«Тимчасовий захист»
у практиці Суду Європейського Союзу (CJEU)
(матеріали публікуються у рамках місяця права ЄС у Центрі трудового права та соціального забезпечення Вищої школи адвокатури НААУ)
Суд Європейського Союзу (CJEU) – це вищий судовий орган ЄС, який тлумачить право Євросоюзу. До його складу входять два суди: Суд і Загальний суд.
Офіційно Суд ніколи не мав назви European Court of Justice (ECJ). Після свого створення він називався Судом Європейського об'єднання вугілля і сталі. У період із 1957 по 2009 рік він мав назву Суд Європейських Співтовариств. У 2009 році його офіційну назву було змінено на Суд Європейського Союзу. Водночас назва European Court of Justice (ECJ) широко використовується в англійській мові для позначення вищого з двох судів. Вона є загальновизнаною, і сам Суд використовує хештег #ECJ у соціальних мережах.
Кожен із судів (Суд, Загальний суд) має чітко визначену компетенцію щодо категорій справ, які він може розглядати.
Суд розглядає більшість справ, пов'язаних із питаннями, поставленими національними судами, за винятком окремих сфер, переданих до компетенції Загального суду; справи, порушені Комісією проти держав-членів, які, ймовірно, порушили право ЄС; більшість справ, порушених державами-членами або інституціями ЄС щодо оскарження законодавства ЄС; апеляції на рішення Загального суду.
Загальний суд розглядає справи, порушені фізичними особами, компаніями та організаціями щодо оскарження актів ЄС; окремі справи за запитами національних судів, якщо питання стосуються: податку на додану вартість (ПДВ); мит, акцизних зборів або тарифної класифікації товарів; торгівлі квотами на викиди парникових газів; компенсації авіапасажирам; окремі справи, порушені державами-членами щодо оскарження рішень Комісії або Ради.
Суд не може самостійно обирати, які справи розглядати або якими питаннями займатися. Усі справи, що відповідають вимогам правил Суду щодо їх прийнятності, повинні бути розглянуті та вирішені. Усі рішення Суду ухвалюються тому, що виникла необхідність вирішити правову проблему у справі, поданій безпосередньо або через національні суди громадянами, компаніями, організаціями, державами-членами або інституціями ЄС. Не всі справи можуть бути безпосередньо подані до Суду. Існують чіткі правила щодо категорій справ, які Суд має право розглядати.
Кожен із двох судів, що входять до складу Суду Європейського Союзу, має власних суддів. У Суді працює по одному судді від кожної держави-члена - загалом 27 суддів. У Загальному суді працює по два судді від кожної держави-члена - загалом 54 судді. Крім того, Суд має 11 генеральних адвокатів. Кожен із двох судів також має секретаря суду. У сукупності всі ці особи називаються членами Суду. Суд працює 24 офіційними мовами.
Для України діяльність Суду Європейського Союзу має важливе значення в контексті європейської інтеграції. Як держава-кандидат на вступ до ЄС, Україна поступово адаптує своє законодавство до права Європейського Союзу, а практика Суду ЄС слугує основним орієнтиром для тлумачення та застосування цих норм. Рішення Суду сприяють гармонізації українського законодавства, зміцненню принципів верховенства права та незалежності судової влади, а після набуття Україною членства в ЄС вони стануть обов'язковими для застосування у сферах, що регулюються правом Європейського Союзу. Окрім того, близько 4.5 млн українців, які наразі перебувають в країнах ЄС, користуються Тимчасовим захистом, а відповідно стають прямими бенефіціарами послуг, які надаються іншими країнами, які є членами ЄС. Окрім того, чимало також осіб в ЄС, які законно перебували на території України, до моменту повномасштабного вторгнення також отримали Тимчасовий захист.
Стаття 1 Директиви 2001/55/ЄС передбачає, що метою цієї Директиви є встановлення мінімальних стандартів надання тимчасового захисту у разі масового напливу переміщених осіб із третіх країн, які не можуть повернутися до своєї країни походження, а також сприяння збалансованому розподілу зусиль між державами-членами щодо прийому таких осіб та подолання наслідків такого прийому.
Стаття 5(1) – (3) цієї Директиви визначає, що наявність масового напливу переміщених осіб встановлюється [рішенням Ради Європейського Союзу], прийнятим кваліфікованою більшістю за пропозицією [Європейської] Комісії, яка також розглядає будь-який запит держави-члена щодо подання нею пропозиції до Ради.
Пропозиція Комісії має містити щонайменше:
(a) опис конкретних груп осіб, до яких застосовуватиметься тимчасовий захист;
(b) дату, з якої тимчасовий захист набере чинності;
(c) оцінку масштабів переміщень переміщених осіб.
Рішення Ради має наслідком запровадження тимчасового захисту для переміщених осіб, яких воно стосується, у всіх державах-членах відповідно до положень цієї Директиви. Рішення має містити щонайменше:
(a) опис конкретних груп осіб, до яких застосовується тимчасовий захист;
(b) дату, з якої тимчасовий захист набирає чинності;
(c) інформацію, отриману від держав-членів щодо їхніх можливостей прийому;
(d) інформацію від Комісії, [Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН)] та інших відповідних міжнародних організацій».
Стаття 8 зазначеної Директиви має таке формулювання, що держави-члени вживають необхідних заходів для надання особам, які користуються тимчасовим захистом, дозволів на проживання на весь термін дії такого захисту. З цією метою видаються документи або інші еквівалентні докази. Незалежно від строку дії дозволів на проживання, зазначених у пункті 1, режим, що надається державами-членами особам, які користуються тимчасовим захистом, не може бути менш сприятливим, ніж той, що передбачений статтями 9–16. У разі необхідності держави-члени надають особам яких планується прийняти на свою територію з метою надання тимчасового захисту, усі можливості для отримання необхідних віз, включаючи транзитні візи. З огляду на терміновість ситуації формальності мають бути зведені до мінімуму. Візи повинні надаватися безкоштовно або їхня вартість має бути зведена до мінімуму.
Стаття 11 зазначеної директиви передбачає, що держава-член зобов’язана прийняти назад особу, яка користується тимчасовим захистом на її території, якщо зазначена особа залишається на території іншої держави-члена або намагається в’їхати на її територію без дозволу протягом періоду, на який поширюється дія Рішення Ради, зазначеного у статті 5. Держави-члени можуть на підставі двосторонньої угоди вирішити, що ця стаття не застосовується.
Стаття 28 Директиви 2001/55/ЄС визначає випадки, у яких держави-члени можуть виключити осіб, на яких поширюється дія цієї директиви, з-під дії тимчасового захисту в розумінні цієї Директиви.
Згідно зі статтею 29 цієї Директиви, особи, яких держава-член виключила з-під дії тимчасового захисту або об’єднання сім’ї, мають право оскаржити це рішення у відповідній державі-члені»
Згадана Директива була приведена до реалізації завдяки Імплементаційному рішенню Ради (ЄС) 2022/382 від 4 березня 2022 року, яким встановлюється факт масового напливу переміщених осіб з України у значенні статті 5 Директиви 2001/55/ЄС та яке має наслідком запровадження тимчасового захисту (Офіційний вісник 2022 L 71, с. 1). Враховуючи, що вже більше чотирьох років у країнах ЄС діє Тимчасовий захист, проаналізуємо практику та погляди Суду Європейського Союзу щодо застосування Директиви Ради ЄС 2001/55/ЄС від 20.07.2001 р., яка регулюється мінімальні стандарти щодо надання тимчасового захисту.
Рішення Суду (Велика палата) від 19 грудня 2024 року (запити про попереднє рішення від rechtbank Den Haag, zittingsplaats Amsterdam та від Raad van State — Нідерланди) — P (C-244/24), AI, ZY, BG (C-290/24) проти Staatssecretaris van Justitie en Veiligheid (Об’єднані справи C-244/24 та C-290/24, 1 Кадуна)
Обставини справи. П. є громадянином Нігерії, який мав дозвіл на тимчасове проживання в Україні до 31 січня 2023 року. Після вторгнення російських збройних сил на територію України він втік до Нідерландів і 1 червня 2022 року був зареєстрований у базі даних обліку осіб цієї держави-члена. Того ж дня органи влади Нідерландів надали тимчасовий захист у значенні Директиви 2001/55, зокрема, громадянам третіх країн, які опинилися в ситуації, подібній до ситуації П., не оцінюючи можливість їхнього повернення до країн походження. Отже, державний секретар надав П такий захист.
09 серпня 2022 року П подав заяву про надання притулку. Рішенням від 24 серпня 2023 року державний секретар ухвалив припинити розгляд його заяви про надання притулку. Оскарження цього рішення подано не було.
45 Того ж 24 серпня 2023 р. державний секретар припинив дію тимчасового захисту П. з 4 вересня 2023 року. Це рішення було згодом скасовано на тій підставі, що у своєму рішенні від 17 січня 2024 року Раад ван Стейт (Рада штату, Нідерланди) постановив, що з 4 вересня 2023 року органи влади Нідерландів не можуть припиняти тимчасовий захист громадян третіх країн, які перебували в ситуації, подібній до ситуації П., і що тимчасовий захист, наданий цим громадянам, автоматично закінчиться 4 березня 2024 року, про що державний секретар повідомив П. листом від 24 січня 2024 року.
46 7 лютого 2024 року державний секретар виніс рішення про повернення щодо П на тій підставі, що його законне перебування на території Королівства Нідерландів автоматично закінчиться 4 березня 2024 року. Цим рішенням П було наказано покинути територію Європейського Союзу протягом чотирьох тижнів після зазначеної дати.
47 П. подав позов до rechtbank Den Haag, zittingsplaats Amsterdam (Окружного суду Гааги, що засідає в Амстердамі, Нідерланди). На підтвердження свого позову П. стверджував, зокрема, що рішення було не лише передчасним, а й незаконним, оскільки йому мало бути надано тимчасовий захист відповідно до законодавства ЄС, до 4 березня 2025 року на підставі продовження терміну дії тимчасового захисту, передбаченого Імплементаційним рішенням 2023/2409. Крім того, перед ухваленням рішення про повернення його не було заслухано щодо його сумісності зі статтями 3 та 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року.
Обґрунтування Суду. 81 Як зазначено у статті 1, метою Директиви 2001/55 є встановлення мінімальних стандартів надання тимчасового захисту у разі масового напливу переміщених осіб із третіх країн, які не можуть повернутися до своєї країни походження, а також сприяння збалансованому розподілу зусиль між державами-членами щодо прийому таких осіб та подолання наслідків такого прийому. Як випливає зі статті 2(а) цієї директиви, забезпечення такого захисту має на меті, зокрема, запобігти перевантаженню системи надання міжнародного захисту внаслідок масового та одночасного подання заяв про надання статусу біженця, в інтересах переміщених осіб та інших осіб, які звертаються за міжнародним захистом.
82 Цей негайний і тимчасовий механізм, який є втіленням принципу солідарності та справедливого розподілу відповідальності між державами-членами у здійсненні політики надання притулку.
83 Відповідно до статті 5 Директиви 2001/55, факт масового напливу переміщених осіб встановлюється рішенням Ради, прийнятим кваліфікованою більшістю за пропозицією Комісії. Ця постанова ґрунтується, зокрема, на аналізі ситуації та масштабів переміщень переміщених осіб, а також на оцінці доцільності запровадження тимчасового захисту з урахуванням можливостей надання надзвичайної допомоги та вжиття заходів на місці або недостатності таких заходів. Ця постанова зумовлює запровадження тимчасового захисту в усіх державах-членах, на які поширюється дія Директиви 2001/55, щодо конкретних груп осіб, описаних у цій постанові, з дати, встановленої в ньому («обов’язковий тимчасовий захист»).
84 Відповідно до статті 5 Директиви 2001/55 Рада 4 березня 2022 року ухвалила Імплементаційне рішення 2022/382, яким встановлено факт масового напливу переміщених осіб з України. Набрання чинності цим імплементаційним рішенням, яке відбулося того ж дня, мало наслідком запровадження з цієї дати обов’язкового тимчасового захисту для категорій осіб, зазначених у статті 2(1) цього імплементаційного рішення, та для категорій осіб, зазначених у статті 2(2) цього імплементаційного рішення, за винятком випадків, коли держави-члени надали останнім категоріям осіб адекватний захист відповідно до свого національного законодавства.
85 Зокрема, зі статті 2(1) Імплементаційного рішення 2022/382 випливає, що це рішення застосовується до трьох категорій осіб, переміщених з України 24 лютого 2022 року або після цієї дати внаслідок російського військового вторгнення, а саме: по-перше, до громадян України, які проживали в Україні до цієї дати; по-друге, особи без громадянства та громадяни третіх країн, крім України, які до цієї ж дати користувалися міжнародним захистом або еквівалентним національним захистом в Україні, та, по-третє, члени сімей осіб, що належать до перших двох категорій.
86 Крім того, згідно зі статтею 2(2) зазначеного імплементаційного рішення, держави-члени повинні застосовувати або це рішення, або адекватний захист відповідно до свого національного законодавства до осіб без громадянства та громадян третіх країн, інших ніж Україна, які можуть довести, що вони легально проживали в Україні до 24 лютого 2022 року на підставі дійсного дозволу на постійне проживання, виданого відповідно до українського законодавства, і які не можуть повернутися в безпечних та стабільних умовах до своєї країни або регіону походження.
87 Однак із запитів про попереднє рішення випливає, що громадяни третіх країн, про яких йдеться у основній справі, не належать до жодної з категорій, зазначених у статті 2(1) та (2) Імплементаційного рішення 2022/382. Вони не є ані громадянами України, ані особами, яким надано міжнародний захист або еквівалентний захист в Україні, ані членами сімей таких громадян чи осіб, яким надано такий захист. Крім того, вони мали лише один дозвіл на тимчасове проживання в Україні.
88 Слід, однак, зазначити, що відповідно до статті 7(1) Директиви 2001/55 держави-члени можуть поширити тимчасовий захист на будь-яку категорію осіб, не передбачену в Рішенні Ради про впровадження такого захисту, за умови, що ці особи були переміщені з тих самих причин та з тієї самої країни або регіону походження. Стаття 2(3) Рішення про впровадження 2022/382 звертає увагу на це повноваження, надане державам-членам, зазначаючи, що відповідно до статті 7 зазначеної директиви вони також можуть застосовувати це рішення про впровадження до інших осіб, зокрема до осіб без громадянства та громадян третіх країн, крім України, які легально проживали в Україні та не мають можливості повернутися в безпечних і стабільних умовах до своєї країни або регіону походження.
89 Як випливає з пунктів 37–42, 49 та 50 цього рішення, органи влади Нідерландів спочатку мали намір скористатися цим правом шляхом поширення тимчасового захисту на категорію громадян третіх країн та осіб без громадянства, які не підпадали повністю під дію статті 2(1) та (2) Імплементаційного рішення 2022/382, а саме на всіх власників дозволу на проживання в Україні, включаючи дозвіл на тимчасове проживання, дійсного станом на 23 лютого 2022 року, які, ймовірно, залишили Україну після 26 листопада 2021 року, без оцінки того, чи могли ці громадяни третіх країн повернутися до своєї країни або регіону походження в безпечних та стабільних умовах.
90 Однак пізніше ці органи влади вирішили, відповідно до статті 3.9а(1)(c) Положення 2000 року про іноземців у редакції, що діяла з 19 липня 2022 року, обмежити такий захист більш вузькою категорією осіб, а саме власниками дійсного дозволу на постійне проживання в Україні станом на 23 лютого 2022 року, щодо яких (i) ймовірно, що вони виїхали з України після 26 листопада 2021 року, та (ii) не було доведено, що вони повернулися до своєї країни походження після 23 лютого 2022 року.
91 Щодо осіб, таких як ті, що фігурують у спорі в основній справі, які не є власниками такого дозволу на постійне проживання в Україні, але яким факультативний тимчасовий захист вже було надано до 19 липня 2022 року, було встановлено перехідний режим, який передбачав припинення захисту для цих осіб 4 березня 2023 року. Цей перехідний режим було продовжено до 4 вересня 2023 року Постановою 2023 року.
Особи, які мають право на добровільний тимчасовий захист
93 По-перше, як зазначалося у пункті 88 цього рішення, стаття 7(1) Директиви 2001/55 уповноважує держави-члени поширювати дію тимчасового захисту, передбаченого цією директивою, на категорії осіб, відмінні від тих, що визначені Радою, за умови, що ці особи були переміщені з тих самих причин та з тієї самої країни або регіону походження.
94 Звідси випливає, що держава-член, яка користується можливістю, передбаченою цією нормою, виконує законодавство ЄС, а отже, не може надавати добровільний тимчасовий захист особам, які не були вимушені покинути місце проживання з тих самих причин та з тієї самої країни або регіону походження, що й особи, яким було надано обов’язковий тимчасовий захист. Однак цей висновок не перешкоджає державі-члену надавати право на проживання виключно на підставі свого національного законодавства, зокрема з гуманітарних міркувань, категоріям осіб, які не підпадають під сферу застосування цього положення.
95 По-друге, зі статті 3.9a(1)(c) Регламенту 2000 року про іноземних громадян, у редакції, що діяла з 4 березня 2022 року по 18 липня 2022 року, випливає, що органи влади Нідерландів надавали тимчасовий захист усім власникам українського дозволу на проживання, включаючи тимчасовий дозвіл, дійсний станом на 23 лютого 2022 року, які, ймовірно, залишили Україну після 26 листопада 2021 року, тобто за 90 днів до початку вторгнення російських збройних сил на територію України, як зазначено в Імплементаційному рішенні 2022/382. Крім того, це положення не вимагало оцінки того, чи мали ці особи можливість повернутися до своєї країни або регіону походження в безпечних та стабільних умовах. Отже, необхідно з’ясувати, чи мали органи влади Нідерландів право, відповідно до законодавства ЄС, надавати такий тимчасовий захист усім цим особам.
96 У цьому контексті, по-перше, зі статті 2(1) Імплементаційного рішення 2022/382, що це рішення застосовується до категорій осіб, перелічених у цій нормі, які були вимушені покинути Україну 24 лютого 2022 року або пізніше внаслідок військового вторгнення російських збройних сил, яке розпочалося з цієї дати. Звідси випливає, що підставою для запровадження обов’язкового тимчасового захисту, визначеного Радою в цьому рішенні про виконання, є вторгнення російських збройних сил на територію України, яке розпочалося 24 лютого 2022 року.
97 З матеріалів справи, поданих до Суду, випливає, що 90-денний строк, про який йдеться в пункті 95 цього рішення, був встановлений владою Нідерландів з метою приведення його у відповідність до строку перебування на території ЄС, до якого громадяни третіх країн або особи без громадянства можуть мати доступ на умовах, визначених у статті 6 Регламенту 2016/399, із змінами, внесеними Регламентом 2018/ 1240.
98 Однак громадяни третіх країн або особи без громадянства, які через дуже обмежений строк дії їхнього права на проживання на території Європейського Союзу були б змушені повернутися до України незабаром після початку вторгнення російських збройних сил до цієї третьої країни, можуть розглядатися, для цілей застосування статті 7 Директиви 2001/55 та статті 2 (3) Рішення про виконання 2022/382 розглядатися так само, як особи, переміщені внаслідок такого вторгнення.
99 Крім того, таке тлумачення підтверджується преамбулою 14 Імплементаційного рішення 2022/382, яка закликає держави-члени розглянути можливість надання тимчасового захисту тим особам, які втекли з України незадовго до 24 лютого 2022 року у зв’язку з ескалацією напруженості або які опинилися на території Європейського Союзу безпосередньо перед цією датою і які внаслідок збройного конфлікту не можуть повернутися до України.
100 По-друге, умова, встановлена у статті 7(1) Директиви 2001/55, згідно з якою особи, що мають право на добровільний тимчасовий захист, повинні бути переміщеними з тих самих причин та з тієї самої країни або регіону походження, що й особи, яким надано обов’язковий тимчасовий захист, не порушується рішенням органів влади Нідерландів про початкове надання такого тимчасового захисту особам без громадянства та громадянам третіх , які мали дозвіл на тимчасове проживання в Україні, незалежно від того, чи мали вони можливість повернутися до своєї країни або регіону походження в безпечних та стабільних умовах. Щодо останнього, слід зазначити, що, хоча стаття 2(3) Рішення про виконання 2022/382 прямо включає до числа потенційних осіб, які можуть отримати добровільний тимчасовий захист, осіб без громадянства та громадян третіх країн, які законно перебували в Україні та не мають можливості повернутися до своєї країни або регіону походження в безпечних та стабільних умовах, слід зазначити, що ця категорія згадується у зазначеній статті 2(3) лише як приклад.
101 Звідси випливає, що статтю 7 Директиви 2001/55 та статтю 2(3) Імплементаційного рішення 2022/ 382 слід тлумачити таким чином, що вони дозволяють державі-члену надавати добровільний тимчасовий захист громадянам третіх країн або особам без громадянства, які на 23 лютого 2022 року мали дійсні дозволи на тимчасове проживання в Україні та, ймовірно, залишили цю країну після 26 листопада 2021 року, без оцінки того, чи могли ці громадяни третіх країн повернутися до своєї країни або регіону походження в безпечних та стабільних умовах.
Термін надання добровільного тимчасового захисту
102 Насамперед слід зазначити, по-перше, що відповідно до статті 4(1) Директиви 2001/55 початковий термін обов’язкового тимчасового захисту, як правило, становить один рік і що після закінчення цього однорічного терміну обов’язковий тимчасовий захист може бути автоматично продовжений на шість місячних періодів, загалом не більше ніж на один рік.
103 Крім того, зі статті 4(2) Директиви 2001/55 випливає, що у разі збереження підстав для продовження обов’язкового тимчасового захисту після закінчення дворічного строку, передбаченого статтею 4(1) цієї директиви, Рада може кваліфікованою більшістю голосів, за пропозицією Комісії, ухвалити рішення про продовження такого тимчасового захисту на один рік.
104 Однак, згідно зі статтею 6(1)(b) Директиви 2001/55, Рада може в будь-який час прийняти рішення про припинення обов’язкового тимчасового захисту. Зі згаданої статті 6 випливає, що таке рішення Ради (i) приймається кваліфікованою більшістю голосів за пропозицією Комісії та (ii) ґрунтується на висновку, що ситуація в країні походження є такою, що дозволяє безпечне та стале повернення осіб, яким надано тимчасовий захист, з належним дотриманням прав людини та основних свобод, а також зобов’язань держав-членів щодо невыдворення.
105 По-друге, після набрання чинності Імплементаційним рішенням 2022/382, відповідно до статті 4 цього рішення, 4 березня 2022 року, обов’язковий тимчасовий захист був вперше застосований на початковий строк у один рік — до 4 березня 2023 року — відповідно до статті 4(1) Директиви 2001/55. Згідно з цією останньою нормою, цей захист був автоматично продовжений на два послідовні шестимісячні періоди, тобто спочатку до 4 вересня 2023 року, а потім до 4 березня 2024 року. Нарешті, відповідно до статті 4(2) цієї директиви, Рада двічі продовжувала цей захист, щоразу на один рік: спочатку до 4 березня 2025 року відповідно до статті 1 Імплементаційного рішення 2023/2409, а потім до 4 березня 2026 року відповідно до статті 1 Імплементаційного рішення 2024/1836.
106 По-третє, як зазначено в пункті 91 цього рішення, стосовно осіб, таких як ті, що фігурують у спорі в основній справі, яким було надано добровільний тимчасовий захист на підставі нідерландських положень, що діяли в період з 4 березня 2022 року по 18 липня 2022 року, але які не відповідали умовам, встановленим у статті 3.9а(1)(c) Регламенту 2000 року про іноземних громадян у редакції, що діяла з 19 липня 2022 року, був встановлений перехідний режим. Цей перехідний режим спочатку передбачав, що для таких осіб вже наданий добровільний тимчасовий захист закінчиться 4 березня 2023 року — дата, яка збігалася з початковим періодом застосування Імплементаційного рішення 2022/382. Згодом цей перехідний режим було продовжено до 4 вересня 2023 року — дати, на яку мало закінчитися перше автоматичне продовження дії цього рішення. Однак у рішенні від 17 січня 2024 року Раад ван Стате (Державна рада) постановила, що державний секретар не може скасувати добровільний тимчасовий захист для цих осіб з останньої з зазначених дат, а що цей захист автоматично закінчиться 4 березня 2024 року, а саме в останній день, передбачений статтею 4(1) Директиви 2001/55, коли тимчасовий захист припинився б за відсутності рішення, прийнятого Радою відповідно до статті 4(2) цієї директиви.
107 Отже, добровільний тимчасовий захист, наданий Нідерландами громадянам третіх країн, таким як ті, що фігурують у основній справі, припинив свою дію до закінчення терміну обов’язкового тимчасового захисту.
108 З огляду на ці попередні роз’яснення необхідно визначити, чи вимагають статті 4 та 7 Директиви 2001/55, щоб добровільний захист, наданий владою Нідерландів таким громадянам третіх країн, продовжувався доти, доки діє обов’язковий тимчасовий захист, запроваджений Радою відповідно до статті 5 цієї директиви, або принаймні до закінчення автоматичного продовження початкового строку цього обов’язкового тимчасового захисту, про що йдеться у статті 4 (1) цієї директиви.
112 Цей висновок не ставиться під сумнів тим фактом, що стаття 7(1) Директиви 2001/55 передбачає, що держави-члени можуть поширювати тимчасовий захист на категорії осіб, відмінні від тих, що зазначені у рішенні Ради, «передбачені цією Директивою». Цим уточненням стаття 7 має на меті виключно забезпечити, щоб, без упередження для її пункту 2, права, надані особам, які користуються обов’язковим тимчасовим захистом, у розділах III та IV цієї директиви, також надавалися особам, які користуються добровільним тимчасовим захистом, доти, доки цей захист не буде припинений державою-членом, яка його надала.
116 Розбіжності, які можуть випливати з того, що кожна держава-член, отже, має право самостійно визначати строк добровільного тимчасового захисту, який вона має намір надати додатковим категоріям переміщених осіб, цілком узгоджуються зі сферою застосування та метою статті 7 Директиви 2001/55. Як випливає з пунктів 109–115 цього рішення, ця стаття була задумана законодавцем ЄС як факультативна норма, виконання якої залишає за державами-членами дискреційні повноваження, так що розбіжності у національних законах, що реалізують таку опцію, є природним наслідком вибору цього законодавця (див., за аналогією, рішення від 12 грудня 2019 року у справі Bevándorlási és Menekültügyi Hivatal (Об’єднання сім’ї — сестра біженця), C‑519/18, EU:C: 2019:1070, пункт 57 та цитовану судову практику).
123 З усіх наведених вище міркувань випливає, що законодавство ЄС, в принципі, дозволяє державі-члену скасувати наданий добровільний тимчасовий захист раніше, ніж припиняє дію обов’язковий тимчасовий захист.
124 Однак слід пам’ятати, що, реалізуючи право вибору, надане їм статтею 7 Директиви 2001/55, держави-члени виконують законодавство ЄС, у тому числі коли вони приймають рішення про скасування добровільного тимчасового захисту, раніше наданого певним громадянам третіх країн або особам без громадянства. Звідси випливає, що таке рішення про скасування не може підривати цілі або ефективність зазначеної директиви і що воно має відповідати загальним принципам права ЄС, до яких, зокрема, належать принципи правової визначеності та захисту законних очікувань.
129 Крім того, після закінчення терміну дії тимчасового захисту не можна перешкоджати цим громадянам третіх країн та особам без громадянства ефективно реалізовувати своє право на подання заяви про надання міжнародного захисту, що є невід’ємним етапом процедури надання міжнародного захисту.
130 У цьому контексті сам лише факт того, що особа, яка користується тимчасовим захистом, не надала позитивної відповіді на запит органів відповідної держави-члена, спрямований на з’ясування, чи бажає вона продовження розгляду її заяви про надання міжнародного захисту, не може мати наслідком те, що будь-яка подана нею згодом заява про надання міжнародного захисту класифікується як повторна заява у значенні статті 2 (q) Директиви 2013/32, яка, ймовірно, буде визнана неприйнятною відповідно до статті 33(2)(d) цієї директиви. Зокрема, така відсутність відповіді не може розглядатися як явне відкликання цієї заяви у значенні статті 2(q) цієї директиви.
157 Іншими словами, у разі, коли органи держави-члена, відповідальні за ухвалення рішень про повернення, стикаються з дуже значною кількістю індивідуальних справ, які необхідно розглянути одночасно через закінчення терміну дії добровільного тимчасового захисту, наданого цією державою-членом, Директива 2008/115 забороняє цим органам лише відкладати, на строк, що перевищує розумний термін з огляду на таку ситуацію, винесення рішень про повернення щодо громадян третіх країн та осіб без громадянства, які незаконно перебувають у цій державі-члені внаслідок припинення наданого їм добровільного тимчасового захисту.
158 З наведених вище міркувань випливає, що статтю 6 Директиви 2008/115 слід тлумачити як таку, що забороняє винесення рішення про повернення щодо громадянина третьої країни, який законно перебуває на території держави-члена на підставі права, реалізованого цією державою-членом, щодо надання добровільного тимчасового захисту цьому громадянину -держави, до того, як цей захист закінчиться, навіть якщо видається, що цей захист втратить чинність у найближчому майбутньому і якщо дія цього рішення призупинена до цієї дати.
З огляду на це Суд (Велика палата) постановляє:
1. Статті 4 та 7 Директиви Ради 2001/55/ЄС від 20 липня 2001 року про мінімальні стандарти надання тимчасового захисту у разі масового напливу переміщених осіб та про заходи, що сприяють збалансованості зусиль між державами-членами щодо прийому таких осіб та подолання наслідків цього
повинні тлумачитися таким чином, що вони не перешкоджають державі-члену, яка надала тимчасовий захист категоріям осіб, відмінним від тих, що зазначені у статті 2(1) та (2) Імплементаційного рішення Ради (ЄС) 2022/382 від 4 березня 2022 року, яким встановлено факт масового напливу переміщених осіб з України у значенні статті 5 Директиви 2001/55/ЄС та яким запроваджено тимчасовий захист, позбавляти ці категорії осіб права на тимчасовий захист протягом періоду дії такого захисту, визначеного Радою Європейського Союзу відповідно до статті 4(2) зазначеної директиви. Ця держава-член може скасувати тимчасовий захист, який вона надала зазначеним категоріям осіб, до дати, що передує даті, коли тимчасовий захист, про який прийнято рішення Радою, втрачає чинність, за умови, що ця держава-член не підриває цілі або ефективність Директиви 2001/55 та дотримується загальних принципів права ЄС.
2. Статтю 6 Директиви 2008/115/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 16 грудня 2008 року про спільні стандарти та процедури у державах-членах щодо повернення громадян третіх країн, які перебувають на території незаконно, слід тлумачити як таку, що унеможливлює винесення рішення про повернення громадянину третьої , який законно перебуває на території держави-члена на підставі права, реалізованого цією державою-членом, надати йому факультативний тимчасовий захист, як це передбачено статтею 7 Директиви 2001/55, до закінчення терміну дії такого захисту, навіть якщо виявляється, що цей захист втратить чинність у найближчому майбутньому, і навіть якщо дія цього рішення призупинена до настання цієї дати.
Узагальнюючий висновок. Суд Європейського Союзу підтвердив, що держави-члени можуть на власний розсуд надавати тимчасовий захист категоріям осіб, які не охоплюються обов'язковим тимчасовим захистом, передбаченим законодавством ЄС, а також припиняти такий факультативний захист до завершення строку дії загальноєвропейського механізму. Водночас Суд наголосив, що такі рішення повинні відповідати праву ЄС, принципам правової визначеності, захисту законних очікувань та не можуть підривати цілі Директиви 2001/55. Крім того, рішення про повернення особи не може бути ухвалене до закінчення строку наданого їй тимчасового захисту.
Детальніше з рішенням можна ознайомитися за покликанням: https://infocuria.curia.europa.eu/tabs/document/C/2024/C-0244-24-00000000RP-01-P-01/ARRET/293847-EN-1-html
Рішення Суду Європейського Союзу від 27.02.2025 р. ( Запит про попереднє рішення — Простір свободи, безпеки та справедливості — Тимчасовий захист у разі масового напливу переміщених осіб — Директива 2001/55/ЄС — Статті 8 та 11 — Імплементаційне рішення (ЄС) 2022/382 – Послідовні заяви про видачу дозволу на проживання з метою тимчасового захисту в кількох державах-членах – Розгляд наступної заяви – Право на ефективний засіб
Цей запит про попереднє рішення стосується тлумачення статті 8(1) та статті 11 Директиви Ради 2001/55/ЄС від 20 липня 2001 року про мінімальні стандарти надання тимчасового захисту у разі масового напливу переміщених осіб та про заходи, що сприяють збалансованості зусиль між державами-членами щодо прийому таких осіб та подолання наслідків цього (OJ 2001 L 212, с. 12),
17 15 липня 2022 року А.Н., громадянка України, в’їхала на територію Європейського Союзу. 19 липня 2022 року вона подала заяву про надання тимчасового захисту в Німеччині. Через два місяці, 20 вересня 2022 року, вона подала аналогічну заяву в Чеській Республіці. Ця друга заява була відхилена Міністерством внутрішніх справ як неприйнятна, зокрема, на тій підставі, що А.Н. подавала заяву на отримання тимчасового захисту або отримала його в іншій державі-члені.
18 А.Н. подала позов щодо цього відхилення до Міського суду в Празі (Městský soud v Praze, Чеська Республіка). Цей суд, по-перше, встановив, що він має юрисдикцію розглядати цей позов, незважаючи на те, що відповідне національне законодавство виключало можливість судового перегляду рішення про відхилення заяви про надання тимчасового захисту як неприйнятної. Він зазначив, що право на такий засіб правового захисту випливає зі статті 29 Директиви 2001/55 у поєднанні зі статтею 47 Хартії.
19 По-друге, Міський суд (Městský soud) встановив, по-перше, що, хоча А.Н. подала заяву про надання тимчасового захисту в Німеччині, такий захист їй до цього часу не було надано, та, по-друге, що Директива 2001/55 не передбачає можливості відхилення такої заяви на тій підставі, що заява про надання тимчасового захисту була раніше подана в іншій державі-члені. Підстави для виключення особи з-під тимчасового захисту вичерпно викладені у статті 28 Директиви 2001/55, внаслідок чого національне законодавство, що є предметом розгляду в основній справі, не відповідає праву ЄС. На цих підставах Міський суд (Прага) задовольнив позов А.Н., скасував рішення Міністерства внутрішніх справ та повернув справу на новий розгляд до цього міністерства.
20 Міністерство внутрішніх справ подало апеляцію з питань права на це рішення до Найвищого адміністративного суду (Чеська Республіка) - суду, який звернувся з запитом. Це міністерство стверджувало, що у разі, коли особа подала заявку на надання тимчасового захисту в одній державі-члені, саме ця держава-член має прийняти рішення щодо цієї заявки. Неможливо користуватися таким захистом у кількох державах-членах.
На думку Міністерства внутрішніх справ, ситуація, що розглядається у основній справі, не підпадає під сферу застосування статті 28 Директиви 2001/55. Положення національного законодавства, яке передбачає неприйнятність такого клопотання, як клопотання А.Н., застосовується до ситуацій, що не регулюються цією директивою.
21 За таких обставин Nejvyšší správní soud (Верховний адміністративний суд) вирішив призупинити провадження у справі та звернутися до Суду з наступними питаннями про попереднє рішення:
«(1) Чи виключає стаття 8(1) [Директиви 2001/55], з урахуванням також домовленості держав-членів про незастосування статті 11 цієї директиви, національне законодавство, згідно з яким заява про видачу дозволу на проживання з метою надання тимчасового захисту є неприйнятною, якщо іноземний громадянин подав заяву про видачу дозволу на проживання в іншій державі-члені або вже отримав дозвіл на проживання в іншій державі-члені?
(2) Чи має особа, яка користується тимчасовим захистом відповідно до [Директиви 2001/55], право на ефективний засіб правового захисту в суді відповідно до статті 47 [Хартії] у разі невидачі державою-членом дозволу на проживання у значенні статті 8(1) [зазначеної директиви]?»
Розгляд поставлених питань
Перше питання
29 Відповідно, якщо особа, яка користується тимчасовим захистом, подала в одній державі-члені заяву на отримання дозволу на проживання на підставі статті 8(1) Директиви 2001/55, але ще не отримала його, а згодом виїжджає до другої держави-члена та подає там аналогічну заяву, друга держава-член не може відхилити цю другу заяву як неприйнятну лише на тій підставі, що заява вже була подана в першій державі-члені. Отже, саме ця друга держава-член повинна розглянути по суті подану їй заяву.
30 Проте органи держави-члена мають право під час розгляду такої заяви перевірити, (i) чи належать особи, які звертаються за дозволом на проживання, зазначені у статті 8(1) Директиви 2001/55, до категорій осіб, передбачених статтею 2 Рішення про виконання 2022/382, та чи користуються вони тимчасовим захистом, а також (ii) чи отримали ці особи дозвіл на проживання в іншій державі-члені.
31 Крім того, з огляду на те, що суд, який звернувся із запитом, також ставить під сумнів значення для відповіді на перше питання заяви держав-членів, зазначеної у преамбулі 15 Імплементаційного рішення 2022/382, про те, що вони не застосовуватимуть статтю 11 Директиви 2001/55, слід зазначити, що відповідно до цієї статті держава-член зобов’язана прийняти назад особу, яка користується тимчасовим захистом на її території, якщо зазначена особа залишається на території іншої держави-члена або намагається без дозволу в’їхати на її територію протягом періоду дії тимчасового захисту.
32 Однак, як випливає із заяви держав-членів, про яку йдеться у попередньому пункті цього рішення, ця стаття не застосовується до осіб, які користуються тимчасовим захистом і підпадають під сферу застосування Імплементаційного рішення 2022/382. Крім того, з преамбули 16 зазначеного імплементаційного рішення випливає, що громадяни України, як особи, які подорожують без візи, мають право вільно пересуватися в межах Європейського Союзу після допуску на його територію на строк 90 днів, зокрема з метою вибору держави-члена, в якій вони бажають користуватися правами, пов’язаними з тимчасовим захистом. Отже, ця стаття не має значення для відповіді на перше питання.
33 З огляду на всі наведені вище міркування, відповідь на перше питання полягає в тому, що статтю 8(1) Директиви 2001/55 слід тлумачити як таку, що виключає можливість застосування національного законодавства, згідно з яким у наданні дозволу на проживання має бути відмовлено особі, яка користується тимчасовим захистом, зазначеним у Рішенні про виконання 2022/382, якщо ця особа вже подала заявку на отримання такого дозволу в іншій державі-члені, але ще не отримала його.
Друге питання
34 У своєму другому питанні суд, що звернувся з запитом, по суті прагне з’ясувати, чи слід статтю 8(1) Директиви 2001/55, у поєднанні зі статтею 47 Хартії, слід тлумачити в тому сенсі, що особа, яка користується тимчасовим захистом відповідно до цієї директиви, має право на ефективний засіб правового захисту в суді проти рішення про відхилення як неприйнятної заяви про видачу дозволу на проживання у значенні статті 8 цієї директиви.
35 Відповідно до усталеної судової практики, визнання в конкретній справі права на ефективний засіб правового захисту, передбаченого статтею 47 Хартії, передбачає, що особа, яка посилається на це право, покладається на права або свободи, гарантовані правом ЄС (див., у цьому сенсі, рішення від 29 липня 2024 року у справі protectus, C‑185/23, EU:C:2024:657, пункт 71).
36 У цьому зв’язку, як, по суті, випливає з пунктів 23–26 цього рішення, рішення Ради, прийняте відповідно до статті 5 Директиви 2001/55, має на меті запровадити тимчасовий захист у всіх державах-членах для конкретних груп осіб, описаних у цьому рішенні.
37 Отже, стаття 47 Хартії вимагає, щоб рішення про відхилення як неприйнятної заяви про видачу дозволу на проживання, поданої відповідно до статті 8(1) Директиви 2001/55 особою, яка користується тимчасовим захистом у значенні цієї директиви, могло бути предметом ефективного судового оскарження в суді.
38 У цьому контексті слід мати на увазі, що стаття 47 Хартії є підтвердженням принципу ефективного судового захисту. Ця стаття є самодостатньою і не потребує уточнення положеннями законодавства ЄС або національного законодавства для того, щоб надати фізичним особам право, на яке вони можуть посилатися як таке.
40 З огляду на всі наведені вище міркування, відповідь на друге питання полягає в тому, що статтю 8(1) Директиви 2001/55, у поєднанні зі статтею 47 Хартії, має тлумачитися таким чином, що особа, яка користується тимчасовим захистом відповідно до цієї директиви, має право на ефективний засіб правового захисту в суді проти рішення про відхилення як неприйнятної заяви про видачу дозволу на проживання у значенні статті 8 цієї директиви.
На цих підставах Суд (Десята палата) постановляє:
1. Стаття 8(1) Директиви Ради 2001/55/ЄС від 20 липня 2001 року про мінімальні стандарти надання тимчасового захисту у разі масового напливу переміщених осіб та про заходи, що сприяють збалансованості зусиль між державами-членами щодо прийому таких осіб та подолання наслідків цього повинна тлумачитися як така, що виключає національне законодавство, згідно з яким у наданні дозволу на проживання має бути відмовлено особі, яка користується тимчасовим захистом, зазначеної у Імплементаційному рішенні Ради (ЄС) 2022/382 від 4 березня 2022 року, яким встановлено факт масового напливу переміщених осіб з України у значенні статті 5 Директиви 2001/55/ЄС і яке має наслідком запровадження тимчасового захисту, якщо ця особа вже подала заявку на отримання такого дозволу в іншій державі-члені, але ще не отримала його.
2. Стаття 8(1) Директиви 2001/55, у поєднанні зі статтею 47 Хартії основних прав Європейського Союзу, повинна тлумачитися таким чином, що особа, яка користується тимчасовим захистом відповідно до цієї директиви, має право на ефективний судовий захист у суді проти рішення про відхилення як неприйнятної заяви про видачу дозволу на проживання у значенні статті 8 цієї директиви.
Детальніше з текстом рішення можна ознайомитися за покликанням: https://infocuria.curia.europa.eu/tabs/document/C/2023/C-0753-23-00000000RP-01-P-01/ARRET/295849-EN-1-html
Рішення Суду Європейського Суду від 25.11.2025 р. (Запит про попереднє рішення – Політика у сфері надання притулку – Простір свободи, безпеки та справедливості – Статус біженця або статус субсидіарного захисту – Спільні процедури надання та скасування міжнародного захисту – Директива 2001/55/ЄС – Тимчасовий захист у разі масового напливу переміщених осіб – Статті 17 та 19 – Поняття «заява про надання притулку» – Стаття 3 (1) – Надання статусу допоміжного захисту особі, яка користується тимчасовим захистом – Директива 2011/95/ЄС – Стаття 18 – Директива 2013/32/ЄС – Стаття 33(2) – Пряма дія) у справі №С-195/25 [Фрамхольм (i)]
1 Запит про попереднє рішення стосується тлумачення:
– статті 3(1), статті 17(1) та статті 19(2) Директиви Ради 2001/55/ЄС від 20 липня 2001 року про мінімальні стандарти надання тимчасового захисту у разі масового напливу переміщених осіб та про заходи, що сприяють збалансованості зусиль між державами-членами щодо прийому таких осіб та подолання наслідків цього (Офіційний вісник 2001 L 212, с. 12);
– Директиви 2011/95/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 13 грудня 2011 року щодо стандартів визнання громадян третіх країн або осіб без громадянства як осіб, що мають право на міжнародний захист, щодо єдиного статусу біженців або осіб, які мають право на допоміжний захист, та щодо змісту наданого захисту (OJ 2011 L 337, с. 9), та
– стаття 10(2) Директиви 2013/32/ЄС Європейського парламенту та Ради від 26 червня 2013 року щодо спільних процедур надання та скасування міжнародного захисту (OJ 2013 L 180, с. 60).
28 А.А., громадянин Нігерії, який має дозвіл на постійне проживання в Україні, Б.А., громадянин України, та їхні четверо дітей - К.А., Д.А., ЕА та ФА, які є громадянами України, користуються тимчасовим захистом у значенні Директиви 2001/55 у Швеції. Цей захист було надано їм на підставі Імплементаційного рішення 2022/382, дія якого нещодавно було продовжено Імплементаційним рішенням 2025/1460. Заявники у основній справі також подали заяви про надання міжнародного захисту.
29 Агентство відхилило заяву А.А. як необґрунтовану в частині, що стосувалася статусу біженця, та як неприйнятну в частині, що стосувалася статусу додаткового захисту. Заява, подана Б.А. та її чотирма дітьми, була відхилена як необґрунтована в частині, що стосувалася статусу біженця, та відхилена без розгляду по суті в частині, що стосувалася статусу додаткового захисту. У рішеннях про відхилення цих заяв Агентство зазначило, зокрема, що національне законодавство, яке регулює право на проживання іноземців та надання міжнародного захисту, а саме пункт 5 розділу 21 Закону про іноземців, не дозволяє особам, які користуються тимчасовим захистом у значенні Директиви 2001/55, подавати заявки на отримання статусу допоміжного захисту у значенні статті 2 Директиви 2011/95 та статті 2 Директиви 2013/32.
30 Заявники у основній справі подали позов щодо цих рішень до Förvaltningsrätten i Göteborg, migrationsdomstolen (Адміністративного суду з питань імміграції, Гетеборг, Швеція) - суду, що звернувся з попереднім запитом.
31 На підтвердження своєї скарги заявники у основній справі стверджують, що Директиви 2011/95 та 2013/32, які регулюють умови та процедуру надання міжнародного захисту, застосовуються до осіб, які користуються тимчасовим захистом у значенні Директиви 2001/55. У цьому контексті право подавати прохання про надання притулку відповідно до статті 17 Директиви 2001/55 слід розуміти як право подавати прохання про надання статусу біженця або статусу допоміжного захисту відповідно до Директив 2011/95 та 2013/32. Поняття «заява про надання притулку» у значенні статті 17 Директиви 2001/55 слід розуміти як синонім заяви про надання «міжнародного захисту», як це визначено в Директивах 2011/95 та 2013/32. З огляду на мету Директиви 2001/55 та структуру її статей 17 і 19, які, на думку заявників у основній справі, мають пряму дію, пункт 5 розділу 21 Закону про іноземців є несумісним із правом ЄС і, крім того, мав бути змінений таким чином, щоб передбачати право подавати заяву про надання статусу допоміжного захисту.
32 Агентство стверджує, що пункт 5 розділу 21 Закону про іноземців унеможливлює розгляд заяви про надання статусу допоміжного захисту, поданої іноземцем, який користується тимчасовим захистом. Воно зазначає, що після транспонування Директив 2004/83 та 2005/85, які були замінені Директивами 2011/95 та 2013/ 32, пункт 5 розділу 21 Закону про іноземців, який дозволяє іноземцям, що користуються тимчасовим захистом, подавати заявки на отримання статусу біженця, не був змінений таким чином, щоб ці особи могли подавати заявки на отримання статусу допоміжного захисту. Такий вибір є сумісним із законодавством ЄС. Директива 2001/55 становить особливий комплекс правил, який має застосовуватися до та замість загальних правил щодо розгляду заяв про міжнародний захист з метою надання статусу біженця або статусу допоміжного захисту. Надання тимчасового захисту призвело б до того, що Директиви 2011/95 та 2013/32 у певних аспектах не застосовувалися б. Єдиним винятком із цього правила є право подати заяву про надання притулку, тобто заяву про надання статусу біженця. Однак обґрунтованість заяв заявників у основній справі щодо надання такого статусу була розглянута до того, як ці заяви були відхилені.
33 Суд, що звернувся з попереднім запитом, має сумніви, насамперед, щодо тлумачення статей 3, 17 та 19 Директиви 2001/55 та щодо того, як ці статті співвідносяться з Директивами 2011/95 та 2013/ 32. Він вважає, що Директиви 2011/95 та 2013/32 застосовуються як до заяв про надання статусу біженця, так і до заяв про надання статусу допоміжного захисту, поданих особами, які користуються тимчасовим захистом відповідно до Директиви 2001/55, оскільки надання цих двох перших статусів, причому другого — за відсутності першого, є предметом єдиної заяви.
Розгляд поставлених питань
Перше та друге питання
41 У своїх першому та другому питаннях, які доцільно розглядати разом, суд, що звернувся з запитом, по суті запитує, чи статті 3, 17 та 19 Директиви 2001/55, у поєднанні з Директивами 2011/95 та 2013/32, слід тлумачити як такі, що дозволяють державі-члену відхилити заяву про надання міжнародного захисту, якщо вона стосується отримання статусу допоміжного захисту, виключно на тій підставі, що заявник користується тимчасовим захистом відповідно до Директиви 2001/55.
42 Згідно з усталеною судовою практикою, положення права ЄС, які, як і статті 3, 17 та 19 Директиви 2001/55, не містять жодного прямого посилання на законодавство держав-членів для визначення їхнього змісту та сфери застосування, зазвичай мають тлумачитися незалежно та одноманітно на всій території Європейського Союзу, причому таке тлумачення має враховувати не лише формулювання відповідного положення, а й його контекст та мету, яку переслідує відповідне законодавство (див., зокрема, рішення від 16 липня 2020 року у справі AFMB та інші, C‑610/18, EU:C:2020:565, пункт 50).
43 Що стосується, по-перше, формулювання положень, тлумачення яких вимагає суд, що звернувся з запитом, слід зазначити, по-перше, що стаття 3(1) Директиви 2001/55 встановлює, що тимчасовий захист не повинен передувати визнанню статусу біженця відповідно до Женевської конвенції, тоді як стаття 17 цієї директиви передбачає, що особи, які користуються тимчасовим захистом, повинні мати можливість подати заяву про надання притулку в будь-який час, а розгляд будь-якої заяви про надання притулку, яка не була розглянута до закінчення строку дії тимчасового захисту, має бути завершено після закінчення цього строку.
44 Крім того, відповідно до статті 19 Директиви 2001/55, якщо після розгляду заяви про надання притулку особі, яка має право на тимчасовий захист або користується ним, не надано статус біженця або, у відповідних випадках, інший вид захисту, держави-члени повинні, без упередження для статті 28 цієї директиви, забезпечити, щоб ця особа користувалася або продовжувала користуватися тимчасовим захистом протягом решти строку дії захисту.
45 Отже, хоча в цих статтях прямо згадується лише можливість для особи, яка користується тимчасовим захистом, подати заявку на отримання статусу біженця та отримати його, не можна, однак, вважати, що виключно з формулювання цих статей випливає, що вони уповноважують держави-члени відмовлятися розглядати питання про те, чи відповідає заявник на міжнародний захист критеріям для надання статусу допоміжного захисту, доки цей заявник користується тимчасовим захистом, передбаченим Директивою 2001/55.
46 По-перше, з самого формулювання статті 19 Директиви 2001/55 випливає, що особам, які користуються тимчасовим захистом, може бути надано захист, відмінний від притулку. По-друге, статті 3, 17 та 19 цієї директиви не містять вказівок щодо того, яким чином процедура отримання допоміжного захисту застосовується до особи, яка користується тимчасовим захистом відповідно до цієї директиви, як і жодне інше положення цієї директиви. Як зазначив генеральний адвокат, по суті, у пунктах 45 та 46 своєї думки, відсутність у цій директиві будь-яких положень з цього приводу можна пояснити як тим, що Директива 2001/55 була прийнята до Директиви 2004/83, якою було встановлено статус допоміжного захисту, так і тим, що Директива 2001/55 ніколи не зазнавала змін.
47 Що стосується, по-друге, мети, яку переслідує Директива 2001/55, то зі статті 1 цієї директиви випливає, що однією з її цілей є встановлення мінімальних стандартів надання тимчасового захисту у разі масового напливу переміщених осіб із третіх країн, які не можуть повернутися до своєї країни походження. Як випливає зі статті 2(а) цієї директиви, реалізація такого захисту має на меті, зокрема, запобігти перевантаженню системи надання міжнародного захисту внаслідок масового та одночасного подання заяв про надання статусу біженця, в інтересах переміщених осіб та інших осіб, які звертаються за міжнародним захистом. Звідси випливає, що метою механізму тимчасового захисту, запровадженого цією директивою, є, серед іншого, забезпечення ефективного функціонування системи міжнародного захисту в державах-членах (рішення від 19 грудня 2024 року, Kaduna, C‑244/24 та C‑290/24, EU:C:2024:1038, пункти 81 та 125).
48 Звідси випливає, що Директива 2001/55 має на меті, зокрема, на те, щоб забезпечити громадянам третіх країн та особам без громадянства, які користуються тимчасовим захистом, реальну можливість отримати міжнародний захист після належного розгляду їхнього індивідуального становища, одночасно гарантуючи їм негайний захист у меншому обсязі (див., у цьому сенсі, рішення від 19 грудня 2024 року, Кадуна, C‑244/24 та C‑290/24, EU:C:2024:1038, пункт 127).
49 Така мета підтверджує тлумачення статей 3, 17 та 19 Директиви 2001/55, згідно з яким ці статті забороняють державам-членам вважати, що особа, яка користується тимчасовим захистом, не може, доки триває цей захист, звертатися за додатковим захистом.
50 По-третє, контекст, частиною якого є Директива 2001/55, також підтверджує таке тлумачення, при цьому слід звернути особливу увагу на Директиви 2011/95 та 2013/32, які, як і Директива 2001/55, є частиною спільної політики щодо міжнародного захисту, встановленої законодавчим органом ЄС.
51 У цьому зв’язку, по-перше, слід зазначити, що Директива 2011/95, яка замінила Директиву 2004/83, встановлює, як і остання, дві окремі системи міжнародного захисту, а саме: статус біженця та статус субсидіарного захисту (див., у цьому сенсі, рішення від 13 вересня 2018 року у справі Ahmed, C‑369/17, EU:C:2018:713, пункт 38).
52 Як випливає з преамбули, пункти 6 та 33 Директиви 2011/95, допоміжний захист має бути доповнюючим та додатковим до захисту біженців, закріпленого в Женевській конвенції.
53 Крім того, зі статей 13 та 18 Директиви 2011/95, у поєднанні з визначеннями понять «біженець» та «особа, яка має право на допоміжний захист», наведеними у статті 2 літер d) та f) цієї директиви, випливає, що міжнародний захист, про який йдеться в цій директиві, має, як правило, надаватися громадянину третьої країни або особі без громадянства, яка має обґрунтований обґрунтований страх переслідування з причин раси, релігії, національності, політичних переконань або належності до певної соціальної групи, або стикається з реальним ризиком зазнати серйозної шкоди у значенні статті 15 цієї директиви (рішення від 29 липня 2019 року, Torubarov, C‑556/17, EU:C:2019:626, пункт 49).
54 Отже, якщо особа відповідає мінімальним стандартам, встановленим законодавством ЄС для отримання одного з цих статусів, оскільки вона виконує умови, викладені відповідно у розділах II та III або розділах II та V Директиви 2011/95, держави-члени зобов’язані, з урахуванням підстав для виключення, передбачених цією директивою, та підстав для неприйнятності, передбачених Директивою 2013/32, надати статус міжнародного захисту, про який просить особа, оскільки ці держави-члени не мають дискреційних повноважень у цьому питанні (див., у цьому сенсі, рішення від 29 липня 2019 року, Torubarov, C‑556/17, EU:C:2019:626, пункт 50).
55 Натомість жодна норма Директиви 2011/95 не передбачає, що особам, які користуються тимчасовим захистом, не може бути надано допоміжний захист; цей висновок узгоджується з висновком, зробленим у пунктах 45 та 46 цього рішення щодо статей 3, 17 та 19 Директиви 2001/55.
56 По-друге, стаття 2 Директиви 2013/32 визначає заяву про надання міжнародного захисту як прохання, подане громадянином третьої країни або особою без громадянства до держави-члена з метою отримання захисту, причому під таким проханням можна розуміти прагнення отримати статус біженця або статус субсидіарного захисту.
57 Стаття 10(2) цієї директиви передбачає, що під час розгляду заяв про надання міжнародного захисту компетентний національний орган повинен спочатку визначити, чи відповідають заявники критеріям для надання статусу біженця, а якщо ні, то визначити, чи мають заявники право на додатковий захист. Звідси випливає, що, як зазначила Європейська комісія, заяву про надання міжнародного захисту можна відхилити як необґрунтовану лише в тому випадку, якщо компетентний орган дійшов висновку, що заявнику не може бути надано ані статус біженця, ані статус додаткового захисту.
58 Суд також постановив, що статтю 33(2) Директиви 2013/32, яка стосується неприйнятних заяв, слід тлумачити строго, а отже, її не можна застосовувати до ситуації, яка не відповідає її формулюванню. Отже, це положення містить вичерпний перелік ситуацій, у яких держави-члени можуть відхилити заяву про надання міжнародного захисту як неприйнятну без розгляду її по суті (див., у цьому сенсі, рішення від 19 березня 2020 року, Bevándorlási és Menekültügyi Hivatal (Tompa), C‑564/18, EU:C:2020:218, пункт 30, та від 1 серпня 2022 року, Bundesrepublik Deutschland (Дитина біженців, народжена за межами приймаючої держави), C‑720/20, EU:C:2022:603, пункт 51).
59 Той факт, що особа користується тимчасовим захистом, не є однією з підстав для неприйнятності заяв про надання міжнародного захисту, зазначених у статті 33(2) Директиви 2013/32.
60 Отже, як із Директиви 2011/95, так і з Директиви 2013/32 випливає, по-перше, що держава-член не може відхилити як неприйнятну заяву про надання міжнародного захисту виключно на тій підставі, що її подав громадянин третьої країни або особа без громадянства, яка користується тимчасовим захистом, передбаченим Директивою 2001/55, та, по-друге, що перед відхиленням такого клопотання як необґрунтованого необхідно перевірити, чи відповідає цей заявник критеріям для надання статусу біженця або, у разі відсутності таких критеріїв, статусу додаткового захисту, оскільки той факт, що він або вона вже користується тимчасовим захистом, не має значення в цьому контексті.
61 З огляду на вищевикладене, відповідь на перші два запитання полягає в тому, що статті 3, 17 та 19 Директиви 2001/55, у поєднанні з Директивою 2011/95 та Директивою 2013/32, слід тлумачити таким чином, що вони не дозволяють державі-члену відхиляти заяву про надання міжнародного захисту, якщо вона стосується отримання статусу допоміжного захисту, виключно на тій підставі, що заявник користується тимчасовим захистом відповідно до Директиви 2001/55.
Третє та четверте питання
74 З огляду на вищевикладене, відповідь на третє та четверте питання полягає в тому, що статтю 18 Директиви 2011/95 та статтю 33 Директиви 2013/32 слід тлумачити як такі, що мають пряму дію, і, отже, у разі неможливості тлумачення національного законодавства у спосіб, що відповідає вимогам, які випливають зі статей 18 та 33, національні суди повинні не застосовувати це законодавство.
На цих підставах Суд (Третя палата) постановляє:
1. Статті 3, 17 та 19 Директиви Ради 2001/55/ЄС від 20 липня 2001 року про мінімальні стандарти надання тимчасового захисту у разі масового напливу переміщених осіб та про заходи, що сприяють збалансованості зусиль між державами-членами щодо прийому таких осіб та подолання наслідків цього, у поєднанні з Директивою 2011/ 95/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 13 грудня 2011 року щодо стандартів визнання громадян третіх країн або осіб без громадянства як осіб, що мають право на міжнародний захист, щодо єдиного статусу біженців або осіб, які мають право на допоміжний захист, а також щодо змісту наданого захисту, та Директиви 2013/32/ ЄС Європейського Парламенту та Ради від 26 червня 2013 року щодо спільних процедур надання та скасування міжнародного захисту,
повинні тлумачитися як такі, що не дозволяють державі-члену відхиляти заяву про надання міжнародного захисту, якщо вона стосується отримання статусу субсидіарного захисту, виключно на тій підставі, що заявник користується тимчасовим захистом відповідно до Директиви 2001/55.
2. Стаття 18 Директиви 2011/95 та стаття 33 Директиви 2013/32 повинні тлумачитися як такі, що мають пряму дію, і, отже, у разі неможливості тлумачення національного законодавства у спосіб, що відповідає вимогам, які випливають зі статей 18 та 33, національні суди повинні відмовитися від застосування такого законодавства.