Відсутність підстав для втрати права користування житлом через недоведеність непроживання без поважних причин та усунення перешкод у користуванні квартирою
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 квітня 2026 року у справі № 752/6921/20
Короткий зміст позовних вимог за первісним та зустрічним позовами
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Голосіївська районна в місті Києві державна адміністрація, про позбавлення права користування жилим приміщенням.
В обґрунтування позову вказував, що 21 вересня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_4 .
Зазначав, що протягом останніх трьох років стосунки між подружжям погіршились, вони проживають окремо та сімейні відносини не підтримують.
13 березня 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу.
Позивач за первісним позовом вказував, що 4 вересня 2017 року на підставі розпорядження Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 1 вересня 2017 року № 604 він отримав ордер № 012203 на право зайняття службового жилого приміщення, відповідно до якого йому на час роботи у військовій частині НОМЕР_1 надано службове приміщення - двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
У зазначеній квартирі сторони зареєстрували своє місце проживання.
З моменту отримання ордеру та реєстрації місця проживання ОСОБА_2 у вказаній квартирі фактично не проживала і не проживає, її особистих речей у квартирі немає. При цьому ОСОБА_1 зареєстрований та проживає у вказаній квартирі і перешкод ОСОБА_2 у користуванні квартирою не чинив.
ОСОБА_2 проживає разом із сином у квартирі АДРЕСА_2 , яка належить їй на праві власності.
Таким чином, відповідач має у власності квартиру, в якій фактично проживає вже більше трьох років, однак її місце проживання зареєстровано у квартирі АДРЕСА_1 , що, з урахуванням небажання її знятись з реєстраційного обліку, чинить позивачу за первісним позовом перешкоди в користуванні та розпорядженні квартирою.
За таких обставин просив усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом позбавлення ОСОБА_2 права користування зазначеним житловим приміщенням.
У липні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до ОСОБА_1 із зустрічним позовом про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням та вселення.
В обґрунтування зустрічного позову вказувала, що з 21 вересня 2013 року до 10 червня 2020 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, в якому у них народився син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Після реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проживали разом у квартирі АДРЕСА_3 , яка на праві власності належить матері ОСОБА_1 - ОСОБА_6 . 4 вересня 2017 року ОСОБА_1 на сім`ю з трьох осіб отримав двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Квартира на час її отримання ОСОБА_1 була непридатна для проживання, тому ОСОБА_2 не наполягала на вселенні в житло.
Подружнє життя у сторін не склалось та протягом тривалого часу ОСОБА_2 із сином проживає окремо від позивача за первісним позовом.
Після розірвання шлюбу вона дізналася про проживання у спірній квартирі осіб, яким ОСОБА_1 передав квартиру в оренду.
ОСОБА_2 вважала, що метою позову ОСОБА_1 є позбавлення її та їх спільного сина права на подальшу приватизацію житла, яке надано позивачу на сім`ю з трьох осіб.
Позивач за зустрічним позовом зазначає, що вона свого житла немає, проживає разом із сином у квартирі, яка належить її матері.
На думку позивача за зустрічним позовом, вона має з відповідачем рівне право на користування квартирою АДРЕСА_1 , однак ОСОБА_1 чинить їй перешкоди у користування квартирою.
За таких обставин ОСОБА_2 просила зобов`язати ОСОБА_1 усунути їй та сину ОСОБА_4 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом їх вселення до вказаної квартири та передання ключів від квартири.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття:
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 4 лютого 2021 року відмовлено у задоволенні первісного та зустрічного позовів.
Суд першої інстанції керувався тим, що позивач за первісним позовом обрав неправильний спосіб захисту права, оскільки мав пред`явити позов про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції зазначив про недоведення належними і допустимими доказами того, що відповідач за зустрічним позовом чинить ОСОБА_2 перешкоди в користуванні квартирою.
Постановою Київського апеляційного суду від 10 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діяв адвокат Ковтун А. В., залишено без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 4 лютого 2021 року в частині вирішення зустрічного позову скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення про часткове задоволення зустрічного позову.
Зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди ОСОБА_2 в користуванні та ОСОБА_4 квартирою АДРЕСА_1 . Вселено ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у квартиру АДРЕСА_1 . Відмовлено у задоволенні зустрічного позову в іншій частині.
У іншій частині рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 4 лютого 2021 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що ОСОБА_2 не втратила інтерес до спірної квартири, між сторонами виникли неприязні стосунки, а ОСОБА_1 чинить перешкоди у користуванні позивачем за зустрічним позовом спірною квартирою.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала:
У жовтні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Ковтун А. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення процесуального права, просить скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 4 лютого 2021 року в частині вирішення первісного позову та постанову Київського апеляційного суду від 4 лютого 2021 року повністю, ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову і залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині вирішення зустрічного позову.
Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків суду першої інстанції про обрання позивачем за первісним позовом неефективного способу захисту права, оскільки такого суд дійшов без урахування висновків:
- Верховного Суду України, викладених у постанові від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11, за якими у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на жиле приміщення; 2) про позбавлення права користування жилим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою;
- Верховного Суду, викладених у постанові від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 (провадження № 61-19252св19), про те, що суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. З`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та при вирішенні справи застосовує ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, якою нормою матеріального права потрібно керуватися для вирішення спору. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише з формулювань її клопотання, які можуть бути недосконалими.
Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні первісного позову з підстав втрати ОСОБА_2 інтересу до спірної квартири та чинення ОСОБА_1 перешкод у користуванні цією квартирою.
Апеляційний суд не врахував, що обставини непроживання ОСОБА_2 у вказаній квартирі підтверджуються належними і допустимими доказами та не заперечуються відповідачем за первісним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову з вказаних підстав, суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування статей 71, 72 ЖК України, викладені у постановах від:
- 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. У таких справах необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк;
- 3 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц (провадження № 61-46621св18), в якій вказано, що при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до цього жилого приміщення.
Суд апеляційної інстанції не врахував обставини, встановлені рішеннями Голосіївського районного суду міста Києва від 10 червня 2020 року у справі про розірвання шлюбу та від 20 травня 2020 року про стягнення аліментів на дитину, якими встановлено факт непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі. Зазначене свідчить про порушення апеляційним судом частини п`ятої статті 82 ЦПК України.
Також заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції вирішив питання про права, свободи, інтереси або обов`язки ОСОБА_4 , який не був залучений у справі.
Позиція Верховного Суду:
У цій справі позовні вимоги первісного позову про припинення права користування жилим приміщенням заявлено з підстав, передбачених статтями 71, 72 ЖК України.
Стаття 71 ЖК України регулює питання збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім громадянином та передбачає загальне правило, згідно з яким при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору судом.
Крім того, частиною третьою статті 71 ЖК України визначено випадки збереження житла за тимчасово відсутньою особою понад шість місяців, а частина п`ята цієї статті передбачає, що відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Отже, за нормами ЖК України особа втрачає право користування жилим приміщенням у разі відсутності в ньому без поважних причин понад шість місяців.
Оскільки збереження або втрата права користування житлом за відсутнім мешканцем прямо залежить від причин відсутності, то при вирішенні спору підлягають з`ясуванню обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності особи.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: 1) непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та 2) відсутність поважних причин такого непроживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Висновок:
У справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов правильного висновку про те, що
ОСОБА_1 та син сторін - ОСОБА_4 на законних підставах набули право користування спірною квартирою, оскільки згідно з ордером № 012203 на право зайняття службового жилого приміщення квартира надана на сім`ю із трьох осіб: ОСОБА_1 , дружину ОСОБА_2 та сина ОСОБА_4 .
Отже, суд апеляційної інстанції правильно встановив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 мають право на проживання у квартирі, проте у зв`язку зі вчиненням ОСОБА_1 перешкод, позбавлені можливості вільного доступу до житла та проживання в ньому.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не підтвердив факт непроживання ОСОБА_2 у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, тому відсутні правові підстави для припинення права користування відповідача за первісним позовом зазначеною квартирою.
Встановивши, що ОСОБА_2 не втратила інтересу до спірної квартири, а ОСОБА_1 вчинялися та вчиняються перешкоди у користуванні нею квартирою, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення зустрічного позову, погодившись із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні первісного позову.