Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (№ 3551-XII від 22.10.1993) визначає правовий статус ветеранів війни та встановлює державні гарантії їх соціального захисту. Зокрема, він передбачає: надання пільг учасникам бойових дій, особам з інвалідністю внаслідок війни, учасникам війни та членам сімей загиблих; створення умов для підтримання здоров'я та активного довголіття ветеранів; організацію соціального обслуговування та надання інших видів допомоги; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни.

1.Несвоєчасний розрахунок при звільненні

Обставини справи. ОСОБА_1 проходив військову службу з 23.07.2013 по 20.07.2018 у Військовій частині. Відповідно до наказу від 20.07.2018 № 98 ОСОБА_1 звільнено з військової служби.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22.11.2021 у справі № 420/10459/20, яке набрало законної сили, зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 включно із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року.

На виконання судового рішення у справі № 420/10459/20 Військова частина НОМЕР_1 29.10.2022 виплатила позивачу індексацію грошового забезпечення у розмірі 4 570 грн 33 коп.

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22.11.2021 у справі № 420/10459/20 позивачем подано до суду заяву в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України.

У процесі розгляду заяви позивача відповідачем 30.11.2022 доплачено позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 із застосуванням базового місяця січень 2008 року у сумі 81334 грн 54 коп. Проведення відповідачем несвоєчасного розрахунку при звільненні з позивачем зумовило звернення останнього до суду з цим позовом.

Обґрунтування Суду. Предметом спору у цій справі є стягнення середнього заробітку за час затримки виплати позивачу належних сум при звільненні.

Насамперед варто зауважити, що Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні приписів статті 117 Кодексу законів про працю України при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, неодноразово досліджувалося Великою Палатою Верховного Суду, зокрема і у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.

За висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц з огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зменшення судом розміру означеного середнього заробітку, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, має залежати від розміру недоплаченої суми, належної працівникові при звільненні.

На підтримку наведеної позиції Великої Палати Верховного Суду, 30.11.2020 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову у справі № 480/3105/19. У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 дійшов висновку, що залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Вказані висновки неодноразово були підтримані Верховним Судом, зокрема і у постановах від24.06.2021 у справі № 480/2577/20, від 09.03.2023 у справі № 520/899/21, від 05.04.2023 у справі № 560/13719/21, від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22.

Спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 25.07.2020 до 30.11.2022. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19.07.2022, статтю 117 Кодексу законів про працю України викладено в новій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Отже, період з 25.07.2020 до 19.07.2022 регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців.

Проте період з 19.07.2022 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

У справі про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні ключовими для правильного вирішення є: період, у якому мала місце затримка (до/після 19.07.2022); частка фактично невиплачених сум; наявність спору між сторонами; активна позиція працівника (звернення до суду/роботодавця); врахування чинної редакції ст. 117 КЗпП та оновленої практики ВС.

Суди першої та апеляційної інстанцій не встановили ключових обставин, зокрема, який розмір коштів було виплачено і який залишився невиплаченим; як саме розподіляється відповідальність відповідно до двох редакцій статті 117 КЗпП (п. 49). Відповідно, ВС скасував рішення нижчих судів і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/126961587

2.Щодо строків звернення до суду

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.04.2025 р. у справі № 360/255/24 (адміністративне провадження № К/990/27071/24)

Обставини справи. Позивачка вказала, що є військовослужбовцем Збройних Сил України під час дії воєнного стану, введеного в Україні у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, та приймає безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, і навела періоди її служби: з 20 листопада 2016 року по 03 березня 2023 року, з 08 березня 2023 року по 14 липня 2023 року та з 19 липня 2023 року.

Так, позивачка відповідно до наказу від 20 листопада 2016 року №336 проходила військову службу за контрактом у період з 20 листопада 2016 року по 03 березня 2023 року у військовій частині НОМЕР_2 (на підставі директиви МОУ та ГШ ЗСУ від 26 квітня 2017 року №Д-322/1/Б дск в/ч НОМЕР_2 анульовано, введено в дію в/ч НОМЕР_3 ), яка є підрозділом відповідача.

08 березня 2023 року позивачка вже була зарахована до Військової академії (м. Одеса).

У подальшому позивачка 14 липня 2023 року звільнилась з Військової академії (м. Одеса) та 19 липня 2023 року вже була зарахована на службу до військової частини НОМЕР_1 , так як там була потреба у її знаннях та вміннях, де остання проходить службу до теперішнього часу.

Різниці між звільненнями та прийомами на нову службу складали кілька днів: це стати на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1, пройти військово-лікарську комісію та займатись оформленням документів на прийом на службу до іншої військової частини.

Письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачці при звільненні, остання отримала 28 квітня 2024 року у звичайному конверті Укрпоштою (раніше скеровані 20 березня 2024 року на електрону пошту позивачки), що підтверджується копією поштового конверту на адресу відповідача, листом відповідача №549/8449 від 06 березня 2024 року, інформацією про розміри щомісячних основних і щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, нарахованих та отриманих в період з 20 листопада 2016 року по 03 березня 2023 року.

Із позовом позивачка звернулась 01 березня 2024 року після неотримання відповіді на своє звернення від 05 лютого 2024 року щодо здійснення перерахунку та виплати індексації грошового забезпечення, тобто в межах тримісячного строку, установленого ч.2 ст.233 КЗпП України, а відтак строк звернення до суду не пропущений.

Позивачка наголошує на тому, що до спірних правовідносин слід застосовувати приписи ст.233 КЗпП України, які діяли на момент початку перебігу строку звернення до суду із цим позовом. Письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні, мало місце тільки 28 квітня 2024 року.

Положення ч.2 ст.233 КЗпП України визначають час, з якого починається перебіг такого строку, а саме: «з дня одержання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні».

Отже, як зауважує скаржниця, саме з подією отримання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, законодавець пов`язує перебіг трьохмісячного строку для звернення з позовом до суду.

Обґрунтування Суду. Позивачка оскаржила повернення її позовної заяви без розгляду з причини пропущення строку звернення до адміністративного суду щодо невиплати всіх сум при звільненні з військової служби. Вона аргументувала своє звернення військовою службою, відсутністю розрахунку та повідомлення про виплати при звільненні.

Верховний Суд погодився з доводами касаційної скарги. Суд першої інстанції та апеляції не поділили спірні правовідносини на до та після набрання чинності Законом № 2352-IX (19.07.2022). Частина вимог стосується періоду, коли строк звернення до суду не обмежувався. Строк звернення з вимогами про суми при звільненні починається з моменту отримання письмового повідомлення, а не з дати звільнення.

Верховний Суд застосував правовий підхід постанови від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23, який визнає різний підхід до різних періодів трудових правовідносин.

Суд констатував, що суди попередніх інстанцій зробили передчасний висновок про повернення позову за весь період.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/126730392

3.Право особи з інвалідністю на виплату соціальної допомоги

Постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року у справі №280/7935/24 щодо заниження розміру щорічної разової грошової допомоги

Обставини справи. Позивач (ОСОБА_1), особа з інвалідністю II групи внаслідок війни, звернувся до суду з вимогою: визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області щодо заниження розміру щорічної разової грошової допомоги до 5 травня за 2022 рік; зобов’язати Пенсійний фонд здійснити нарахування і виплату у розмірі 8 мінімальних пенсій за віком, відповідно до ст.13 Закону №3551-XII.

Обґрунтування Суду. Стаття 13 Закону №3551-XII у чинній редакції чітко визначає розміри допомоги: для інвалідів II групи — 8 мінімальних пенсій за віком. Суд підкреслює, що підзаконні акти Кабміну (зокрема постанова №540 від 07.05.2022), якими встановлювались занижені розміри допомоги, не можуть змінювати або обмежувати норми спеціального закону.

Окрім того, Рішення КСУ від 27.02.2020 №3-р/2020 визнало положення Бюджетного кодексу, які дозволяли змінювати соціальні гарантії ветеранів через постанови КМУ, неконституційними. Верховний Суд (постанова від 13.06.2023 у справі №560/8064/22) підтвердив, що КМУ не має права обмежувати розміри соцвиплат, гарантованих спеціальними законами.

Відтак, Суд визнав, що Пенсійний фонд, діючи за постановою КМУ, фактично порушив законне право особи з інвалідністю на повну виплату соціальної допомоги; підтвердив, що рішення КСУ мають пряму дію та є обов’язковими до виконання з моменту ухвалення.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за покликанням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/126997069