Встановлення факту перебування на утриманні загиблого військовослужбовця: статус непрацездатного члена сім'ї є обов'язковою умовою для отримання одноразової грошової допомоги
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 липня 2026 року у справі № 759/6248/25
Короткий зміст заявлених вимог:
У січні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Військова частина НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , Міністерство оборони України, у якій просив встановити факт його перебування на утриманні свого рідного брата ОСОБА_4 , який загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 під час виконання обов`язків із захисту Батьківщини.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що після смерті матері у 1998 році та батька у 2005 році, які за життя були особами з інвалідністю, загиблий брат фактично виконував щодо заявника функції батьківського піклування та забезпечував його матеріальне утримання.
За твердженням заявника, протягом тривалого часу, зокрема під час навчання у коледжі та закладі вищої освіти, а також після створення ним власної сім`ї, основним джерелом його матеріального забезпечення були кошти брата, який оплачував навчання, придбавав необхідне майно, зокрема автомобіль, ноутбук і мобільний телефон, надавав матеріальну допомогу на утримання дітей заявника та забезпечував його коштами під час проходження військової служби.
Встановлення зазначеного факту є необхідним для реалізації заявником права на отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку із загибеллю військовослужбовця.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
Святошинський районний суд міста Києва ухвалою від 28 березня 2025 року відмовив у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту перебування на утриманні, дійшовши висновку про наявність спору про право, який підлягає розгляду в порядку позовного, а не окремого провадження.
Київський апеляційний суд постановою від 18 червня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 28 березня 2025 року скасував, а справу направив до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Апеляційний суд керувався тим, що на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі відсутні достатні підстави для висновку про наявність спору про право, а тому заява підлягає розгляду судом із наданням оцінки всім обставинам та доказам у межах відповідного провадження.
Святошинський районний суд міста Києва рішенням від 05 лютого 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту перебування на утриманні загиблого брата відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що для встановлення факту перебування особи на утриманні загиблого військовослужбовця необхідно довести, що така особа перебувала на його повному утриманні або одержувала від нього допомогу, яка була для неї постійним і основним джерелом засобів до існування. Водночас подані заявником докази не підтверджують наявності таких обставин.
Суд установив, що на момент загибелі брата заявник був повнолітньою працездатною особою, мав вищу освіту, професійні навички, власну сім`ю та дітей, а також отримував доходи від трудової діяльності. Надання братом матеріальної допомоги, придбання майна, оплата навчання та інша фінансова підтримка, на переконання суду, свідчать про родинну допомогу та піклування, однак самі собою не підтверджують факту перебування заявника на утриманні.
Суд також зазначив, що заявник не надав належних і допустимих доказів, які б підтверджували розмір, систематичність та визначальне значення матеріальної допомоги брата для забезпечення його існування, а показання свідка не містять конкретних відомостей щодо обсягу такої допомоги та не підтверджують відсутності у заявника інших джерел доходу.
За висновком суду, заявник не довів, що допомога загиблого брата була для нього постійним і основним джерелом засобів до існування, а тому правові підстави для встановлення факту перебування на утриманні відсутні.
Київський апеляційний суд постановою від 22 квітня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 лютого 2026 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, належним чином оцінив подані докази, правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні заяви.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:
У травні 2026 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням поданих уточнень, просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 05 лютого 2026 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 квітня 2026 року і ухвалити нове рішення про задоволення заяви про встановлення факту його перебування на утриманні ОСОБА_4 .
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 308/17634/23, а також у постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 520/6518/17 та від 31 березня 2020 року у справі № 205/4245/17.
Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють питання встановлення факту перебування особи на утриманні, та дійшли помилкових висновків про недоведеність заявлених вимог.
Заявник зазначає, що суди не надали належної оцінки поданим доказам, зокрема документам, які підтверджують спільне проживання з братом, систематичне надання ним матеріальної допомоги та перерахування коштів на його утримання, а також показанням свідків щодо характеру їхніх сімейних відносин.
На думку заявника, суди безпідставно ототожнили факт перебування на утриманні з непрацездатністю особи та фактично не з`ясували, чи була допомога загиблого брата постійним і основним джерелом його засобів до існування. При цьому суди не врахували, що утримання може полягати не лише у безпосередній передачі коштів, а й у систематичному забезпеченні житлом, оплаті навчання, придбанні необхідного майна, покритті витрат на утримання сім`ї та інших формах матеріального забезпечення.
Крім того, заявник стверджує, що суди не встановили часові межі його перебування на утриманні брата, не дослідили у повному обсязі обставини фактичного виховання, піклування та матеріального забезпечення після смерті батьків, а також не врахували, що звернення до суду зумовлене необхідністю підтвердження юридичного факту для реалізації права на отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку із загибеллю військовослужбовця.
Позиція Верховного Суду:
У справі, яка переглядається Верховним Судом, суди вирішували питання щодо наявності підстав для встановлення факту перебування заявника на утриманні його рідного брата, який загинув під час проходження військової служби.
Звертаючись до суду із цією заявою, ОСОБА_1 зазначав, що встановлення факту його перебування на утриманні загиблого брата необхідне для реалізації права на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої статтею 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
За змістом частини першої статті 16 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII) (тут і далі - в редакції, чинній на дату смерті ОСОБА_4 ) одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 16 Закону № 2011-ХІІ одноразова грошова допомога призначається і виплачується у разі, зокрема, загибелі (смерті) військовослужбовця під час виконання обов`язків військової служби.
У пункті 2 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового та начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) установлено, що сім`ям загиблих осіб, зазначених у пунктах 1-1-2 цієї постанови, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 15 000 000,00 гривень, яка розподіляється рівними частками на всіх отримувачів, передбачених у статті 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», крім громадян російської федерації або Республіки Білорусь та осіб, які постійно проживають на територіях цих країн, осіб, які засуджені за державну зраду, колабораційну діяльність, пособництво державі-агресору. Особи, які мають право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої цією постановою, можуть реалізувати це право з дня його виникнення. Днем виникнення такого права є дата загибелі особи, зазначеної у пунктах 1-1-2 цієї постанови, в період дії воєнного стану, що зазначена у свідоцтві про смерть.
Відповідно до статті 16-1 Закону № 2011-ХІІ у випадках, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 2 статті 16 цього Закону, право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги мають батьки, один із подружжя, який не одружився вдруге, діти, які не досягли повноліття, утриманці загиблого (померлого). Утриманцями вважаються члени сім`ї, які мають право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» за загиблого (померлого) військовослужбовця, військовозобов`язаного або резервіста (особу, звільнену з військової служби, смерть якої настала протягом року після звільнення).
Згідно з частиною першою статті 30 Закону України від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (тут і далі - Закон № 2262-ХІІ у редакції, чинній на час смерті ОСОБА_4 ) право на пенсію в разі втрати годувальника мають непрацездатні члени сімей загиблих, померлих або таких, що пропали безвісти військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, які перебували на їх утриманні (стаття 31).
Відповідно до частини другої статті 30 Закону № 2262-ХІІ незалежно від перебування на утриманні годувальника пенсія призначається: непрацездатним дітям; непрацездатним батькам і дружині (чоловікові), якщо вони після смерті годувальника втратили джерело засобів до існування, а також непрацездатним батькам і дружині (чоловікові) військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, які загинули чи померли або пропали безвісти в період проходження служби або пізніше внаслідок поранення, контузії, каліцтва чи захворювання, що мали місце під час служби.
Системний аналіз наведеного вище законодавства дає підстави для висновку, що станом на дату смерті ОСОБА_4 законодавець передбачив, що повнолітній брат загиблого військовослужбовця має право на призначення та отримання одноразової грошової допомоги, якщо він був утриманцем загиблого, тобто мав право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону № 2262-ХІІ.
Водночас право на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону № 2262-ХІІ повнолітній брат мав у випадку, якщо, в розумінні цього закону, був непрацездатним членом сім`ї загиблого військовослужбовця та перебував на його утриманні.
Висновок:
Установивши, що ОСОБА_1 на момент загибелі брата був повнолітньою працездатною особою, не є особою з інвалідністю, не належить до жодної з категорій непрацездатних членів сім`ї, визначених частиною четвертою статті 30 Закону № 2262-ХІІ, має власну сім`ю, дітей та джерела доходу, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність правових підстав для встановлення факту його перебування на утриманні загиблого брата з метою набуття права на одноразову грошову допомогу, передбачену статтею 16-1 Закону № 2011-ХІІ.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували правових висновків Верховного Суду щодо необхідності встановлення, чи була допомога померлого постійним та основним джерелом засобів до існування особи, не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій.
Верховний Суд звертає увагу, що для набуття статусу утриманця загиблого військовослужбовця у розумінні статті 16-1 Закону № 2011-ХІІ необхідною є сукупність двох умов: особа повинна належати до кола непрацездатних членів сім`ї, визначених Законом № 2262-ХІІ, та перебувати на утриманні загиблого годувальника. Відсутність хоча б однієї із зазначених умов виключає можливість визнання особи утриманцем для цілей призначення одноразової грошової допомоги.
Оскільки у цій справі заявник не довів наявності у нього статусу непрацездатного члена сім`ї загиблого військовослужбовця у розумінні частини четвертої статті 30 Закону № 2262-ХІІ, обставини щодо обсягу, систематичності та значення матеріальної допомоги, яку він отримував від брата, самі собою не можуть бути достатньою підставою для встановлення факту перебування на утриманні з метою отримання одноразової грошової допомоги.
Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги про те, що суди не надали належної оцінки доказам матеріальної підтримки заявника з боку брата після смерті батьків, під час навчання, проходження військової служби та після створення ним власної сім`ї. Наведені обставини можуть свідчити про існування між братами тісних родинних відносин, моральної та матеріальної підтримки, проте не підтверджують наявності у заявника права на пенсію у разі втрати годувальника відповідно до Закону № 2262-ХІІ, з яким законодавець пов`язує можливість визнання особи утриманцем загиблого військовослужбовця для цілей статті 16-1 Закону № 2011-ХІІ.
Посилання заявника на те, що після смерті батьків брат фактично виконував щодо нього функції піклування та матеріального забезпечення, також не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій, оскільки на час загибелі ОСОБА_4 заявник був повнолітньою особою віком 36 років, а право на отримання одноразової грошової допомоги підлягає оцінці з урахуванням законодавства та фактичних обставин, які існували на момент смерті військовослужбовця.
Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права, повно встановили обставини справи та дійшли обґрунтованих висновків про відмову у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту перебування на утриманні загиблого брата.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.