Лектор докладно проаналізував разом з учасниками актуальні питання практики визначення місця проживання дитини, а саме:

• 1. Міжнародні стандарти з питань визначення місця проживання дитини.
• 2. Національне право з питань визначення місця проживання дитини.
• 3. Базові принципи, які підлягають застосуванню при визначені місця проживання дитини.
• 4. Підхід ЄСПЛ при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини.
• 5. Презумпція на користь матері.
• 6. Участь органу опіки та піклування при визначенні місця проживання дитини.
• 7. Особливості судового розгляду даної категорії справ.
• 8. Проблеми виконання судових рішень про визначення місця проживання дитини.

У рамках характеристики визначення місця проживання дитини акцентовано на наступному:

1. Міжнародні стандарти з питань визначення місця проживання дитини

Правові підстави використання практики інших міжнародних інституцій базуються на пп. «b» п. 3 статті 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, учасником якої є Україна, закріплює правило проте, що поряд із нормами міжнародного договору обов’язково треба використовувати подальшу практику застосування договору, який встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Постанова ВС від 14.03.25 року, справа № 527/955/24 (імплементація Верховним Судом): Оскільки Україна взяла на себе зобов`язання за Конвенцією, яка є джерелом права в нашій державі, важливими для побудови національної політики та правозастосовної практики будуть висновки Комітету ООН з прав дитини (далі- Комітет), які є джерелом права відповідно до пп. «b» пункту 3 статті 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, яка закріплює правило про те, що поряд із нормами міжнародного договору обов`язково треба використовувати подальшу практику застосування договору, який встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Постанова ВС від 31.10.2024 року, справа № 753/14640/23: Керівні принципи Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дитини (далі- Керівні принципи) були прийняті в якості практичного інструменту для держав-членів Ради Європи у процесі адаптації їх судових і позасудових систем до конкретних прав, інтересів і потреб дітей. Рада Європи закликає держави-члени забезпечити їх широке розповсюдження серед всіх органів, відповідальних або іншим чином причетних до прав дітей в судочинстві.

2. Національне право з питань визначення місця проживання дитини

Законодавство України відрізняє серед інших такі способи захисту прав батьків на спілкування, утримання та участь у розвитку дитини:

• відібрання дитини від одного з батьків, який діє неправомірно відносно дитини або іншого з батьків (ст. 162 СК України);
• визначення місця проживання дитини з одним з батьків, який може забезпечити найбільше дотримання прав дитини, однак з урахуванням й інтересів іншого з батьків (ст. 161 СК України);
• вирішення судом спору щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї (ст. 159 СК України).

Способи захисту (постанова ВС 13.02.25справа № 686/23516/23):

Верховний Суд виробив сталий підхід про те, що, якщо на час розгляду справи судами місце проживання дітей не було встановлено ні судом, ні органом опіки та піклування, вимога про відібрання дитини на підставі частини першої статті 162 СК задоволенню не підлягає.

У цій справі суди встановили, що станом на момент звернення позивача до суду із позовною заявою про відібрання дитини жодних рішень органу опіки та піклування чи суду щодо встановлення місця проживання дитини не було.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції, встановивши, що до моменту звернення до суду з цим позовом місце проживання малолітньої дитини не було визначено разом з матір`ю на підставі закону або рішення суду, дійшов обґрунтованого висновку, що заявлений позов про відібрання дитини є передчасним.

В питанні реалізації права дитини вільно висловлювати власні погляди Комітет ООН з прав дитини пропонує вводити в дію законодавчі заходи, що вимагають від осіб, відповідальних за прийняття рішень у межах судових чи адміністративних розглядів, пояснювати, якою мірою думці дитини було приділено належну увагу і які наслідки рішення для цієї дитини. (Зауваження загального порядку № 12, «Право дитини бути заслуханою», CRC / C / GC /12 від 20 липня 2009 року).

3. Базові принципи, які підлягають застосуванню при визначені місця проживання дитини

Згідно з пунктом 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини- дитина наділяється правом на те, щоб її найкращі інтереси оцінювалися і бралися до уваги в якості першочергового міркування при прийнятті в її відношенні будь-яких дій або рішень як в державній, так і в приватній сфері.

Широке тлумачення змісту «якнайкращих інтересів дитини» (постанова ВС від 04.08.21 року, справа № 654/4307/19 провадження № 61-19210св20): При оцінці та визначенні найкращих інтересів дитини підлягають врахуванню наступні базові елементи:

• погляди дитини,
• індивідуальність дитини,
• збереження сімейного оточення і підтримання відносин,
• піклування, захист і безпека дитини,
• вразливе положення,
• право дитини на здоров`я,
• право дитини на освіту.

З’ясування думки дитини:

1. Іноді помилково має місце позиція про те, що з’ясувати думку дитини можливо лише після досягнення десяти річного або чотирнадцяти річного віку (статті 160 СК, 29, 31 ЦК).

2. Стаття 171 СК закріплює положення про те, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї.

3. Стаття 12 Конвенції про права дитини- держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

4. Зауваженнях загального порядку № 12, «Право дитини бути заслуханою», CRC / C / GC / 12 від 20 липня 2009 року Комітет зауважив, що право всіх дітей бути заслуханими і сприйнятими з усією серйозністю є одним з основоположних принципів Конвенції 5.Комітет підкреслює, що в статті 12 не встановлюється будь-якого вікового обмеження щодо права дитини висловлювати свої погляди і вона не заохочує держави-учасники до введення в законодавстві або на практиці вікових обмежень, які б ущемляли право дитини бути почутою, по всім питанням, які стосуються її інтересів (пункт 21).

Способи з’ясування думки дитини (постанова ВС від 16.02.2024 № 465/6496/19):

Думка дитини може бути висловлена:

• у письмових доказах (висновках органів опіки та піклування, спеціалістів тощо);
• електронних доказах (відео-, аудіоматеріалах);
• висновках психологічної експертизи;
• показаннях самої дитини, присутньої в залі судового засідання або з використанням режиму відеоконференції.

Суд враховує висловлену дитиною думку системно, з`ясовуючи належно фактичні обставини справи. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків.

Порядок з’ясування думки дитини (постанова ВС від 16.12.2020 року, справа № 588/1781/19):

1. При винесенні рішення судом першої інстанції також враховані пояснення психолога, відповідно до яких діти емоційно прихильні до матері, хочуть проживати з нею.
2. Допитані в судовому засіданні суду першої інстанції за участю психолога неповнолітні діти пояснили, що сумують за матір`ю, люблять її та хочуть проживати з нею і сестрами разом.

4. Підхід ЄСПЛ при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини

Зокрема, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплює проблему визначення місця проживання дитини.

Стаття 8 Конвенції гарантує, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Наприклад:

• «Вишняков проти України»;
• «М.С. проти України»;
• «Петров та Х проти Росії»;
• «Абалимов проти Росії»;
• «Širvinskas v. Lithuania»;
• «Olindraru v. Romania».

5. Презумпція на користь матері

Принцип 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року зазначає, що малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір’ю.

Верховний Суд України штучно створив «презумпцію на користь матері» (постанова ВСУ від 14.12.2016 справа № 6-2445цс16), а саме суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково вважав, що наявні підстави для розлучення дітей зі своєю матір’ю, не встановивши виняткових обставин для цього та неправильно застосувавши положення статті 161 СК України і принцип 6 Декларації прав дитини, що призвело до неправильного вирішення справи.

Правова позиція в спростування «презумпції на користь матері» (постанова Великої Палати ВС від 17.10.2018 року, справа № 402/428/16-ц):

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі №6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов’язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини бути розлучена зі своєю матір’ю. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.

6. Участь органу опіки та піклування при визначенні місця проживання дитини

Ст. 19 СК України передбачає, що при розгляді судом спорів, в тому числі щодо місця проживання дитини обов’язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до виконання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого частиною другою статті 170 цього Кодексу. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.

Провадження органами опіки та піклування (нормативна база):

1. Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року № 866.
2. Правила опіки та піклування, затверджені наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 року № 34/166/131/88.

Висновок органу опіки та піклування:

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. 2. Згідно з роз’ясненнями, наданими у постанові Пленуму Верховного Суду України від 19 грудня 2008 року № 20 «Про внесення змін до постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення і поновлення батьківських прав» висновок органу опіки та піклування має бути оформлений на бланку державних адміністрацій районів, районів міст Києва та Севастополя, виконавчих органів міських чи районних у містах, сільських, селищних рад, підписаний головою (заступником голови) та скріплений печаткою.

Судова практика:

• Постанова ВС від 26.06.2024 року, справа № 755/9769/2: Висновок владних органів містить дві складові: 1) відомості про факти, на основі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного розгляду та вирішення справи; 2) рекомендацію конкретного органу про те, як необхідно з точки зору державного інтересу (захист прав та інтересів дітей) вирішити справу, тобто висновок про факти та право. Вказане дозволяє віднести висновки до засобів доказування (письмових доказів). Як й інші докази, вони не мають для суду наперед встановленої сили. У випадку неможливості надати висновок, який ґрунтується на обстеженні умов, орган опіки і піклування з метою захисту інтересів дитини має використати всі можливі варіанти одержання інформації і оцінки обставин, що склалися, і за можливістю надати висновок з посиланням на бесіди із родичами, знайомими, або з посиланням на інші документи та із вказівкою на те, що обстежити безпосередньо умови проживання неможливо. Тому у випадку ненадання висновку органом опіки та піклування, залученим до участі у справі, суд може надати додатковий строк відповідному органу, відклавши розгляд справи. Однак відмовити у винесенні рішення у справі чи зупинити провадження у справі через відсутність такого висновку суд не може.
• Постанова ВС від 27.01.2021 року, справа № 355/1857/18: У матеріалах справи відсутній висновок органу опіки та піклування щодо вирішення спору, що виник між сторонами. Суд першої інстанції під час розгляду справи на вказані норми законодавства уваги не звернув та ухвалив судове рішення щодо визначення місця проживання дитини з батьком без висновку органу опіки та піклування, який у цій категорії справ є обов`язковим. Висновок апеляційного суду про відсутність спору між батьками щодо визначення місця проживання дитини у зв’язку з визнанням позову і тому необов`язковість висновку органу опіки та піклування є помилковим та таким, що суперечить наведеним нормам права та висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 26 вересня 2018 року у справі № 711/276/17. Отже, за відсутності висновку органу опіки та піклування, є передчасним висновок судів про те, що визнання одним з батьків позову про визначення місця проживання дитини з іншим не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
• Постанова КЦС ВС від11.08.2021 року у справі № 523/6990/19: Позивач заявив вимоги про визначення місця проживання дитини та зазначив, що відповідач вивезла незаконним шляхом дітей у місто Луганськ на тимчасово непідконтрольну Україні територію. Сам факт проживання дітей у місті Луганську не створює небезпеку для їх життя і здоров’я дітей. Батько вказував лише про гіпотетичну загрозу небезпеки для життя і здоров’я у зв’язку з тим, що місто Луганськ віднесено до меж і переліку тимчасово окупованих міст без наведення конкретних обставин. Чинне законодавство не регулює порядок отримання у такій ситуації висновку органу опіки та піклування від органів, незаконно утворених на непідконтрольній Україні території.
• Постанова ВС від 11.12.2023 року у справі № 523/19706/19: Передбачена частинами четвертою та п’ятою статті 19 СК України обов’язковість висновку органу опіки та піклування у певних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. Неможливість надати органом опіки та піклування висновку в таких справах, зокрема, у зв’язку з перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливості встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо, не означає неможливості розгляду та вирішення спору судом. Протилежний підхід є рівнозначним відмові в доступі до правосуддя, що суперечить положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

7. Особливості судового розгляду даної категорії справ

1. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб (ч. 2 ст. 13, ч. 7 ст. 81 ЦПК).

2. Проблема забезпечення позову:

• Вжиття заходів забезпечення позову шляхом встановлення графіка зустрічей із дитиною, по суті, може вирішує спір, який має ініціюватися окремо.
• А тому очевидно, що зазначений вид забезпечення позову в окремих випадках розглядається як порушення вимог процесуального законодавства, оскільки стає по суті підміною рішення суду.

3. Превентивні заходи щодо міжнародного викрадення дітей (постанова ВС від 21.12.22 по справі № 172/491/22): За відсутності у національному законодавстві чітких положень, якими б було врегульовано порядок вирішення питання застосування судом превентивної тимчасової заборони на виїзд дитини за межі України та подальшого скасування такої заборони. Колегія суддів зазначила, що такі тимчасові заходи можуть підлягати до застосування у випадку доведення, що існує ризик викрадення (незаконного переміщення) дитини, яка має звичайне місце проживання в Україні.

4. Вік дитини і визначення її місця проживання(ст. 160 СК України):

• Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
• Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
• Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

В судовому порядку можливе вирішення спору між батьками щодо місця проживання лише малолітньої дитини, а місце проживання неповнолітньої дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (постанова ВС від 25.01.2018 року, справа № 537/5119/15-ц).

5. Відсутність заперечень – відсутність спору (постанова ВС від 29.11.23, справа № 757/555/22).

6. Обставини, які враховуються при вирішенні спору щодо місця проживання дитини:

• Проживання батьків за однією адресою не є підставою для відмови у задоволенні позову про визначення місця проживання дитини (дітей) разом з одним із них. (Постанова Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 288/39/20).
• Думка дитини має більш важливе значення ніж матеріальне забезпечення одного з батьків. (Постанова Верховного Суду від від 14.04.2021 р. у справі № 716/591/19).
• Матеріально-побутове забезпечення батьків ураховується судами, проте не є визначальним. (Постанова ВС від 14.11.2018 року у справі № 463/3301/16-ц).
• Повторне визначення місця проживання дитини (постанова ВС від 15.10.2020 року, справа № 607/425/16-ц).
• Визначення місця проживання дитини разом із батьком та матір’ю одночасно. (Постанова ВС від 16.02.2024 року у справі № 465/6496/19 (провадження № 61 16408св23)).

8. Проблеми виконання судових рішень про визначення місця проживання дитини

Закон України «Про виконавче провадження» регулює виконання рішення про відібрання дитини, а саме:

Під час виконання рішення про відібрання дитини державний виконавець проводить виконавчі дії за обов’язковою участю особи, якій дитина передається на виховання, із залученням представників органів опіки і піклування. За необхідності державний виконавець може звернутися до суду з поданням щодо вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу. У разі якщо боржник перешкоджає виконанню рішення про відібрання дитини, до нього застосовуються заходи, передбачені цим Законом.

Пред’явлення позову про відібрання дитини у разі невиконання рішення про визначення місця проживання дитини:

• Постанова ВС від 03.10.2018 року, справа № 682/2778/17): Суд має виходити з того, що виконання судового рішення про визначення місця проживання неповнолітньої дитини відбувається (в разі його примусового виконання) шляхом, в тому числі, відібрання дитини та передачі її на виховання тому із батьків, з яким суд присудив їй проживати. За таких наведених підстав позов про відібрання малолітньої дитини згідно зі змістом чинного сімейного законодавства, безумовно, не підлягає задоволенню. Особливістю справи є те, що дитину батько забрав до ухвалення рішення про визначення місця проживання і рішення виконано не було.
• Постанова ВС від 20.05.2020 року, справа №725/3024/17: Вирішуючи спір щодо визначення місця проживання дитини, за наявності незакінченого виконавчого провадження у справі про відібрання дитини та визначення місця її проживання, суди попередніх інстанцій не врахували стан виконання судового рішення, яке набрало законної сили. Колегія суддів вважає, що зміна обставин відбулась не внаслідок правомірної поведінки батька дитини, а в силу тривалого невиконання рішення суду, яке набрало законної сили, щодо відібрання дитини та визначення її місця проживання з матір`ю. Встановлено, що це судове рішення перебуває в процесі примусового виконання, воно не втратило законну силу і не скасоване, тому не може бути піддано під сумнів.
• Рішення ЄСПЛ по справі «Вишняков проти України»: Суд також вважає, що описана бездіяльність національних органів влади, зокрема, неналежний спосіб, у який національні органи влади організовували виконання рішення про надання доступу до дитини, була не лише результатом неналежного виконання обов’язків посадовими особами, відповідальними за виконання рішення. Вбачається, що до цих недоліків також призвели недостатньо розвинуті законодавчі та адміністративні механізми. Зокрема, наявні законодавчі та адміністративні механізми були недостатніми для прискорення добровільного дотримання домовленостей із залученням фахівців служби у справах дітей та сім’ї. Вони також не передбачали низки конкретних заходів, які б могли бути вжиті відповідно до принципу пропорційності з метою забезпечення примусового виконання рішення про право доступу. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з невиконанням рішення про надання заявнику доступу до його дитини.

Першоджерело - https://tinyurl.com/47ve7anb