Лектор докладно проаналізувала разом з учасниками сімейні спори, а саме:
1. Дії, що можуть бути визнані зловживанням правами у цивільному судочинстві.
2. Принцип добросовісності та неприпустимість зловживання правом у практиці Верховного Суду.
3. Наслідки визнання судом дій учасника судового процесу зловживанням правом.
4. Заходи процесуального примусу з метою спонукання осіб до добросовісного виконання процесуальних обов'язків та припинення зловживання правами.
5. Висновки щодо зловживання правами в огляді судової практики у спорах, що виникають з сімейних правовідносин.
У рамках характеристики зловживання процесуальними правами у сімейних спорах акцентовано на наступному:
1. Дії, що можуть бути визнані зловживанням правами у цивільному судочинстві
Зловживання процесуальними правами полягає у використанні учасником процесу наданих йому процесуальних можливостей всупереч їх призначенню. Йдеться передусім про дії, спрямовані на досягнення неправомірної мети: використання можливостей судочинства на шкоду правам та інтересам інших осіб, створення штучних передумов для захисту прав у суді, використання надуманих перешкод, що унеможливлюють захист прав, замаскований вплив на досягнення завдань правосуддя, затягування розгляду справи, маніпуляції з підсудністю, юрисдикційністю, автоматизованим розподілом справ між суддями та маніпуляції зі складом суду.
Відповідно до частини другої статті 44 ЦПК України зловживанням процесуальними правами можуть бути визнані подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася; подання клопотання чи заяви щодо питання, яке вже вирішене судом, за відсутності інших підстав або нових обставин; заявлення завідомо безпідставного відводу; інші аналогічні дії, спрямовані на безпідставне затягування або перешкоджання розгляду справи чи виконанню судового рішення.
Також зловживанням є подання декількох позовів до одного й того самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав або інших позовів із метою маніпуляції автоматизованим розподілом справ між суддями. Зловживанням може бути подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер, необґрунтоване чи штучне об’єднання позовних вимог із метою зміни підсудності, завідомо безпідставне залучення особи як відповідача чи співвідповідача з такою ж метою, а також укладення мирової угоди на шкоду правам третіх осіб та умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.
При цьому перелік таких дій не є вичерпним. Суд може визнати зловживанням й інші дії, якщо вони мають відповідну спрямованість та характер. Основною ознакою є відсутність наміру вирішити реально існуючий цивільний спір або забезпечити захист реально порушеного права, натомість наявність наміру перешкодити законним діям інших осіб, створити штучний судовий спір або використати судовий процес як спосіб невиконання вимог законодавства.
Зловживання також може проявлятися у використанні нецензурної лексики, образливих та лайливих слів чи символів у процесуальних документах або під час спілкування із судом, суддями, іншими учасниками процесу та їх представниками. Верховний Суд визнає таку поведінку проявом очевидної неповаги, яка може бути кваліфікована як зловживання процесуальними правами.
2. Принцип добросовісності та неприпустимість зловживання правом у практиці Верховного Суду
Добросовісність відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України є одним із загальних принципів цивільного законодавства. Вона характеризується чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони відповідного правовідношення. Дії учасників цивільних правовідносин повинні відповідати такому стандарту поведінки. Водночас недобросовісна поведінка є формою зловживання правом.
Верховний Суд виокремлює критерії добросовісної поведінки. Вона має бути очікуваною та характерною для інших учасників цивільних правовідносин за порівнянних обставин; не повинна обмежувати або позбавляти прав інших осіб; має враховувати права та законні інтереси іншої сторони; повинна бути законною, а дії виключно з протиправною метою або з наміром заподіяти шкоду іншій особі не допускаються. Учасники цивільних правовідносин також повинні сприяти своєму контрагенту, зокрема шляхом отримання необхідної інформації. Відповідність цим критеріям у сукупності дозволяє оцінити поведінку як добросовісну, а їх недотримання створює підстави говорити про недобросовісність та зловживання правом.
У процесуальному аспекті статті 43, 44 ЦПК України покладають на учасників судового процесу та їх представників обов’язок добросовісно користуватися процесуальними правами, а зловживання процесуальними правами не допускається. Добросовісна реалізація процесуальних прав передбачає користування ними за призначенням, виконання обов’язків у встановлених законом межах, недопущення посягання на права інших учасників процесу та заборону зловживати наданими правами.
Верховний Суд також звертається до доктрини venire contra factum proprium, тобто заборони суперечливої поведінки. Якщо особа своєю попередньою заявою або поведінкою створила в іншої особи розумне очікування певної поведінки, вона не може згодом діяти всупереч власній попередній поведінці. Такий підхід ґрунтується на принципі добросовісності.
У постанові КЦС ВС від 18.10.2021 у справі № 299/3611/19 зазначено, що учасник процесу повинен із розумним інтервалом самостійно цікавитися провадженням у своїй справі, добросовісно користуватися процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов’язки. Такий підхід узгоджується і з практикою ЄСПЛ у справах «Осман проти Сполученого Королівства», «Креуз проти Польщі» та «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії».
Неприпустимість зловживання процесуальними правами є однією з основних засад цивільного судочинства, передбаченою пунктом 11 частини третьої статті 2 ЦПК України. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що якщо скарга, заява або клопотання є очевидно безпідставними та очевидно переслідують мету введення суду в оману, затягування розгляду справи або створення перешкод опонентам, суд повинен вживати заходів для запобігання такому зловживанню.
3. Наслідки визнання судом дій учасника судового процесу зловживанням правом
Вирішення питання про наявність чи відсутність зловживання процесуальними правами належить до розсуду суду, який розглядає справу. Якщо суд визнає подання скарги, заяви або клопотання зловживанням процесуальними правами, з урахуванням конкретних обставин він має право залишити їх без розгляду або повернути.
Застосування наслідків залежить від характеру конкретної поведінки. Так, Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2024 у справі № 335/837/22 визнала неодноразове подання аналогічних заяв зловживанням процесуальним правом та застосувала наслідки, передбачені частиною третьою статті 44 ЦПК України.
У випадку використання образливих та нецензурних висловлювань суд може залишити процесуальний документ без розгляду або повернути його. Ухвалою КЦС ВС від 07.03.2025 у справі № 754/15239/24 касаційну скаргу було залишено без розгляду та стягнуто штраф у розмірі 908,40 грн.
Водночас необхідно розмежовувати зловживання процесуальними та матеріальними правами. При зловживанні процесуальними правами суд може залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання чи позов, а також застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість наслідком зловживання матеріальними цивільними правами може бути відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові.
Протидія зловживанню процесуальними правами розглядається як форма процесуальної відповідальності та один із засобів забезпечення верховенства права й доступу до правосуддя. Суд зобов’язаний вживати заходів для запобігання зловживанням, оскільки зловживання одного учасника може позбавляти інших учасників можливості розгляду їх справ у розумні строки.
4. Заходи процесуального примусу з метою спонукання осіб до добросовісного виконання процесуальних обов’язків та припинення зловживання правами
У наданому файлі заходи процесуального примусу розглядаються насамперед через застосування штрафу як способу реагування на зловживання процесуальними правами.
Показовою є ухвала Київського апеляційного суду від 31.05.2024 у справі № 759/11905/23. Заявник вчетверте подав аналогічну заяву про відвід колегії суддів після того, як йому вже було роз’яснено положення закону щодо неприпустимості такої поведінки та її наслідків. Суд визнав ці дії зловживанням процесуальними правами та наклав штраф у розмірі двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становило 6056 грн. Метою штрафу визначено спонукання учасника до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов’язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства в майбутньому.
У справі, наведеній у файлі щодо повторного подання апеляційних скарг, суд також визнав поведінку заявника зловживанням та наклав штраф. Достатньою підставою для накладення штрафу є встановлення зловживання процесуальними правами особою, яка вчиняє відповідну процесуальну дію.
Згідно з наведеним у файлі положенням пункту 2 частини першої статті 148 ЦПК України суд може накласти штраф у розмірі від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. У справі № 759/11905/23 Верховний Суд підтримав обґрунтованість накладення штрафу в межах, встановлених процесуальним законом.
Таким чином, процесуальний примус у наведених прикладах виконує не лише каральну, а передусім превентивну функцію: він має спонукати учасника до добросовісної поведінки, припинити вже допущене зловживання та запобігти повторенню протиправних перешкод у здійсненні правосуддя.
5. Висновки щодо зловживання правами в огляді судової практики у спорах, що виникають з сімейних правовідносин
У сімейних спорах Верховний Суд звертає особливу увагу на неприпустимість використання сімейно-правових механізмів не для реального захисту сімейних прав та інтересів, а для досягнення іншої, неправомірної мети.
Зокрема, у практиці розглянуто ситуацію, коли пов’язані особи, зокрема родичі, ініціюють штучний позов про стягнення аліментів із метою створення передумов для зменшення розміру аліментів або унеможливлення чи ускладнення виконання судового рішення про стягнення боргу. У такому випадку використання позову про стягнення аліментів здійснюється не для забезпечення визначеності у приватних відносинах та захисту прав і інтересів, а з неправомірною метою. Такі учасники діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора.
Касаційний суд також наголошує, що подібні конструкції можуть використовуватися для формування пасиву у вигляді боргів, виключення певного майна з-під звернення стягнення на час виконання судового рішення, недопущення звернення стягнення на майно боржника або створення переваг у черговості розподілу стягнутих із боржника коштів. У таких випадках аліментний позов фактично використовується як інструмент впливу на права кредитора, а не як засіб захисту сімейного права.
Ще одним проявом недобросовісності є використання поділу спільного майна подружжя для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу. Верховний Суд зазначає, що навіть якщо відповідні дії формально не порушують конкретної імперативної норми, вони не можуть залишатися поза правовою реакцією, якщо є очевидно недобросовісними та становлять зловживання правом. При цьому недобросовісність поведінки подружжя, факт зловживання правами та наявність негативних наслідків для кредитора підлягають доказуванню на загальних підставах.
У сімейному спорі щодо встановлення факту проживання однією сім’єю, визнання об’єкта незавершеного будівництва спільною сумісною власністю та визнання права на частку у спільному майні Верховний Суд наголосив, що відповідні приватно-правові інструменти мають використовуватися для забезпечення визначеності у приватних відносинах і захисту прав та інтересів. Їх ініціювання не для захисту прав, а для уникнення чи унеможливлення виконання судового рішення є недопустимим.
Окремо наведено справу № 495/2284/23, у якій позов про визначення місця проживання малолітньої дитини фактично був пред’явлений військовослужбовцем з метою штучного створення умов для звільнення від військової служби в особливий період. Верховний Суд звернув увагу на штучний характер спірних правовідносин та намагання використати способи захисту сімейних прав та інтересів дитини для досягнення мети, яка не відповідає призначенню відповідного способу захисту.
Отже, наявність формального права на звернення до суду або використання певного сімейно-правового механізму сама по собі не означає добросовісності поведінки. Вирішальне значення має мета, з якою особа використовує відповідне право. Якщо процесуальний або приватно-правовий інструмент використовується не для захисту реально порушеного права чи інтересу, а для створення штучного спору, перешкоджання іншій особі, уникнення виконання судового рішення або досягнення іншої неправомірної мети, така поведінка може бути визнана зловживанням правом.
Водночас Верховний Суд підкреслює необхідність обережного розмежування добросовісного здійснення права та зловживання. Сам факт звернення особи до суду або вибір певного способу захисту ще не свідчить про недобросовісність. Наприклад, у справі № 695/319/19 Верховний Суд не погодився з висновками судів нижчих інстанцій про те, що саме по собі об’єднання вимог про розірвання шлюбу та стягнення аліментів із вимогами про поділ майна є недобросовісною поведінкою, оскільки встановлених статтею 44 ЦПК України обставин зловживання не було.
Таким чином, у сімейних спорах суд має оцінювати реальну мету використання процесуального чи матеріально-правового механізму, характер поведінки учасника, її наслідки для інших осіб та відповідність завданню цивільного судочинства, не ототожнюючи сам факт реалізації процесуального права зі зловживанням ним.