Підготувала Кондратенко Тетяна, адвокат АО «АФ «АКТІО» для Центру сімейного права ВША НААУ.

Щодо неможливості зазначення в резолютивній частині рішення формулювання «за бажанням».

Суд першої інстанції виніс рішення, яким визначив спосіб участі у спілкуванні та вихованні малолітньої дитини зазначивши, що таке спілкуванні відбувається лише за бажанням дитини з урахуванням її здоров’я, потреб та інтересів.

При розгляді цієї справи, Верховний Суд зауважив, що визначаючи способи участі батька у спілкуванні та вихованні дитини, необхідно надавати системну оцінку фактам та обставинам, які впливають на ухвалення певного рішення, зокрема, суд має враховувати, у першу чергу, інтереси дитини, які не завжди можуть відповідати її бажанням, з урахуванням віку, стану здоров’я, психоемоційного стану.

Враховуючи постійне проживання дитини разом з матір’ю, тісний психоемоційний зв'язок саме з нею, обумовлення побачень батька з дитиною виключно бажанням дитини призведе до унеможливлення реалізації батьком своїх прав на участь у вихованні та побаченні з дитиною.

Варто зауважити, що під час розгляду справи в суді першої інстанції не було заслухано думку дитини, через що Верховний суд критично сприйняв висновки суду першої інстанції щодо обумовлення зустрічей батька з дитиною виключно бажанням дитини.

Відповідна правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 01.07.2020 року по справі № 138/96/17, провадження № 61-17718св18. З текстом постанови можна ознайомитись за цим посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/90411045

Докази, які підтверджують факт проживання однією сім’єю.

Верховний Суд зазначив, що належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім’єю без реєстрації шлюбу є, зокрема: свідоцтва про народження дітей, довідки з місця проживання; свідчення свідків; листи ділового та особистого характеру тощо; свідоцтво про смерть одного із подружжя; свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік у добровільному порядку записаний як батько; виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбання майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про право власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, з яких вбачається, що подружжя вважали себе чоловіком та дружиною, піклування один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства.

Відповідна правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 15.07.2020 року по справі № 524/10054/16, провадження № 61-21748св18. З текстом постанови можна ознайомитись за цим посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/90411025

Забезпечення найкращих інтересів дитини шляхом відмови в задоволенні позову про повернення дитини.

Верховний Суд переглянув за виключними обставинами постанову Верховного Суду, якою було визнано незаконним утримання дитини на території України на підставі Гаазької конвенції, за результатами чого скасував це рішення й ухвалив нове рішення про відмову в поверненні дитини.

Під час розгляду цієї справи Верховний Суд зазначив, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини).

Держави-учасниці забезпечують те, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (ч. 1 ст. 9 вказаної Конвенції).

Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об’єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій конвенції виключення, зокрема у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.

Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судами на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.

Відповідна правова позиція зазначена в постанові Верховного Суду від 13.04.2021 року по справі № 2-4237/12, провадження № 14-21звц21. З текстом постанови можна ознайомитись за цим посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/96342875?fbclid=IwAR1wyWk3iSbTRoGE-lNi-Kyp8a3KSsf9ggIQT0uZT3Qa6Ai-6AG-NYj-oYA