Спір щодо оплати комунальних послуг за нежитлове приміщення, яке фізична особа використовує у підприємницькій діяльності, підлягає розгляду в порядку господарського судочинства
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 червня 2026 року у справі № 742/1269/24
Короткий зміст позовних вимог:
Комунальне підприємство «Прилукитепловодопостачання» Прилуцької міської ради Чернігівської області (далі - КП «Прилукитепловодопостачання») у лютому 2024 року звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , у якому просило стягнути з відповідачки на користь позивача заборгованість з оплати послуг з постачання теплової енергії у розмірі 58 309,98 грн.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 належать на праві власності нежитлові приміщення, а саме: магазин «ІНФОРМАЦІЯ_1» - у будинку АДРЕСА_1 .
Вказані нежитлові приміщення розташовані на перших поверхах багатоквартирних житлових будинків, у яких позивачем надаються послуги з постачання теплової енергії.
Внаслідок порушення з боку відповідачки зобов`язань щодо своєчасної та повної оплати за спожиті комунальні послуги, за нею утворилася заборгованість, яка станом на 22 лютого 2024 року становить 58 309,98 грн.
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції
Ухвалою Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 05 березня 2026 року провадження у справі за позовом КП «Прилукитепловодопостачання» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України.
Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що між КП «Прилукитепловодопостачання» та ОСОБА_1 склалися господарські відносини, про що свідчить укладений 01 січня 2009 року між ними договір № 229 про надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, у якому зазначений абонент - приватний підприємець ОСОБА_1 .
Крім того, ОСОБА_1 було доведено належними та допустимими доказами факт використання нею нежитлових приміщень: магазина « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та магазина « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , саме у господарській діяльності, що свідчить про те, що дана справа підсудна господарському суду.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, КП «Прилукитепловодопостачання» подало апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції:
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 22 квітня 2026 року апеляційну скаргу КП «Прилукитепловодопостачання» залишено без задоволення, а ухвалу Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 05 березня 2026 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу:
01 травня 2026 року КП «Прилукитепловодопостачання» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, сформованою в системі «Електронний суд», у якій просить скасувати ухвалу Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 05 березня 2026 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 22 квітня 2026 року і передати справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій з порушенням норм процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Позиція Верховного Суду:
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа - учасник приватноправових відносин. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Предметна і суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена у статті 20 ГПК України.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, зокрема господарської та цивільної юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад учасників правовідносин, зміст їх прав та обов`язків, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ та/або спорів (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/23028/17 (провадження № 12-286гс18), від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19), від 03 листопада 2020 року у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20), від 27 квітня 2021 року у справі № 591/5242/18 (провадження № 14-168цс20)).
Згідно з частиною першою статті 24 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. У статтях 25, 26 цього ж Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті. Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.
Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.
Вказані правові висновки сформовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18 (провадження № 12-37гс19).
Разом із тим, у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 922/4239/16 (провадження № 12-102гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у цій справі позов стосується невиконання відповідачем обов`язку зі сплати вартості спожитої теплової енергії у приміщенні, власником якого є він як фізична особа, який здійснює в цьому приміщенні підприємницьку діяльність як ФОП. Оскільки предметом спору у цій справі є стягнення вартості спожитої теплової енергії у приміщенні, в якому відповідач як ФОП надає перукарські послуги, між сторонами існують правовідносини, які притаманні господарській діяльності, тому Велика Палата Верховного Суду вважала обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про вирішення цього спору у порядку господарського судочинства, оскільки наявні у справі докази свідчать про використання приміщення відповідачем як ФОП у своїй господарській діяльності.
Висновок:
Встановивши, що у справі, яка є предметом касаційного перегляду, спір виник щодо неналежного виконання відповідачкою обов`язку зі сплати вартості спожитої теплової енергії у нежитлових приміщеннях (магазинах), власником яких вона є, здійснюючи при цьому у вказаних приміщеннях підприємницьку діяльність як фізична особа-підприємець, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що справа не підсудна суду загальної юрисдикції, а спір між сторонами повинен розглядатися за правилами господарського судочинства.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій без додержання норм процесуального права.
При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.