Втрата довіри як підстава для звільнення: межі дискреції роботодавця та судовий контроль
Матеріал підготувала Алла Андрушко, кандидат юридичних наук, адвокат, член Ради Комітету трудового права НААУ та Центру трудового права та соціального забезпечення НААУ
Публікації лекторів
19.11.2026

Звільнення у зв'язку з втратою довіри посідає особливе місце серед підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, адже законодавець не конкретизує діянь, що зумовлюють втрату довіри, а оціночний характер цієї категорії створює спокусу використовувати її як універсальний інструмент позбавлення від небажаного працівника. Актуальність теми зумовлена тим, що в 2025–2026 роках судова практика щодо кола осіб, на яких поширюється пункт 2 частини першої статті 41 КЗпП України, значно уточнилася, а в умовах воєнного стану, коли ліквідація та скорочення для роботодавців ускладнені, кількість спорів про законність звільнення за цією підставою зростає. До цього додається те, що відповідно до роз'яснень Державної служби з питань праці протягом дії воєнного стану норми статті 43 КЗпП про попередню згоду профспілки не застосовуються, за винятком працівників, обраних до профспілкових органів, а тому основний тягар контролю за обґрунтованістю звільнення зміщується на судовий етап. Не залишається осторонь і законодавча перспектива, оскільки проєкт нового Трудового кодексу, повторно схвалений Кабінетом Міністрів у вересні 2026 року, у разі ухвалення замінить чинний КЗпП, і напрацьовані судами критерії стануть орієнтиром для формулювання відповідних норм.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи роботодавця може бути розірваний у разі винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довіри до нього з боку роботодавця. Така норма є спеціальною, оскільки коло її суб'єктів обмежене, і має дисциплінарний характер, бо вимагає винності, при цьому матеріальна шкода не належить до обов'язкових умов звільнення, а достатньо того, що дії працівника дають підстави вважати, що його подальше перебування на посаді може призвести до втрати цінностей. Саме поєднання оціночного критерію та відсутності вимоги про настання шкоди й пояснює, чому судовий контроль за застосуванням цієї підстави набуває вирішального значення, і чому звільнення є законним лише за одночасної наявності трьох умов, а саме: працівник безпосередньо обслуговує цінності, він вчинив винні дії, і ці дії об'єктивно дають підстави для втрати довіри. Відсутність хоча б однієї з цих умов тягне визнання звільнення незаконним.

Із цього випливає, що першим і найчастіше спірним питанням стає з'ясування того, чи належить працівник до спеціальних суб'єктів норми. Верховний Суд у постанові від 02.06.2021 у справі № 585/2261/19 виходить із того, що безпосереднім обслуговуванням грошових і товарних цінностей є їх прийняття, зберігання, транспортування, розподіл тощо, причому такі операції повинні становити основний зміст трудових обов'язків працівника та мати відповідальний, підзвітний характер з наявністю обліку й контролю. Тому суд досліджує не назву посади, а фактичний зміст обов'язків, визначений посадовою інструкцією, положенням про підрозділ та договором про повну матеріальну відповідальність, і саме цим пояснюється те, що касири, комірники, завідувачі складів, продавці та інші особи, які безпосередньо приймають, зберігають і відпускають цінності, підпадають під дію норми, тоді як водії, офісні бухгалтери без касових функцій, керівники підрозділів, для яких контроль за цінностями не є основною функцією, та технічний персонал під її дію не підпадають. З цієї ж причини обслуговування цінностей не можна ототожнювати з їх отриманням під звіт, а користування паливною карткою не тотожне обслуговуванню пального, на що Верховний Суд звернув увагу в постанові від 03.04.2019 у справі № 752/7994/17. Позицію про те, що обслуговування цінностей має бути саме основним змістом трудових обов'язків, а не лише одним з їх елементів, Верховний Суд підтвердив і в постанові від 10.09.2025 у справі № 308/11887/23.

Якщо ж спеціальний суб'єкт встановлений, наступним постає питання вини та доказування. Згідно з пунктом 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 суд може визнати звільнення обґрунтованим, якщо працівник вчинив умисно або необережно такі дії, які дають роботодавцю підстави для втрати довіри, а отже, форма вини значення не має, і для звільнення не потрібен обвинувальний вирок суду, оскільки достатньо цивільно-правових доказів. Водночас тягар доказування лежить на роботодавці, який зобов'язаний довести факт порушення, вину працівника, причинно-наслідковий зв'язок між його діями та втратою довіри, а також дотримання процедури звільнення, тоді як підозра, конфлікт із керівництвом чи загальне порушення трудової дисципліни без зв'язку з цінностями підставою для втрати довіри не є. Достатніми ж підставами суди вважають порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями, нестачу, встановлену за правильно оформленою інвентаризацією, привласнення майна, підроблення фінансових документів, несвоєчасне чи неправильне оприбуткування коштів та відпуск товару без оформлення або з підміною форм розрахунків.

Навіть за наявності матеріально-правових підстав роботодавець ризикує програти спір, якщо порушить порядок звільнення, адже процедура не є формальністю. Факт порушення має бути зафіксований актом службового розслідування, інвентаризації чи іншими належними доказами, від працівника необхідно витребувати письмові пояснення, а у разі відмови скласти відповідний акт, звільнення має відбутися не пізніше одного місяця з дня виявлення проступку та не пізніше шести місяців з дня його вчинення, а наказ повинен бути мотивованим, містити посилання на пункт 2 частини першої статті 41 КЗпП та конкретні факти, з якими працівника слід ознайомити під підпис. Порушення строків, ненадання можливості дати пояснення або, у випадках, коли вона вимагається, відсутність згоди профспілки призводять до поновлення працівника на роботі незалежно від того, чи була його вина фактично наявною.

Показово, що суди оцінюють підстави втрати довіри не за окремими епізодами, а в їх сукупності, зіставляючи між собою розбіжності в касових і облікових документах, результати інвентаризації, висновки службової перевірки чи аудиту та пояснення самого працівника. Сама по собі нестача, виявлена без дотримання встановленого порядку інвентаризації, або формальне порушення правил обліку, не пов'язане з реальною загрозою для збереження цінностей, як правило, не визнається достатнім для висновку про втрату довіри, тоді як сукупність взаємопов'язаних обставин, які свідчать про недобросовісне поводження з цінностями, дає суду підстави погодитися з обґрунтованістю рішення роботодавця. Отже, якість доказової бази, зібраної ще на стадії службового розслідування, нерідко визначає результат усього спору.

Не менш важливими є наслідки помилкового застосування цієї підстави для самого роботодавця. У разі визнання звільнення незаконним працівника підлягає поновленню на попередній роботі, а на його користь стягується середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідно до статті 235 КЗпП України, що за тривалого розгляду справи становить для роботодавця відчутне фінансове навантаження. Саме тому застосування пункту 2 частини першої статті 41 КЗпП до працівників, які не є спеціальними суб'єктами, або без належного доказового підґрунтя, є не лише правовою помилкою, а й економічно невиправданим ризиком, який роботодавцю доцільно оцінити ще до видання наказу про звільнення.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що пункт 2 частини першої статті 41 КЗпП не надає роботодавцю необмеженої дискреції: оціночний характер поняття втрати довіри врівноважується вимогами до спеціального суб'єкта, об'єктивної доведеності винних дій та суворого дотримання процедури. Суд аналізує насамперед зміст трудових обов'язків, а вже потім вину й докази, тому роботодавцю до застосування цієї підстави доцільно перевірити, чи є обслуговування цінностей основною функцією працівника, зібрати докази конкретних дій та дотриматися встановлених строків, а адвокату, який захищає працівника, варто починати побудову позиції з аналізу посадової інструкції. Подальші дослідження доцільно пов'язати з долею проєкту нового Трудового кодексу, від якого залежатиме, чи збережуть своє значення критерії, сформовані судовою практикою.