Судовий наказ – це швидкий та спрощений спосіб захисту прав. Однак на практиці не рідкість, коли заявники отримують відмови у його видачі, і не завжди вони є обґрунтованими. Далі розглянемо які ухвали апеляційні інстанції найчастіше скасовують та направляють до судів перших інстанцій для продовження розгляду.
Подача заяви через підсистему електронний суд.
Постійні відключення електропостачання призводять до відсутності технічної можливості забезпечити своєчасний доступ та друк заяв та додатків, які надходять через підсистему «Електронний суд».
Саме через те, що в Дарницькому районному суді міста Києва була відсутня технічна можливість друку документів, надісланих у електронному вигляді через підсистему «Електронний суд», суд відмовив у видачі судового наказу.
Однак перевіривши законність і обґрунтованість постановленої ухвали, Київський апеляційний суд зазначив, що відсутність технічної можливості друку документів не є належною підставою для відмови у видачі судового наказу. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про недотримання заявницею вимог статті 163 ЦПК України. Крім того, колегія суддів звернула увагу, що відповідно до частини 2 статті 169 ЦПК України, суд зобов`язаний одночасно з копією судового наказу надіслати боржникові копію заяви стягувача про видачу судового наказу разом із доданими до неї документами. Натомість обов`язок стягувача самостійно надсилати ці документи боржникові процесуальним законом не передбачений (постанова від 03.04.2025р., справа № 753/1999/25).
Доволі часто суди, відмовляючи у видачі судових наказів, виходять з того, що заяви не відповідають вимогам ст.163 ЦПК України, оскільки в них повинно бути зазначено відомості про наявність або відсутність електронного кабінету та лише у разі, якщо боржник має електронний кабінет, заява про видачу судового наказу може бути подана в електронній формі. Уразі подання до суду заяви про видачу судового наказу та документів, що додаються до неї, в електронній формі, заявник зобов`язаний додати до заяви доказ надсилання таких матеріалів боржнику, а саме квитанцію про їх направлення, сформовану у ЄСІТС, у разі наявності електронного кабінету у боржника, або лист з описом вкладення у разі відсутності у боржника електронного кабінету.
Втім, для прикладу, Херсонський апеляційний суд у постанові від 01.12.2025р., справа №766/16840/25, не погодився з вищевикладеними висновками, виходячи з того, що порядок розгляду вимог у наказному провадженні унормований Розділом ІІ «Наказне провадження» Цивільного процесуального кодексу України. Застосування судом першої інстанції будь-якої аналогії норм ЦПК України та, зокрема, ст.177 Розділу ІІІ «Позовне провадження» ЦПК України, яка регулює «Документи, що додаються до позовної заяви», є помилковим. Процесуальні відносини сторін у цій справі виникли зовсім в іншому провадженні - «Наказному», та регулюються іншим розділом ЦПК України, а саме Розділом ІІ «Наказне провадження» та мають свої особливості.
Аналогічна позиція викладена також у постанові Одеського апеляційного суду від 30.09.2025р., справа № 509/2681/25, де суд зазначив, що не надання заявником доказів надсилання копії заяви про видачу судового наказу з доданими до неї документами боржнику, не має бути підставою для відмови суду у видачі судового наказу на підставі пункту 1 частини 1 статті 165 ЦПК України.
Відсутність доказів проживання дитини із заявником.
Відмовляючи у видачі судового наказу, Тернопільський міськрайонний суд виходив із того, що заявниця та боржник зареєстровані та проживають за однією адресою, але заявницею не подано доказів, що дитина знаходиться лише на її утриманні.
Проте, 14 січня 2026 року колегія суддів Тернопільського апеляційного суду дійшла до висновку, що суд першої інстанції, під час розгляду вимог у порядку наказного провадження та видачі судового наказу, дійшов передчасного висновку про відмову у видачі судового наказу, так як ані стаття 163 ЦПК України, ані стаття 165 ЦПК України не містять положень щодо розгляду обґрунтованості заявлених стягувачем вимог по суті при видачі судового наказу, на які посилається суд першої інстанції.
Окрім того, у пункті 7 статті 168 ЦПК України закріплено, що під час розгляду вимог у порядку наказного провадження та видачі судового наказу суд не розглядає обґрунтованість заявлених стягувачем вимог по суті.
Проживання за однією адресою батьків малолітньої дитини, на утримання якої заявлено вимоги про стягнення аліментів, не свідчить про відсутність у одного із батьків, який звернувся до суду із заявою про видачу судового наказу, права на стягнення такого утримання.
Натомість у подальшому, після видачі судового наказу, боржник у заяві про скасування судового наказу може зазначити про повну або часткову необґрунтованість вимог стягувача (п.5 ч.3 ст.170, ч.3 ст.171 ЦПК України), що є передбаченою процесуальним законом підставою для скасування судового наказу (постанова від 14.01.2026, справа № 607/23192/25).
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Київського апеляційного суду (справа №755/6398/22 від 22 липня 2022 року), де суд не погодився з висновком Дніпровського районного суду
м. Києва, який ґрунтувався на тому, що заява подана з порушенням вимог ст. 163 ЦПК України, а саме: заявником не надано доказів розірвання шлюбу між батьками дитини, відмови батька надавати матеріальну допомогу на утримання дитини та доказів спроможності батька сплачувати аліменти.
Наказне провадження - це самостійний і спрощений вид судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, у якому суддя в установлених законом випадках за заявою про видачу судового наказу особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення.
Виходячи з аналізу частин 2, 3 статті 163 ЦПК України, у разі подання заяви про видачу судового наказу про стягнення аліментів, закон не вимагає від заявника додавати до заяви докази розірвання шлюбу між батьками дитини, відмови батька надавати матеріальну допомогу на утримання дитини та докази спроможності батька сплачувати аліменти.
Крім цього, за приписами сімейного законодавства, стягнення аліментів не пов`язується із фактом розірвання шлюбу між батьками дитини. Так права та обов`язки батьків і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, незалежно від того чи перебували вони у шлюбі між собою. Тобто перебування батьків у шлюбі чи його розірвання не впливає на обов`язок батьків утримувати дитину.
Водночас Дніпровський апеляційний суд, на відміну від Київського апеляційного суду та Тернопільського апеляційного суду, за аналогічних обставин дійшов до протилежних висновків та залишив ухвалу Покровського районного суду м. Кривого Рогу щодо відмови у видачі судового наказу без змін, мотивуючи тим, що заявник не надав суду доказів, які б підтверджували факт проживання дитини саме із заявником, враховуючи, що заявник, боржник і неповнолітня дитина - усі разом зареєстровані за однією адресою, а отже, не підтвердив наявність у нього права грошової вимоги (справа № 212/10686/25).
Не зазначення у заяві про видачу судового наказу при визначені розміру аліментів «не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку».
Приписами статті 161 ЦПК України встановлено, що судовий наказ може бути видано, якщо, зокрема, заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину однієї чверті заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитинну відповідного віку, якщо ця вимога не пов`язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб.
У заяві про видачу судового наказу заявниця просила стягнути аліменти на одну дитину у розмірі однієї чверті (1/4) заробітку (доходу) боржника. Проте ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 03 серпня 2023 року у видачі судового наказу відмовлено саме через те, що в заяві не зазначено «не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку».
Так як не зазначення у заяві про видачу судового наказу заявницею при визначені розміру аліментів «не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку» не змінює заявлених вимог про видачу судового наказу, колегія суддів Одеського апеляційного суду дійшла до висновку, що суд першої інстанції безпідставно застосував положення пункту 3 частини 1статті 165 ЦПК України та відмовив у видачі судового наказу та справу було направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду (справа № 522/15030/23).
Насамкінець варто зауважити, що значна частина відмов у видачі судових наказів зумовлена не недоліками заяв чи безпідставністю заявлених вимог, а відсутністю у суду можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання боржника. У таких випадках суд діє в межах приписів частини дев’ятої статті 165 ЦПК України, яка має характер спеціальної імперативної норми та передбачає самостійну підставу для відмови у видачі судового наказу, що підтверджується й усталеною судовою практикою (постанова від 02.03.2024, справа № 674/114/24).