Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2026 року у справі № 529/622/24
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи: служба у справах дітей Диканської селищної ради Полтавського району Полтавської області (далі - служба у справах дітей), ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_2 ), про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини без участі матері.
В обґрунтування позову зазначав, що з 17 липня 2010 року по 11 березня 2021 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , в якому ІНФОРМАЦІЯ_3 у них народився син - ОСОБА_3 .
Із 2020 року ОСОБА_2 змінила адресу свого місця проживання і з цього часу син постійно проживає разом із ним. Він самостійно займається вихованням та утриманням дитини. Факт самостійного виховання та утримання ним дитини без участі матері є підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).
При цьому ОСОБА_2 не виконує своїх батьківських обов`язків, не цікавиться життям сина, відносини з дитиною не підтримує, аліментів на його утримання не сплачує.
Зазначав, що між ним та колишньою дружиною відсутній спір щодо визначення місця проживання дитини.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд встановити факт самостійного виховання та утримання ним малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , без участі матері - ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції:
Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 30 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено, що ОСОБА_2 , тобто його колишня дружина та мати їхнього спільного сина, позбавлена фактичної змоги виконувати свої батьківські обов`язки. Відповідачка не позбавлена батьківських прав відносно сина, періодично приїжджає, підтримує зв`язок із сином та органами опіки.
Відомості про те, що ОСОБА_2 зникла, фактично перебуває на окупованій території, має захворювання або про інші обставини, що об`єктивно перешкоджають їй виховувати та утримувати дитину в матеріалах справи, зокрема, у висновку органу опіки та піклування, відсутні. За таких обставин, районний суд уважав, що висновок органу опіки та піклування, яким підтверджено факт сумісного проживання дитини разом із батьком - ОСОБА_1 , не може бути підставою для визнання судом факту самостійного виховання та утримання дитини батьком без участі матері.
Встановлення відповідного факту для цілей, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», про що просить позивач, можливе лише у разі повної неможливості відповідача виконувати свої батьківські обов`язки. Проте вказаного позивач не довів.
Факт проживання дитини разом із батьком та перебування матері за кордоном не може автоматично свідчити про наявність підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини. При цьому батько та мати мають рівні права та обов`язки по відношенню до дитини (стаття 141 СК України).
Районний суд надав правову оцінку поданим сторонами доказам і показанням свідків.
Суд першої інстанції застосував відповідні норми СК України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», послався на судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у даній категорії справ. ОСОБА_2 не брала участі у розгляді справи в суді першої інстанції, була повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, відзив на позов не подала.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції:
Постановою Полтавського апеляційного суду від 02 березня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 30 квітня 2025 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд зробив вірні висновки по суті вирішення спору, так як позивач довів лише факт спільного проживання разом із сином без матері, однак не надав докази на підтвердження неможливості матері виконувати свої батьківські обов`язки, як і докази її небажання виховувати сина.
Проживання матері дитини за іншою адресою не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання сина батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та приймати участь у вихованні дитини.
Апеляційний суд звернув увагу на те, що у цій справі позов пред`явлено виключно з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставами для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»), що позивач не заперечує.
Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми ЦК України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», урахував судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у даній категорії справ.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу:
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки по суті вирішення спору, не встановили всі обставини у справі, не надали належну правову оцінку поданим ним доказам, невірно застосували норми матеріального права та не врахували релевантну судову практику Верховного Суду.
Вважає, що він довів факт самостійного виховання та утримання ним дитини без участі матері.
ОСОБА_2 з 2020 року змінила адресу свого місця проживання і з цього часу син постійно проживає разом із ним. Він самостійно виховує та утримує сина. При цьому він має для цього матеріальну можливість. ОСОБА_2 виїхала за межі території України, вона не виконує своїх батьківських обов`язків, не цікавиться життям сина, відносини з дитиною не підтримує. Це власний вибір його колишньої дружини, він не може вплинути на зміну її поведінки та ставлення до дитини. Син не вважає свою матір рідною людиною.
Факт самостійного виховання та утримання ним дитини без участі матері є підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). Суди попередніх інстанцій не врахували, що у випадку його мобілізації відсутні особи, які б могли забезпечити догляд та утримання дитини.
Предметом розгляду справи є сімейні правовідносини. Суди попередніх інстанцій формально вирішили спір. Суди помилково ототожнили реальне виконання батьківських обов`язків і наявність таких обов`язків. Питання позбавлення батьківських прав матері дитини не є предметом розгляду у цій справі.
Суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції не надали оцінку реальним сімейним відносинам, які склалися між сторонами у справі, не забезпечили захист якнайкращих інтересів дитини, що закріплено нормами національного та міжнародного законодавства.
Позиція Верховного Суду:
У справі, яка переглядається Верховним Судом, спір стосується встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини без участі матері.
Позивач зазначав про те, що факт самостійного виховання та утримання ним дитини без участі матері є підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). ОСОБА_1 підтвердив це у касаційній скарзі.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).
Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».
Звертаючись до суду з позовними вимогами про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, позивач посилався, разом із іншим, на те, що вихованням та утриманням дитини він займається самостійно, спір щодо місця проживання дитини між сторонами відсутній.
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Суди попередніх інстанцій обґрунтовано звернули увагу на те, що позивач хоче встановити факт самостійного виховання сина, зокрема, з метою отримання відстрочки від призову під час мобілізації (стаття 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»). Позивач цього не заперечував.
Верховний Суд зауважує, що саме по собі бажання отримати відстрочку від призову під час мобілізації після встановлення факту самостійного виховання та утримання сина без участі матері не є підставою для відмови у позові. Але такі позовні вимоги слід довести.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, при розгляді справи надав оцінки участі батьків у вихованні та утриманні дитини, спроможності/неспроможності кожного з батьків піклуватися про дитину особисто, встановив рівень емоційних стосунків між дитиною і кожним із батьків та інші обставини справи.
Вирішуючи спір, районний суд та апеляційний суд надали оцінку доводам позивача, наданим доказам і вказали, що ОСОБА_1 не довів факт самостійного виховання та утримання сина. Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом із батьком, що не заперечується сторонами, проте у матеріалах справи відсутні докази ухилення матері від участі у вихованні дитини.
Проживання матері дитини за іншою адресою не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання сина батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та приймати участь у вихованні дитини.
Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Зазначені правові висновки щодо дотримання принципу справедливості висловив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004.
Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником дитини, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох сторін.
Отже, докази у справі у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо виховання та утримання дитини, або не бажає цього роботи. Саме доведення позивачем цього факту має вирішальне правове значення.
Висновок:
Суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин, метою поданого позову та, надавши правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини.
Встановлення факту перебування дитини на самостійному вихованні та утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше. Зібрані у справі докази у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржених судових рішеннях, питання вмотивованості висновків суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій, а вказане не може бути правовою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.
Таким чином, висновки суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.