Втрата права користування житлом у зв’язку з тривалою відсутністю без поважних причин та відсутність підстав для закриття провадження через смерть позивача
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2026 року у справі № 753/17270/24
Короткий зміст позовних вимог:
У вересні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Дарницька районна в місті Києві державна адміністрація, про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачка є наймачем квартири АДРЕСА_1 , яка належить до комунальної власності. Заселення у квартиру відбулося на підставі ордера від 19 травня 1986 року, виданого позивачці та членам її сім`ї - чоловіку ОСОБА_4 та сину ОСОБА_5 .
У спірній квартирі позивачка проживала разом зі своїм сином ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Також в квартирі проживали:
- з 1999 року по 2002 рік дочка від першого шлюбу ОСОБА_5 - ОСОБА_3 ;
- з 2003 по 2011 рік друга дружина ОСОБА_5 - ОСОБА_2 ;
- з 2006 по 2011 рік спільний син ОСОБА_5 та ОСОБА_2 - ОСОБА_2 .
Наразі у квартирі зареєстроване місце проживання ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , які у квартирі тривалий час не проживають.
ОСОБА_3 виїхала з квартири орієнтовно у 2002 року разом зі своєю матір`ю після її розлучення з ОСОБА_5 , при цьому позивачка не володіє інформацією щодо нової адреси її фактичного проживання.
ОСОБА_2 разом з ОСОБА_5 та їх сином виїхали з квартири орієнтовно у 2011 року, після придбання власної квартири АДРЕСА_2 . Наскільки відомо позивачці, шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 розірвано у 2020 році.
Позивачка посилалася на те, що відповідачі квартирою не користуються, участі в оплаті житлово-комунальних послуг не беруть, а їй доводиться самостійно нести додаткові витрати по утриманню житла відповідно до кількості зареєстрованих у ньому осіб. Вказує також, що факт реєстрації відповідачів у квартирі перешкоджає їй реалізувати право на приватизацію житла.
Посилаючись на викладене, позивачка просила суд визнати ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, квартири АДРЕСА_1 .
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 23 січня 2025 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено Київську міську раду.
Короткий зміст оскаржених судових рішень:
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 17 жовтня 2025 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2026 року, позов задоволено частково. Позбавлено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 права користування житлом - квартирою АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідачі були відсутні у спірному житлі понад встановлений статтею 71 ЖК України строк без поважних причин.
В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції переглядалось за апеляційною скаргою ОСОБА_2 в частині вирішення позовних вимог, заявлених до нього.
Короткий зміст вимог касаційної скарги:
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить постанову рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 жовтня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2026 року скасувати, ухваливши нове судове рішення про відмову в позові.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14, від 19 травня 2021 року у справі № 759/19579/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Вказує, що суди фактично переклали на нього обов`язок доказування, зобов`язавши його доводити наявність поважних причин відсутності збереження зв`язку зі спірним житлом, тоді як належних та допустимих доказів на підтвердження протилежного позивачкою не надано.
Вважає, що надані ним докази вимушеного перебування за межами України у зв`язку з воєнними діями, наявності тимчасового захисту, збереження особистих речей у квартирі, підтримання фактичного зв`язку зі спірним житлом, не були оцінені судами у сукупності та взаємозв`язку. В судових рішеннях відсутній мотивований аналіз відповідних доказів, що свідчить про формальний підхід судів до їх дослідження.
Зауважує, що суди не визначили з якого часу відсутність відповідача у спірному житлі слід вважати такою, що перевищує передбачений статтею 71 ЖК України строк відсутності без поважних причин.
Посилається на те, що з квітня 2022 року по травень 2023 року він перебував за межами України у зв`язку з початком повномасштабної збройної агресії проти України та отримав тимчасовий захист у Республіці Польща. Воєнні дії унеможливили безпечне проживання у спірному житлі.
Наполягає, що судами не з`ясовано чи зберігся у нього фактичний зв`язок з квартирою, зокрема через наявність особистих речей, участі в оплаті комунальних послуг, підтримання правових та сімейних відносин із особами, які проживають в квартирі.
Крім того, апеляційний суд не врахував, що право користування житлом охоплюється гарантіями статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як складова права на повагу до житла. Позбавлення особи права користування житлом без встановлення чітких та належно доведених підстав є втручанням у це право, яке повинно відповідати критеріям законності, необхідності та пропорційності.
Позиція Верховного Суду:
У розглядуваній справі, задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що ОСОБА_2 без поважних причин відсутній понад шість місяців в жилому приміщенні, тому наявні правові підстави для визнання останнього таким, що втратив право користування спірним жилим приміщенням.
Судами попередніх інстанцій обґрунтовано враховано, що ОСОБА_2 та її син ОСОБА_2 добровільно вибули зі спірної квартири в інше житло, а саме належну ОСОБА_2 на праві власності квартиру АДРЕСА_2 .
Матеріали справи не містять доказів проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, переліку його речей, які зберігаються у спірній квартирі, документів, які підтверджують оплату ним комунальних послуг, показань свідків, які б підтвердили факт його проживання за місцем реєстрації тощо.
Із заявами до житлово-експлуатаційної організації, правоохоронних органів чи до суду з приводу чинення йому перешкод у користуванні спірною квартирою відповідач не звертався.
У період з квітня 2022 року по 07 травня 2023 року ОСОБА_2 перебував за межами України в Республіці Польща.
З урахуванням введення воєнного стану в Україні, а також того, що на момент досягнення повноліття ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , перебував за межами України, причини його відсутності за адресою реєстрації у спірній квартирі в період з квітня 2022 року по 07 травня 2023 року визнані судами поважними.
Водночас доказів поважності причин відсутності ОСОБА_2 за місцем реєстрації з травня 2023 року, понад встановлений законом шестимісячний строк, матеріали справи не містять, як і не містять доказів того, що позивачка чинила перешкоди ОСОБА_2 у користуванні спірною квартирою.
За цих обставин, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування спірним житлом, оскільки він з власної волі та за відсутності поважних причин не проживав у квартирі понад встановлений законом строк, зокрема після травня 2023 року, що вказує на втрату ним інтересу до спірного житла.
Позбавлення ОСОБА_2 права користування житлом здійснюється згідно із законом та спрямоване на захист порушених прав позивачки як наймача жилого приміщення, наданого їй у свій час державою. Ухвалення такого рішення не матиме наслідком порушення ні конституційного права відповідача на житло, ні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Верховний Суд відхиляє посилання заявника на вимушене його перебування за межами України у зв`язку з воєнними діями, оскільки у розглядуваній справі встановлено, що ОСОБА_2 не проживав у спірній квартирі, у тому числі, й після досягнення повноліття та повернення в Україну у травні 2023 року.
Спірна квартира не знаходиться на території, на якій ведуться активні бойові дії.
Також Верховний Суд відхиляє доводи заявника про необхідність закриття провадження у справі у зв`язку з смертю позивачки.
Згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково із закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Водночас, відповідно до частини третьої статті 414 ЦПК України якщо суд першої або апеляційної інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи чи припинення юридичної особи - сторони в спірних правовідносинах, що не допускають правонаступництва, після ухвалення рішення не може бути підставою для застосування положення частини першої цієї статті.
Висновок:
З огляду на ухвалення судом першої інстанції законного і обґрунтованого рішення про задоволення позову в частині, яка переглядається, відсутні підстави для закриття провадження у справі у зв`язку із смертю позивачки після ухвалення судом першої інстанції оскарженого рішення.
Позивачка за життя чітко висловлювала свою позицію щодо підтримання позовних вимог, а на стадії апеляційного перегляду подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , наполягаючи на тому, що районний суд ухвалив законне і обґрунтоване рішення.
Оскаржені судові рішення є достатньо вмотивованими та містять висновки щодо питань, які мають значення для вирішення справи.
В межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховним Судом не встановлено підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені із неправильним застосуванням норм матеріального права або із порушенням норм процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 17 жовтня 2025 року в частині вирішення позовних вимог, заявлених до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , в апеляційному порядку не переглядалося і в касаційному порядку цими відповідачами не оскаржується, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України справа в цій частині касаційним судом не переглядається.