскаржила це рішення, але прокуратура відхилила її скаргу, наполягаючи, однак, на тому, що вона не бажає мінімізувати ні дії священника, ні страждання заявниці. Тим не менш, вона вважала, що заявниця не перебувала під контролем підозрюваного у значенні цього терміну, як він тлумачиться у відповідній судовій практиці (а саме, як у відносинах батьків щодо своєї дитини, опікуна щодо недієздатної особи або вчителя щодо учня), і що вона не була позбавлена здатності захищати себе. Згодом міська прокуратура підтримала це рішення, яке вона визнала належним чином обґрунтованим.

Заявниця подала конституційну скаргу, яка була визнана неприйнятною у 2021 році.

Стверджуване порушення прав

Посилаючись на статті 3 (заборона нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) та 8 (право на повагу до приватного життя) Конвенції, заявниця скаржилася на обмежувальне тлумачення владою складів злочинів зґвалтування та сексуального насильства, передбачених Законом № 140/1961 (Кримінальний кодекс), на те, що ця правова база була недостатньою для забезпечення ефективного покарання за сексуальні злочини, які, як стверджувалося, були скоєні проти неї, а також на відсутність ефективного розслідування її звинувачень у сексуальному насильстві.

Оцінка Суду

Статті 3 та 8 Конвенції

Суд зауважив, що поліція, як видається, вважала, що для того, щоб дії, про які йдеться, підлягали покаранню, необхідно, щоб заявниця висловила свої заперечення під час цих дій. Той факт, що вона висловлювала такі заперечення пізніше, неодноразово, і можливість того, що священник міг помилитися, вважаючи, що вона дала згоду, не мав жодного значення для органів влади, які також проігнорували можливість того, що заявниця могла мати причини залишатися пасивною або не протидіяти підозрюваному через своє службове становище, не даючи, однак, згоди на вчинення дій, про які йдеться.

Таким чином, попри відповідні твердження заявниці, органи влади не вважали за необхідне оцінити достовірність заяв на основі контексту або дослідити обставини в цілому. Зокрема, вони не дослідили достатньою мірою, чи була заявниця в особливо вразливому і залежному становищі стосовно священника, про якого йдеться, і якщо так, то якою мірою. Органи прокуратури обмежилися тим, що для цілей національного законодавства та прецедентного права встановили, що заявниця не була позбавлена можливості захищати себе.

Суду було відомо, що національне прецедентне право, яке існувало на той час, визнавало, що в певних ситуаціях через стан безсилля, викликаний, наприклад, алкоголем, наркотиками, хворобою або інвалідністю, жертва може бути нездатною висловити свої побажання або захистити себе. Проте, на думку Суду, ця можливість недостатньо враховує ситуації недійсної згоди внаслідок зловживання вразливістю або психологічними реакціями жертв сексуального насильства в більш загальному сенсі. Саме з огляду на таке обмежувальне тлумачення складових елементів злочину зґвалтування, визначених у Законі № 140/1961 (Кримінальний кодекс), органи, відповідальні за розслідування, прийняли рішення про його припинення. 

Таким чином, остаточне рішення у цій справі було прийнято на попередній стадії кримінального провадження, так що справа ніколи не була передана до суду, оскільки національне законодавство не дозволяло заявниці подати апеляцію до судового органу.

Суд зазначив, що нещодавня практика Верховного Суду з посиланням на новий Кримінальний кодекс, як видається, дає більш адекватну відповідь у цьому відношенні.

Щодо злочину сексуального насильства, визначеного Кримінальним кодексом, чинним на той час, Суд зазначив, що органи влади дійшли висновку, що заявниця не перебувала під контролем підозрюваного у значенні цього терміну, як він тлумачиться у відповідній судовій практиці, і що її свобода волі не була обмежена, оскільки вона була повнолітньою, повністю дієздатною і не страждала на будь-яку хворобу, що перешкоджала їй висловлювати свої бажання. Висновок органів влади про те, що заявниця могла відчувати певну залежність від підозрюваного, не спонукав їх розширити свій аналіз. На думку Суду, такий підхід, який, по суті, полягав у відмові оцінювати факти в їхньому контексті, беручи до уваги психологічний стан заявниці у світлі конкретних обставин справи, а не лише той факт, що вона була повнолітньою, був хибним.

Крім того, Суд зазначив, що влада вважала, що дії підозрюваного могли становити сексуальний примус відповідно до нового Кримінального кодексу, який набув чинності після подій, що розглядаються. 

Звідси випливає, що підхід влади у цій справі не міг забезпечити заявниці належний захист. Як наслідок, Суд постановив, що чеська держава не виконала свого позитивного зобов’язання, яке вимагало, принаймні з часу рішення у справі M. C. проти Болгарії 2003 року, ефективного застосування кримінально-правової системи, здатної покарати за сексуальні стосунки без згоди, про які стверджував заявник. У зв’язку з цим Суд повторив, що не йому вирішувати питання про кримінальну відповідальність передбачуваного правопорушника, і що його вищевказаний висновок не може тлумачитися як висновок про вину або як заклик до відновлення розслідування у цій справі. Таким чином, відбулося порушення статей 3 і 8 Конвенції. 

Повний текст рішення французькою мовою доступний для ознайомлення за посиланням: https://tinyurl.com/43pmddxb

Пресреліз англійською мовою доступний для ознайомлення за посиланням: https://tinyurl.com/3ssy9yce

Переклад здійснено Вищою школою адвокатури НААУ