Справи, пов’язані з відмовою від військової служби з релігійних переконань, перебувають у площині балансу між свободою совісті та обов’язком держави забезпечувати національну безпеку. Для правозастосування ключовим є питання не лише формального визнання такого права, а насамперед, чи створює національне регулювання ситуацію фактичного примусового утримання особи на військовій службі всупереч її глибоким переконанням, у тому числі в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Практика Європейського комітету соціальних прав, зокрема у справах EUROMIL проти Ірландії (скарга № 164/2018) та QCEA проти Греції (скарга № 8/2000), демонструє, що стаття 1§2 Переглянутої Європейської соціальної хартії не вимагає від держави обов’язкового запровадження окремого механізму звільнення за переконаннями совісті, однак вимагає забезпечення реальної можливості залишити службу без непропорційних обмежень. Водночас будь-які альтернативні форми служби або умови звільнення не можуть бути надмірними чи каральними, оскільки це становитиме непропорційне втручання у право особи вільно обирати та залишати професію. Комітет визнає, що у періоди воєнного або надзвичайного стану держава має ширший простір розсуду і може тимчасово обмежувати можливість звільнення зі служби, якщо такі обмеження передбачені законом, переслідують легітимну мету національної безпеки та є необхідними в демократичному суспільстві.

Зазначені підходи мають безпосереднє значення для української судової практики, яка в умовах воєнного стану стикається з необхідністю визначення меж допустимого обмеження свободи совісті військовослужбовців та оцінки пропорційності таких обмежень, що і зумовлює подальший аналіз відповідних судових рішень.

17.02.2026 р. Верховний Суд колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 953/8287/24 (провадження № 51-2598км25) зробив висновок щодо відмови від військової служби з релігійних переконань. За обставинами справи 1 листопада 2023 року громадянин України, будучи військовозобов`язаним, під час воєнного стану, отримав повістку для прибуття до ТЦК та СП, куди цього ж дня він з`явився, пройшов військово-лікарську комісію та після чого, будучи згідно довідки комісії придатним до військової служби, отримав повістку для відправлення 10 листопада 2023 року до військової частини для проходження військової служби. Проте, 10 листопада 2023 року, не маючи правових підстав на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, будучи придатним до військової служби, надав письмову заяву про відмову від призову на військову службу у зв`язку із мобілізацією.

Право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним. Частина 2 ст. 35 Конституції України, ч. 3 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і ч. 2 ст. 9 Конвенції з прав людини і основоположних свобод допускають таке обмеження в інтересах громадського порядку або безпеки, здоров`я чи моралі, а також захисту прав і свобод інших людей. Усі ці положення вимагають, щоб таке обмеження було встановлено законом і було виваженим (пропорційним до заявленої мети). Як і в інших випадках, закон, який визначає застосування таких обмежень, має бути чітким, зрозумілим для відповідної особи, а його застосування має бути передбачуваним та точним, щоб захистити особу від свавілля.

Об`єднаною палатою було враховано, що положення ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права не допускають відступу за будь-яких обставин. Відступ від зобов`язань, передбачених ст. 9 Конвенції з прав людини і основоположних свобод , допускається відповідно до її ст. 15, однак з 4 квітня 2024 року заявлений раніше Україною відступ від зобов`язань за цією статтею було відкликано. Таким чином, ці положення міжнародних договорів діють у повному обсязі.

Законодавець чітко відрізняє два види військової служби: строкову військову службу та військову службу за призовом під час мобілізації. Якщо в разі призову на строкову військову службу для сумлінного відмовника доступна можливість замінити таку службу альтернативною відповідно до Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», то в разі призову під час мобілізації закон не передбачає такої можливості й, відповідно, процедури заміни. На думку об`єднаної палати, національне законодавство відповідає критеріям доступності і чіткості. Також не викликає сумніву, що неможливість для військовозобов`язаного відмовитися від призову під час мобілізації є свідомим й послідовним вибором законодавця.

Об`єднана палата вважала, що неможливість відмовитися від військової служби на підставі переконань також має легітимну мету в ситуації, в якій перебуває держава. українське суспільство змушене захищатися від військового нападу сусідньої держави. Військові дії агресора мають широкомасштабний характер й охопили майже всі області України, протяжність лінії оборони сягнула значної частини її кордону. Україна обороняється від нападу держави, яка значно переважає її за площею, кількістю населення, озброєння, а також володіє ядерною зброєю. Ці та інші фактори можуть характеризуватися як непередбачувана та виключна ситуація (див., наприклад, рішення у справі «Cristian-Vasile Terhes against Romania» від 13 квітня 2021 року, № 49933/20).

У такій ситуації загальну військову мобілізацію оголошено з легітимною метою оборони від агресії, яка загрожує існуванню нації. Захист нації та життя її людей може розглядатися як легітимний інтерес у громадській безпеці для захисту прав і свобод інших людей, включно й цивільних осіб. Якщо існування України поставлено під загрозу, то держава повинна вжити всіх можливих заходів для самозбереження (у тому числі мобілізації військовозобов`язаних). Така легітимна мета дозволяє державі впроваджувати пропорційні обмеження, у тому числі виключати можливість відмови від військової служби з міркувань, зумовлених певними переконаннями.

Об`єднана палата не залишила поза увагою посилання сторони захисту на численні рішення ЄСПЛ, що стосуються відмови від військової служби через релігійні переконання (зокрема, рішення «Bayatyan v. Armenia» від 7 липня 2011 року, № 23459/03). Погоджуючись з тлумаченням ЄСПЛ ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в контексті сумлінної відмови від військової служби, об`єднана палата, однак, вважає, що ситуація, в якій перебуває Україна внаслідок масштабної агресії з боку Російської Федерації, не дає можливості вважати висновки ЄСПЛ, які стосувалися подій в обстановці мирного часу, беззастережно застосовними до питання, яке вирішує об`єднана палата.

Об`єднана палата не вбачала підстав вважати, що право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою, гарантоване ч. 4 ст. 35 Конституції України, поширюється на ситуацію, що загрожує існуванню нації. Відповідно підхід законодавця, який виключив можливість такої заміни, відповідає ст. 35 Конституції в сукупності зі статтями 17 та 65 Основного Закону України.

За таких обставин, на думку об`єднаної палати, законодавство, яке виключає можливість сумлінної відмови від призову під час мобілізації (в тому числі ст. 336 КК, яка слугує забезпеченню призову під час мобілізації), не суперечить ст. 35 Конституції України.

Щодо пропорційності такого обмеження об`єднана палата визнала, що примус до військової служби є важким тягарем для будь-якої особи, змушуючи її переглянути свої плани, погляди і переконання, стосунки з близькими і суспільством. Для особи, яка сумлінно й послідовно переконана в недопустимості застосування зброї, такий тягар має певний додатковий елемент.

Відмова від носіння і використання зброї утворює ядро певних релігійних або нерелігійних переконань, тому мотиви такої відмови не можуть бути проігноровані навіть у разі служби за мобілізацією, їх необхідно брати до уваги для правильного визначення співвідношення свободи совісті та легітимних обмежень.

Водночас об`єднана палата вважала, що ситуація, у якій перебуває держава, позначається також і на обсязі права на сумлінну відмову, тому не погодилася з доводами захисту щодо абсолютної неможливості для сумлінного відмовника бути призваним за мобілізацією з міркувань, які виходять за межі носіння або використання зброї. Наприклад, на думку об`єднаної палати, необхідність підкоритися військовому керівництву і правилам служби, що не пов`язані з носінням і використанням зброї, не є настільки істотним втручанням у свободу сповідувати свої переконання, щоб вважати їх непропорційними за ситуації, в якій такі обмеження запроваджені.

З огляду на вищенаведене об`єднана палата констатувала, що законодавство не допускає відмову від призову під час мобілізації з міркувань релігійних або інших переконань, навіть якщо їх щирість і послідовність не ставиться під сумнів, і така відмова зумовлює відповідальність за ст. 336 КК, а обмеження свободи сповідувати свої релігійні або нерелігійні переконання має легітимну мету. Разом з тим, релігійні та інші переконання мають враховуватися під час проходження військової служби за мобілізацією й не можуть спричинювати виконання сумлінним відмовником наказів, пов`язаних з носінням або використанням зброї.

Такої ж позиції притримується колегія суддів касаційного суду під час розгляду цього кримінального провадження. З урахуванням викладених вище висновків об`єднаної палати, висновок судів попередніх інстанцій про те, що призов на військову службу ОСОБА_6 під час мобілізації в період воєнного стану в Україні є законним, а його дії є ухиленням від призову на військову службу під час мобілізації в розумінні ст. 336 КК, є правильним.

Крім того, слід звернуту увагу, що з показань засудженого ОСОБА_6 убачається, що в ІНФОРМАЦІЯ_2 йому було запропоновано проходження альтернативної служби (кухарем), проте від даної пропозиції він відмовився.

Отже, на переконання колегії суддів, винуватість ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, доведена поза розумним сумнівом, а тому протилежні твердження сторони захисту є необґрунтованими. Аналогічний висновок також зроблено і у постанові Верховного Суду колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 27.11.2025 р. у справі № 583/3259/24 (провадження №51-612км25).

Відтак, у період мобілізації відмова від військової служби з релігійних переконань не визнається правомірною підставою для непризову, а її реалізація кваліфікується як ухилення від призову за ст. 336 КК України. Водночас наголошено, що свобода совісті підлягає врахуванню при проходженні служби, зокрема щодо характеру виконуваних обов’язків, однак не трансформується у право на відмову від мобілізації як такої навіть за умови щирості та послідовності переконань.