В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02 квітня 2025 року по справі № 911/918/24 (https://surl.li/uiezmm) зазначено про те, що пунктом 7 Прикінцевих положень ГК України, який набрав чинності 02.04.2020, передбачена можливість нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання понад шестимісячний строк, встановлений статтею 232 (частиною шостою цієї статті) ГК України.

Обставини справи

Доводи касаційної скарги відповідача зводяться до того, що стягнення з нього штрафу за період понад шість місяців від дати порушення є незаконним, а відповідні рішення були прийняті судами попередніх інстанцій без врахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування статей 251, 252 ЦК України та частини шостої статті 232 ГК України.

На обґрунтування підстави для касаційного оскарження, яка передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, відповідач зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій не було враховано висновків Верховного Суду, які викладені, зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.03.2021 у справі № 910/17317/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2024 у справі № 911/952/22, постановах Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 911/3275/21 та від 16.12.2021 у справі № 925/1386/19.

Проаналізувавши постанови Верховного Суду у справах, на які посилається скаржник, колегія суддів дійшла висновку про неподібність спірних правовідносин у таких справах у порівнянні з цією справою, що переглядається.

Так, постановляючи оскаржувані рішення у даній справі в частині стягнення штрафу, нарахованого за період, що перевищує шість місяців від дати порушення, суди попередніх інстанцій застосували частину шосту статті 232 ГК України у її взаємозв`язку з пунктом 7 Прикінцевих положень ГК України.

За змістом частини 6 статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язань припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, якщо інше не встановлено законом або договором.

Водночас пунктом 7 Прикінцевих положень ГК України, який набрав чинності 02.04.2020, передбачена можливість нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання понад шестимісячний строк, встановлений статтею 232 (частиною шостою цієї статті) ГК України.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що припис пункту 7 розділу IX "Прикінцеві положення" ГК України, хоч і не зовсім узгоджується з метою Закону, який спрямований на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби, однак є абсолютно визначеним та не передбачає розширеного чи звуженого тлумачення. Така позиція узгоджується із висновком, висловленим Верховним Судом у постанові від 27.02.2024 у справі № 911/858/22.

Натомість у справі № 911/952/22, на яку посилається скаржник, Велика Палата Верховного Суду в контексті застосування норми частини шостої статті 232 ГК України виснувала лише те, що суди попередніх інстанцій установили, що умови договорів не містять будь-яких додаткових застережень (зокрема, "до повного виконання зобов`язання", "до повної сплати заборгованості", "до повного погашення боргу" тощо), які свідчили б про визначення в них іншого строку нарахування штрафних санкцій, ніж визначеного частиною шостою статті 232 ГК України, тому пеня за прострочення виконання відповідачем як покупцем цінних паперів зобов`язань за договором має нараховуватися за період шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконане. Висновків щодо застосування частини шостої статті 232 ГК України у її взаємозв`язку з пунктом 7 Прикінцевих положень ГК України зазначена постанова не містить.

На момент виникнення спірних відносин у справах № 910/17317/17 та № 925/1386/19 пункт 7 Прикінцевих положень ГК України ще не набрав чинності, а тому зазначені справи не містять висновків щодо застосування цієї норми, якою було продовжено на період карантину строки, визначені статтею 232 ГК України. Наведене вказує на різне правове регулювання спірних правовідносин у зазначених вище справах у порівнянні з даною справою, що розглядається.

Що ж стосується постанови Верховного Суду від 12.03.2024 у справі № 911/3275/21, в якій також вирішувався спір між позивачем та відповідачем, то судами у цій справі не вирішувалося питання щодо нарахування штрафних санкцій понад шестимісячний строк та відповідно положення частини шостої статті 232 ГК України та пункту 7 Прикінцевих положень ГК України не застосовувалися, хоча норма останнього вже і набрала чинності на момент спірних відносин.

Отже, усі наведені скаржником постанови Верховного Суду ухвалені за різного правового регулювання спірних правовідносин, ніж у справі, що розглядається, що вказує на те, що зазначені справи і ця справа є відмінними за істотними правовими ознаками, а отже, про їх неподібність.

За таких обставин доводи заявника про наявність передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України підстав для подання касаційної скарги є необґрунтованими.

Зі змісту касаційної скарги вбачається, що, на думку скаржника, відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо можливості/неможливості застосування до договору про відшкодування витрат, який було укладено 09.09.2014, Закону України від 30.03.2020 № 540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)", який набрав чинності лише 02.04.2020.

Як було встановлено судами, позивач здійснював нарахування штрафних санкцій, передбачених пунктом 4.3 договору про відшкодування витрат, починаючи з 01.08.2022 - тобто, за період коли Закон України від 30.03.2020 № 540-ІХ вже набрав чинності, а розділ ІХ "Прикінцеві положення" ГК України було доповнено пунктом 7, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 232, 269, 322, 324 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судових рішень, оскільки в контексті спірних правовідносин, з урахуванням встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, здійсненої ними оцінки наявних у справі доказів та підстав для часткового задоволення позову, колегія суддів дійшла висновку про те, що в цій частині суди попередніх інстанцій правильно застосували до спірних правовідносин Закон України від 30.03.2020 № 540-ІХ та дійшли правильного висновку щодо розповсюдження дії пункту 7 розділу ІХ "Прикінцеві положення" ГК України на спірні правовідносини.

Зважаючи на викладене вище, у Верховного Суду відсутні підстави для формування висновку щодо питання застосування зазначених скаржником норм права.