Максим Панченко,
адвокат, доктор юридичних наук, викладач в КНУ ім. Т. Шевченка,
Національній академії внутрішніх справ,
член комітету захисту прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності НААУ,
член комітету з трудового права НААУ

Останнім часом державою проводиться ряд заходів, метою яких є оптимізація центральних органів виконавчої влади, що має своїми наслідками звільнення державних службовців цих органів з таких підстав як зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.

Але при вивільненні державних службовців існують особливості, які погіршують їхні права по відношенню до інших категорій працівників, зокрема те, що у разі вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; в тому числі державному службовцю не повинні пропонувати іншу посаду. Окрім того, при визначенні, кого з держслужбовців звільняти за скороченням, відсутнє переважне права на залишення на роботі на відміну від інших категорій працівників.

Після внесення Законом України від 14.01.2020р. №440-IX змін у Закон України «Про державну службу», норми ч. 3 ст. ст.49-2 КЗпП України в частині обов`язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються, а керівник державної служби на свій розсуд може запропонувати вивільненому державному службовцю вакантну посаду.

Таким чином, права державних службовців при вивільненні з метою їх подальшого звільнення під час змін в організації виробництва і праці були звужені відносно до прав інших категорій працівників. Але останнім часом, судова практика, все ж таки, почала виправляти зазначену несправедливу ситуацію, становлячись на сторону звільненого державного службовця у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці.

Зокрема, в рішенні окружного адміністративного суду м. Києві від 21.08.2020 року № 640/9679/20, суд наголосив, що положеннями ч. 3 ст. 5 Закону України «Про державну службу» визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців в частині відносин, не врегульованих цим законом.

Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України «Про державну службу», на час прийняття оскаржуваного наказу було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв`язку із скороченням чисельності або штату працівників, то суд прийшов до висновку про те, що в даному випадку саме норми спеціального законодавства підлягають застосуванню, а відтак доводи позивача з приводу невиконання обов`язку в частині працевлаштування позивача, суд вважає помилковими.

Водночас, розглядаючи вказаний трудовий спір, який пов`язаний зі звільненням за п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», суд зобов`язаний з`ясувати, чи дійсно у відповідача мало місце скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби. З вищевикладеного, суд приходить до висновку про те, що кiлькiсть слiдчих вiддiлiв в оновленiй структурi центрального апарату Державного бюро розслідувань не зменшено, а отже не скорочено посади начальникiв цих структурних підрозділів.

Тобто, в організаційній структурi Центрального апарату Державного бюро розслiдувань займана позивачем посада залишилась, але дещо змінилась назва, а саме: начальник другого слiдчого вiддiлу Управлiння з розслiдування кримiнальних правопорушень, вчинених працiвниками правоохоронних органiв та суддями Головного слідчого управлiння Державного бюро розслiдувань.

Таким чином, зі зміни назви управління вбачається, що напрями діяльності управління стали дещо вужчими. При цьому, доказів зміни правового статусу, обсягу завдань i основних функцій слідчого відділу, який очолював позивач, відповідачем до суду не надано. З вищевикладеного, суд приходить до висновку про відсутність реального скорочення посади позивача.

Європейський Суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про скасування наказу відповідача в частині звільнення, як такого, що є протиправним та порушує права позивача. Таким чином, поступово знаходить своє підтвердження і відображення в судових рішеннях правова позиція про те, що сама по собі реорганізація і перепрофілювання підприємства, які не впливають на скорочення працівників, не можуть бути підставою для звільнення державного службовця за п.1 ст.40 КЗпП.

Більш детально дана тема буде розкрита на вебінарі Максим Панченко 30.10.2020 року , в тому числі буде проаналізовано останні правові висновки Верховного суду, що стосуються питання вивільнення працівників з метою їх подальшого звільнення під час змін в організації виробництва і праці.

Реєстрація за посиланням: https://bit.ly/3iUbQsy