Відсутність оригіналу ордера не свідчить про самовільне зайняття житла, якщо законність вселення підтверджується іншими належними доказами
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2026 року у справі № 554/132/22
Короткий зміст позовних вимог:
У січні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Житло Інвест Полтава» (далі - ТОВ «Житло Інвест Полтава»), в інтересах якого діяв представник Дробах А. Е., звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном шляхом виселення.
Позовну заяву обґрунтувало тим, що згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 27 травня 2015 року серії САК № 151014 року будівля гуртожитку літ. «А-9», що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 4 106,4 кв. м належить йому на праві приватної власності.
Вказувало на те, що відповідачі самовільно без будь яких відповідних правових підстав зайняли два житлових приміщення: кімнату № 517 та тамбур, замість передбаченої умовами договору кімнати № 517(житлове приміщення 1) площею 17,1 кв. м, що порушує його позивача права та стало підставою для звернення із позовом.
Посилаючись на зазначені обставини, ТОВ «Житло Інвест Полтава» просило суд усунути його перешкоди в користуванні власністю та виселити ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з самовільно зайнятого приміщення кімнати № 517 (№ 2) площею 10.4 кв. м та тамбуру площею 2,1 кв. м, що розташовані на 5 поверсі гуртожитку на АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції:
Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 18 лютого 2025 року у складі судді Шевської О. І. позов ТОВ «Житло Інвест Полтава», в інтересах якого діяв адвокат Дробах А. Е., задоволено. Усунуто перешкоди в користуванні власністю та виселено ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з самовільно зайнятого приміщення кімнати № 517 (№ 2) площею 10,4 кв. м та тамбуру площею 2,1 кв. м, що розташовані на 5 поверсі гуртожитку на АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «Житло Інвест Полтава» судові витрати у сумі 2 481,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «Житло Інвест Полтава» витрати на правову допомогу в сумі 5 000,00 грн.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі дійсно без будь-якої правової підстави зайняли житлове приміщення - кімнату АДРЕСА_2 .
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції:
Постановою Полтавського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 18 лютого 2025 року скасовано та ухвалено у цій справі нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ТОВ «Житло Інвест Полтава» відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи у цій справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ «Житло Інвест Полтава», апеляційний суд виходив із того, що позивач не довів факту самовільного зайняття відповідачами кімнати площею 10,4 кв. м та тамбура, оскільки вони вселилися до цієї кімнати ще у 1996 році на законних підставах, а після звільнення іншою сім`єю суміжної кімнати площею 17,1 кв. м у 1999 році отримали ордер і на це приміщення.
Також апеляційний суд зазначив, що за відсутності ордера на кімнату площею 10,4 кв. м факт законного користування нею та тамбуром підтверджується іншими доказами.
За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для виселення відповідачів зі спірних приміщень та необхідність дотримання гарантій їхнього права на повагу до житла, передбачених статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги:
07 січня 2026 року ТОВ «Житло Інвест Полтава» із застосуванням засобів поштового зв`язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 10 грудня 2025 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 18 лютого 2025 року.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків викладених у постановах Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі № 521/213/16-ц, від 25 червня 2018 року у справі № 156/10/17, від 14 лютого 2018 року у справі № 370/1822/15, від 21 серпня 2018 року у справі № 910/19865/17, від 23 квітня 2020 року у справі № 686/8440/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Також заявник вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права, що виразилось у неналежній оцінці доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що апеляційний суд:
- безпідставно скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції;
- дійшов помилкового висновку про законність користування відповідачами кімнатою площею 10,4 кв. м та тамбуром, незважаючи на відсутність ордера чи іншого документа, що підтверджує виникнення у них права користування цими приміщеннями;
- не врахував, що позивач просить усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення виключно з самовільно зайнятої кімнати площею 10,4 кв. м та спільного тамбура площею 2,1 кв. м, при цьому питання про виселення з правомірно займаної кімнати площею 17,1 кв. м підприємством не ставиться;
- не надав належної оцінки показанням свідків, які підтвердили лише наявність у відповідачів ордера на кімнату площею 17,1 кв. м, але не підтвердили правомірність користування іншими спірними приміщеннями;
- не звернув увагу на те, що відповідачі не виконали ухвалу суду першої інстанції про витребування оригіналів договору від 21 грудня 1999 року № 775 та ордера від 21 грудня 1999 року № 108, вказавши на їх відсутність без повідомлення поважних причин;
- не надав належної оцінки всім доводам і аргументам заявника тощо.
Позиція Верховного Суду:
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи у цій справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ «Житло Інвест Полтава», апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, правильно виходив із того, щопозивач не довів факту самовільного зайняття відповідачами кімнати № 517 (№ 2) площею 10,4 кв. м та тамбураплощею 2,1 кв. м, які розташовані на п`ятому поверсі гуртожитку на АДРЕСА_4, оскільки вони вселилися до цього приміщення ще у 1996 році на законних підставах, а після звільнення іншою сім`єю суміжної кімнати площею 17,1 кв. м у 1999 році отримали ордер і на це приміщення.
Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про законність користування відповідачами кімнатою площею 10,4 кв. м та тамбуром, незважаючи на відсутність ордера чи іншого документа, що підтверджує виникнення у них права користування цими приміщеннями, Верховний Суд відхиляє, оскільки сама по собі відсутність паперового оригіналу ордера за наявності інших належних доказів не може свідчити про самовільне зайняття відповідачами житла та позбавляти їх права на нього.
Матеріалами справи, яка переглядається, підтверджено та правильно встановлено апеляційним судом, що правовідносини оренди на спірне приміщення виникли у відповідачів на підставі укладеного у 1996 році договору № 280 з тогочасним власником гуртожитку ДП «Полтаваагротрансжитло». Неможливість надання первинного ордера відповідачами обумовлена об`єктивними причинами - знищенням архівних документів підприємства під час пожежі, що не було спростовано позивачем. Факт легітимного вселення та тривалого проживання відповідачів у спірних приміщеннях також доводиться довідкою від 2010 року, яка підтверджує користування площею 28,75 кв. м, що охоплює обидві кімнати.
Таким чином, оскільки відповідачі вселилися до спірного приміщення на законних підставах за згодою уповноваженого балансоутримувача, їх не можна вважати особами, які самоправно зайняли житло в розумінні положень житлового законодавства та висилити.
Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не врахував, що позивач просить усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення виключно з самовільно зайнятої кімнати площею 10,4 кв. м та спільного тамбура площею 2,1 кв. м, при цьому питання про виселення з правомірно займаної кімнати площею 17,1 кв. м підприємством не ставиться, Верховний Суд також відхиляє, оскільки такі посилання заявника повністю спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення та не спростовують його правильність. Апеляційний суд розглянув справу в межах заявленого предмета позову та на підставі належних доказів спростував саму процесуальну підставу вимог - факт «самовільності» зайняття відповідачами вказаного майна. Установивши правомірність вселення відповідачів та тривалого їх проживання у спірній кімнаті площею 10,4 кв. м та використання тамбуру площею 2,1 кв. м, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність умов для застосування статті 116 ЖК України.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не надав належної оцінки показанням свідків, які підтвердили лише наявність у відповідачів ордера на кімнату площею 17,1 кв. м, але не підтвердили правомірність користування іншими спірними приміщеннями, є безпідставними, оскільки у цій справі апеляційний суд врахував вказані показання свідків як доказ, надав їм оцінку відповідно до статті 89 ЦПК України у сукупності з іншими наявними у справі доказами та дійшов правильного висновку про законність користування відповідачами спірними приміщеннями. Натомість Верховний Суд як суд касаційної інстанції згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України позбавлений можливості здійснювати переоцінку доказів та встановлювати нові обставини справи.
Аргументи касаційної скарги стосовно того, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі № 521/213/16-ц, від 25 червня 2018 року у справі № 156/10/17, від 14 лютого 2018 року у справі № 370/1822/15, від 21 серпня 2018 року у справі № 910/19865/17, від 23 квітня 2020 року у справі № 686/8440/16-ц, є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить.
У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не звернув увагу на те, що відповідачі не виконали ухвалу суду першої інстанції про витребування оригіналів договору від 21 грудня 1999 року № 775 та ордера від 21 грудня 1999 року № 108, є необґрунтованими, оскільки у цій справі апеляційний суд правильно виходив із того, що законність користування відповідачами спірним житлом підтверджується сукупністю інших наявних у справі доказів, а відсутність оригіналів згаданих документів у відповідачів та їх неподання не виключає можливості встановлення відповідних обставин судом.
Доводи касаційної скарги щодо того, що апеляційний суд не надав належну оцінку всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки, як неодноразово вказував ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення апеляційного суду, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
Оскаржуване судове рішення апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Тож, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків апеляційного суду щодо задоволення позову.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.