Із сучасним розвитком цифрових технологій чимало роботодавців все більше перейшли у роботу в мережі Інтернет. Нині існує така думка, що якщо вашого бізнесу немає у соцмережах, то його немає взагалі.
Багато приватних бізнес-структур використовують соцмережі для висвітлення інформації про компанію, послуги і, головним чином, для привернення уваги потенційних клієнтів.
Звісно, контент роботодавця неможливо уявити без розповіді про процеси, які відбуваються всередині компанії, зокрема за участю найманих працівників.
Уявімо, що фотографа, відеографа запросили відзняти виробничий процес (на підприємстві приватної форми власності), а працівник відмовляється брати участь у зйомці, або ж просить не публікувати світлини, відео за його участю у соцмережах компанії.
Ситуація не стандартна, але актуальна. Давайте розбиратися.
1.Створення контенту для соцмереж за участю працівників
Чи ми маємо на увазі зйомку у реальному часі чи певні інсценізовані продумані фрагменти – це все дуже серйозна історія для роботодавця. Чому так? Тому, що одночасно роботодавець торкається обох специфічних сфер:
·особистого немайнового права людини (на повагу до свого приватного життя),
·трудових прав працівника.
Правове регулювання процесу фото – та відеозйомки людини здійснюється:
1)Конституцією України (Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України; не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини – ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України).
2)Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції – ст. 8 Конвенції).
3)Загальною декларацією прав людини (Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його
честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань);
4)Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (Ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань – ст. 17 Пакту).
5)Цивільним кодексом України (Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини – ч. 2 ст. 302 ЦК України; Захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відео зйомок відповідно до ст. 307 ЦК України);
6)Законом України «Про захист персональних даних» (посилання на конкретні норми будуть надалі) та ін.
Важливу роль у правовому регулювання аспектів інформації про особу має Рішення Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року у справі № 1-9/2012.
Звертаємося до норм Закону України «Про захист персональних даних» (надалі по тексту – Закон № 2297), адже відповідно до ст. 1 Закону № 2297 цей Закон регулює правові відносини, пов’язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв’язку з обробкою персональних даних. Цей Закон поширюється на діяльність з обробки персональних даних, яка здійснюється повністю або частково із застосуванням автоматизованих засобів, а також на обробку персональних даних, що містяться у картотеці чи призначені до внесення до картотеки, із застосуванням неавтоматизованих засобів.
Згідно з ч.1 ст. 2 Закону № 2297 персональні дані – відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Відтак, можна зробити висновок, про те, що фото – та відеоконтент, на якому зображена людина є її персональними даними.
Такі персональні дані мають належним чином оброблятися та використовуватися лише у порядку, визначеному чинним законодавством.
На підставі ч.1 ст. 2 Закону № 2297 обробка персональних даних – будь-яка дія або сукупність дій, таких як збирання, реєстрація, накопичення, зберігання, адаптування, зміна, поновлення, використання і поширення (розповсюдження, реалізація, передача), знеособлення, знищення персональних даних, у тому числі з використанням інформаційних (автоматизованих) систем.
Тобто факт аудіо - , фото -, відеозйомки працівника на робочому місці вже є обробкою персональних даних такого працівника, тобто відомостей чи сукупності відомостей про працівника, який ідентифікований або може бути конкретно ідентифікований.
Тому, найманий працівник, який є учасником фото – та відео – зйомок є суб’єктом персональних даних в контексті ст. 2 Закону України «Про захист персональних даних» (суб’єкт персональних даних – фізична особа, персональні дані якої обробляються).
Варто пам’ятати, що відповідно до ч.1 ст. 8 Закону України № 2297 особисті немайнові права на персональні дані, які має кожна фізична особа, є невід’ємними і непорушними.
Згідно з ч. 2 ст. 8 Закону № 2297 суб’єкт персональних даних має право:
1) знати про джерела збирання, місцезнаходження своїх персональних даних, мету їх обробки, місцезнаходження або місце проживання (перебування) володільця чи розпорядника персональних даних або дати відповідне доручення щодо отримання цієї інформації уповноваженим ним особам, крім випадків, встановлених законом;
2) отримувати інформацію про умови надання доступу до персональних даних, зокрема інформацію про третіх осіб, яким передаються його персональні дані;
3) на доступ до своїх персональних даних;
4) отримувати не пізніш як за тридцять календарних днів з дня надходження запиту, крім випадків, передбачених законом, відповідь про те, чи обробляються його персональні дані, а також отримувати зміст таких персональних даних;
5) пред’являти вмотивовану вимогу володільцю персональних даних із запереченням проти обробки своїх персональних даних;
6) пред’являти вмотивовану вимогу щодо зміни або знищення своїх персональних даних будь-яким володільцем та розпорядником персональних даних, якщо ці дані обробляються незаконно чи є недостовірними;
7) на захист своїх персональних даних від незаконної обробки та випадкової втрати, знищення, пошкодження у зв’язку з умисним приховуванням, ненаданням чи несвоєчасним їх наданням, а також на захист від надання відомостей, що є недостовірними чи ганьблять честь, гідність та ділову репутацію фізичної особи;
8) звертатися із скаргами на обробку своїх персональних даних до Уповноваженого або до суду;
9) застосовувати засоби правового захисту в разі порушення законодавства про захист персональних даних;
10) вносити застереження стосовно обмеження права на обробку своїх персональних даних під час надання згоди;
11) відкликати згоду на обробку персональних даних;
12) знати механізм автоматичної обробки персональних даних;
Відтак, найманий працівник, будучи учасником процесу створення аудіо -, фото – , відео чи іншого виду контенту роботодавця має ряд особистих немайнових прав до початку, у процесі та після завершення процесу створення контенту.
Разом з тим, варто пам’ятати, що відповідно до ст. 307 ЦК України фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою.
Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.
Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу в тій частині, яка стосується її особистого життя. Витрати, пов’язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою.
Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.
Згода особи на знімання припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Тобто, якщо роботодавець або його уповноважені особи здійснюють фото – та відеозйомку найманого працівника протягом робочого дня, то, у будь-якому разі потрібна згода працівника.
Згода може бути:
·усна (особа в усній формі перед камерою висловлює свою згоду на зйомки та транслювання зйомок у засобах масової інформації);
·мовчазна (проведення зйомки має відбуватися відкрито і під час зйомки людина знає та/ або бачить, що її знімають, але не виявляє щодо цього своє небажання (не каже про заборону зйомки, не використовує жести, які свідчать про таке небажання);
·письмова згода.
Національна та міжнародна судова практика визначили, що публікація фотографії позивача з іншою особою тісно переплітається зі сферою її приватного життя (Постанова КЦС ВС України від 13.09.2021 у справі № 308/5318/15-ц).
Відповідно до ч.1 ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Європейський суд з прав людини (надалі по тексту – ЄСПЛ) зауважує, термін «приватне життя» є широким поняттям, що не має вичерпного визначення, і поширюється на безліч аспектів самоідентифікації людини, наприклад, на ім’я особи та зображення, і включає в себе її фізичну та психологічну цілісність. Репутація і честь людини є частиною її самоідентифікації і психологічної цілісності, а тому також охоплюються поняттям приватне життя (BOGOMOLOVA v. RUSSIA, № 13812/09, § 51, ЄСПЛ, 20 червня 2017 року).
Відносно фотографій Європейський Суд вказав, що зображення особи є одним із головних атрибутів її особистості, оскільки воно розкриває унікальні характеристики особи і відрізняє особу з-поміж інших. Право на захист свого зображення є, таким чином, однією з головних складових особистого розвитку. Воно передбачає, головним чином, право особи контролювати використання цього зображення, в тому числі і не дозволяти його опублікувати. Хоча головною метою статті 8 є захист особи від неправомірного втручання з боку державної влади, вона не лише зобов’язує державу утримуватись від такого втручання: окрім такого негативного заходу, можуть існувати позитивні зобов’язання, невід’ємні від ефективної поваги до приватного або сімейного життя особи. Ці зобов’язання можуть передбачати здійснення заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері відносин осіб між собою. Це стосується також захисту зображення особи від зловживання з боку інших осіб (VON HANNOVER v. GERMANY (No. 2), № 40660/08, 60641/08, § 96, 98, ЄСПЛ, 07 лютого 2012 року).
Проведення фото –, відеозйомок з метою створення контенту, як і будь-який інший процес у діяльності роботодавця варто доводити до відома персоналу.
Алгоритм може бути таким:
1)проведення наради, зборів трудового колективу з озвученням намірів щодо розвитку компанії у соцмережах та обґрунтуванням необхідності створення фото – та відеоконтенту за участю трудового колективу або його членів. При цьому, варто зафіксувати все у протоколі наради/зборів трудового колективу;
2)проаналізувати думку трудового колективу з даного питання та співвіднести статистично «настрої» колективу щодо майбутнього процесу створення контенту;
3)изначити уповноважених осіб;
4)призначити час та дату проведення фото–, відеозйомки, довести до відома зазначену інформацію працівникам, які виявили бажання взяти участь у створенні контенту;
5)отримати від працівників письмову згоду на фото–, відеозйомку, публічний показ, відтворення та розповсюдження аудіо-, фото –, відео –, аудіоматеріалу;
6)здійснити фото –, відеозйомку і публікувати надалі матеріал.
Проте, на кожному етапі варто пам’ятати про те, що відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 8 Закону України № 2297 найманий працівник має право пред’являти вмотивовану вимогу володільцю персональних даних із запереченням проти обробки своїх персональних даних.
Як вбачається, всі процеси у трудових правовідносинах мають чути чітко – визначені та погоджені. Процес створення контенту роботодавця для соцмереж за участю працівників – аналогічно.
1. Відмова працівника від участі у створенні контенту
Якщо працівник відмовляється від участі у фото –, відеозйомці під час робочого дня – це не несе для нього жодних правових наслідків.
Роботодавцю ж варто пам’ятати, що без згоди працівника не можна публікувати будь – який контент, де є зображення, інформація про такого працівника. І не забувати про цивільно – правову та кримінальну відповідальність (ч. 1 ст. 182 КК України), яка може настати як результат порушення законодавства у сфері персональних даних, а також порушення особистих немайнових прав особи.
2.Публікація контенту за участю працівників у соцмережах та на сайтах в мережі Інтернет
По цьому напрямку варто звернути увагу на правову позицію Верховного суду України, викладену у Постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду України від 13.09.2021 у справі № 308/5318/15-ц: тлумачення частини першої статті 308 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, фотографія на якій зображено фізичну особу, може бути публічно показана, відтворена, розповсюджена тільки за згодою фізичної особи. Винятком є випадки, за яких:
(а) фізична особа позувала авторові за плату;
(б) це викликано необхідністю захисту інтересів зображеної фізичної особи або інтересів інших осіб.
У цій справі опублікована фотографія позивача не робила внеску для суспільного обговорення, оскільки позивач є приватною особою та не виконує публічних функцій. За таких обставин суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, що розповсюдження відповідачем фотографії із зображенням позивача без його згоди шляхом розміщення у газеті є порушенням особистих немайнових прав позивача і, як наслідок, підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди.
Відповідно, публікація, як частина обробки інформації повинна бути тільки за окремою згодою працівника, найкраще – письмовою.
Деяка міжнародна судова практика щодо порушення ст. 8 Конвенції
Аналізуючи практику ЄСПЛ можна знайти чимало рішень, де констатоване порушення ст. 8 Конвенції. Але сьогодні зупинимося на декількох, що стосуються саме фото –, відеоконтенту за участю людей та наслідках за неналежне використання таких даних про особу.
I.Так, у рішенні ЄСПЛ HÁJOVSKÝ v. Slovakia № 7796/16 (ухвалене Палатою 1 липня 2021 року й набуло статусу остаточного 1 жовтня 2021 року відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції) публікація в газеті приватної інформації та нерозмитих фото заявника, зроблених таємно, без його згоди і за удаваних підстав – порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя). ЄСПЛ повторив, що завдання з поширення інформації обов’язково передбачає «обов’язки і відповідальність», а також обмеження, які преса має сама собі спонтанно встановлювати. У цій справі національні суди, очевидно, надали особливої важливості факту того, що особистість заявника вже була розкрита в телевізійному репортажі. Варто визнати, що цей фактор може враховуватись у процесі урівноваження та призводити до висновку про відсутність необхідності обмежувати розкриття особистих даних. Водночас факт того, що інформація вже є надбанням суспільства, зовсім не означає, що вона позбавляється захисту за статтею 8 Конвенції, особливо якщо відповідна особа не розголошує таку інформацію й не дає на це згоду. Тому, незважаючи на те, що ця інформація вже була відома суспільству, подальше поширення такої «публічної інформації» все ще потрібно було урівноважувати з правом заявника на недоторканність приватного життя; недоторканність приватного життя також означає запобігання втручанню.
Не оскаржувалось і було чітко зрозуміло з телевізійного репортажу те, що журналістка зв’язалась із заявником під удаваними підставами і зробила записи прихованою камерою без інформування про це заявника чи отримання його згоди. Заявник також не давав згоду на публікацію фотографій. Оскільки він не міг розраховувати на те, що його буде записано або про нього будуть говорити публічно, і що він не буде добровільно співпрацювати зі ЗМІ, його обґрунтовані очікування стосовно приватного життя були вагомим, хоч і не обов’язково вирішальним фактором. Крім цього, було встановлено, що матеріали про заявника були отримані незаконно й транслювались у порушення закону. Однак цей факт не був узятий до уваги національними судами. Також суди не оцінили, чи діяв журналіст добросовісно, з необхідною ретельністю та запобіжними заходами при поширенні матеріалів з іншого ресурсу. Обставини, за яких були зроблені відповідні фото, мали б попередити журналіста та видавця газети про необхідність обережного використання такого матеріалу, щоб не поширювати його без маскування чи замилювання обличчя заявника.
З урахуванням наведеного, зокрема помилкової оцінки попередньої поведінки заявника, не розгляд способу отримання фото і, що більш важливо, оцінки внеску в обговорення питання публічного інтересу шляхом поширення нерозмитих фото заявника, національні суди не урівноважили конкуруючі інтереси у світлі усталеної практики Суду. За цих обставин та незважаючи на свободу розсуду національних судів у цій сфері, держава не дотримала своїх позитивних зобов’язань за статтею 8 Конвенції.
II.У своєму рішенні від 28.11.2017 у справі «Антовіч та Мірковіч проти Чорногорії» (Antović and Mirković v. Montenegro) ЄСПЛ висловив власну позицію щодо того, що відеоспостереження за працівниками на робочому місці є значним втручанням в їхнє приватне життя, відповідно може бути виправдане лише за умови відповідності закону, наявності легітимної цілі та бути необхідним в демократичному суспільстві. Університетські аудиторії також є робочим місцем викладачів. Серед їхніх обов’язків є не лише викладання матеріалу студентам, а і взаємодія з ними, розвиток взаємовідносин та побудова їхньої соціальної ідентичності. (§ 44) Суд нагадав, що відеоспостереження, приховане чи ні, є серйозним втручанням в приватне життя працівника (§ 55), додаючи, що національні суди не ставили питання поваги до приватного життя на перше місце, звертаючи увагу на інші чинники (§ 56). Зокрема, камери для спостереження можуть бути встановленими в офіційних чи бізнес-приміщеннях з метою убезпечення людей чи майна або захисту конфіденційних даних. Суд зазначає, що у цьому випадку такі заходи були вжиті не лише з метою захисту чи безпеки, а й з метою нагляду за викладанням. Звідси випливає, що така ціль як спостереження за викладацьким процесом не передбачена законом (§ 59). Тому, ЄСПЛ визнав порушення статті 8 Конвенції і зобов’язав уряд відшкодувати заявникам моральну шкоду.
III.Надзвичайно цікавим є рішення ЄСПЛ «Лопес Рібальда та інші проти Іспанії» від 17.10.2019 (вільний переклад), де основними обставинами справи було те, що в ході проведеної у супермаркеті перевірки було встановлено факт недостачі та встановлено 5 камер відеонагляду: 3 видимі і 2 – прихованих. На зборах працівників супермаркету було повідомлено про установку видимих камер у зв’язку з можливим фактами крадіжки, що підозрювало керівництво закладу. Проте, ніхто не був проінформований про установлення прихованих камер. 25 червня 2009 року керівництво супермаркету повідомило представницю профспілки про те, що у кадрах відеозаписів, зроблених за допомогою прихованих камер, виявлено випадки крадіжки товарів у касах деякими співробітниками магазину. Представниця профспілки переглянула ці відеозаписи. Зі співробітниками, підозрюваними в крадіжці, були проведені індивідуальні співбесіди у період з 25 по 29 червня 2009 року 14 співробітників було звільнено, зокрема 5 заявниць. Заявниці заперечували, зокрема, застосування прихованих засобів відеоспостереження, стверджуючи, що це було зазіхання на них декларація про захист приватного життя. Відповідно, вони вимагали, щоб відеозаписи, зроблені з використанням прихованих камер, були визнані неприпустимим доказом у межах провадження за їх заявами.
Відповідно до п. 154 – 158 вказаного рішення ЄСПЛ – Європейський Суд нагадує, що він встановив відсутність порушення статті 8 Конвенції у зв’язку із здійсненням відеоспостереження стосовно заявниць (див. вище § 137). Водночас Європейський Суд зазначає, що за словами заявниць під час здійснення відеоспостереження не було виконано обов’язку надання інформації, передбачена законодавством Іспанії, а також, що трудові суди не розглядали це питання, визнавши його несуттєвим для справи (див. вище § 34).
Щодо якості доказу Європейський Суд зазначає, що заявниці не заперечували достовірність та точність зображень, зроблених з використанням системи відеоспостереження, а їхня скарга стосувалася насамперед невиконання роботодавцем обов’язків щодо завчасного інформування працівників про здійснення відеоспостереження. Разом з тим суди Іспанії визнали, що відеозаписи були достатніми гарантіями достовірності. Враховуючи обставини, за яких було зроблено відеозаписи, Європейський Суд не знаходить доказів, що дозволяють поставити під сумнів достовірність чи надійність відеозаписів.
На його думку, докази були достатньо переконливими, внаслідок чого була відсутня необхідність підтверджувати їх іншими доказами. Проте Європейський Суд зазначає, що вказані відеозаписи не були єдиним доказом, на якому ґрунтували свої рішення суди держави-відповідача. Зі змісту даних рішень слідує, що вони (суди держави відповідача) також взяли до уваги показання заявниць, директора супермаркету, законного представника юридичної особи, що володів супермаркетом, та представниці профспілки, у присутності яких заявниці визнали обставини, що лежать в основі справи, а також експертний висновок, в якому порівнюються зображення, зроблені з використанням системи відеоспостереження та касових чеків. Європейський Суд звертає увагу на те, що касові чеки, які є об’єктивним доказом, на оцінку якого не впливає перегляд відеозаписів, демонстрували, що значна кількість покупок була скасована без сплати. Щодо третьої – п’ятої заявниць, суди посилалися у своїх рішеннях також на визнання фактів, які вони зробили в угодах про врегулювання претензій.
Дослідивши означені вище докази разом, суди Іспанії визнали обставини справи повною мірою встановленими. Зважаючи на вищевикладене, Європейський Суд вважає, що використання у якості доказів зображень, зроблених за допомогою системи відеоспостереження, не порушувало загалом справедливість провадження у справі.
Як бачимо, розвиток цифрових технологій впливає на всі сфери суспільства та на всі види правовідносин. І правовідносини повинні трансформуватися і змінюватися для того, аби бути ефективними та актуальними для своїх учасників.