Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
15.11.2022

Щотижневий огляд практики ЄСПЛ від Вищої школи адвокатури НААУ (30.10.2022 р.- 07.11.2022 р.)

HIGHER SCHOOL OF ADVOCACY

Огляд підготував член Національної асоціації адвокатів України, лектор Вищої Школи Адвокатури  Олексій Гура

 1)«CASE OF MAMALADZE v. GEORGIA»
Заява № 9487/19, – Рішення від 03.11.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-220456

Тематичні теги:  #ст.6, §1, 2 Конвенції, #обшук, #закритий судовий розгляд, #порушення презумпції невинуватості, #публічність судового розгляду

Коротко суть справи: І.М., журналіст, який має особисті зв’язки із заявником, повідомив двох адвокатів, про наступні обставини: із ним, зв’язався заявник, який є директором мед. клініки (що діє при одній із конфесій) та колишній директор служби управління майном цієї конфесії, в пошуках ціаніду калію, який на думку І.М. мав бути використаний  заявником для вбивства патріарха, лідера релігійної організації.

Один з адвокатів порадив І.М. записати зміст розмов із заявником і передати його правоохоронцям.

У подальшому, І.М. зробив заяву до офісу генерального прокурора, а потім надав слідчим органам різноманітні аудіо- та відеозаписи, а також скріншоти обміну текстовими повідомленнями із заявником та невеликий аркуш паперу з текстом «ціанід калію» (пізніше експерти встановили, що він написаний заявником і містив сліди його ДНК), пояснюючи, що заявник записав це для нього, щоб уникнути вимовляння слів вголос. Також І.М. надав скріншоти свого спілкування з одним із адвокатів. Зазначені матеріали стали підставою для початку розслідування, санкціонування НСРД щодо І.М., співпраці І.М. із правоохоронцями для фіксування його розмов із заявником.

На записаних між І.М. та заявником розмовах є свідчення того, що заявник просив у І.М. допомоги для отримання ціаніду калію, що заявник готовий надати для цього гроші,  згода заявника отримати ціанід натрію замість ціаніду калію, обговорення І.М. та заявником токсичних властивостей ціанідів.  І.М. та заявник також обговорювали те, що ціанід потрібен заявникові терміново і він має намір відвезти його до Німеччини де приєднається до делегації патріарха. Також у розмові із І.М. та заявника є згадування про інших членів делегації, зокрема Ш.Т. (персонального помічника Патріарха) і про різні причини ворожості заявника до Ш.Т., зокрема, що ця особа стоїть на заваді кар’єрного просування заявника і її належить убити.

У подальшому, під час реєстрації заявника в аеропорту на рейс до Берліну його було затримано, багаж вилучено та опечатано у присутності співробітників аеропорту. Багаж розпломбували та обшукали о 16:00 год.  того ж дня в присутності заявника, його адвоката та співробітника служби безпеки аеропорту (який, очевидно, не зміг бути присутнім на слідчих діях раніше), які переконалися, що печатка на валізі була цілою. Заявник самостійно розблокував валізу власним кодом. Він дістав засіб для чищення взуття й відклав його. Один із слідчих попросив його відкрити. Коли заявник зняв кришку, невелика коробка-контейнер випала і впала на землю. Слідчий підняв і поклав на стіл. Відповідно до версії подій заявника, наданої суду першої інстанції, і він, і його адвокат торкалися контейнера, тоді як слідчий та співробітник аеропорту, який був присутній на обшуку, заперечували це, припускаючи, що лише слідчий торкався контейнера. Співробітник аеропорту також заявив, що заявник попросив свого адвоката залишити кімнату, коли контейнер впав на підлогу. Ні заявник, ні його адвокат, ні слідчі не були в рукавичках. Усередині контейнера був білий порошок, який пізніше виявилося «ціанідом натрію». Заявник стверджував, що ящик-контейнер йому не належить. У подальшому, у цей же день було проведено обшук житла заявника, де вилучено зброю та боєприпаси.

Згодом, заявнику було висунуто обвинувачення у «підготовці вбивства» та змову з метою вбивства Ш.Т., а також незаконне придбання та зберігання вогнепальної зброї та боєприпасів.

Згодом, заявника було допитано. Він підтвердив автентичність аудіо- та відеозаписів, які містять його розмови з І.М. Однак він заявив, що його слова не означали вбивство Патріарха, і що він використав відповідні ідіоматичні фрази, щоб висловити бажання припинити вплив Ш.Т. на патріархат.

Під час судового розгляду судом було відхилено клопотання заявника про доступ до записів із камер відеоспостереження аеропорту як необґрунтоване (не містить доказів і не указано до яких саме записів камер треба отримати доступ).

У подальшому, в пересі були повідомлення про обставини справи і особу заявника, а також брифінг генерального прокурора, де повідомлено, що відбувається розслідування і є декілька версій подій, проте без зазначення особи на життя якої готувався замах. Крім того, були зроблені заяви у пресі прем’єр міністром та віце-прем’єр міністром щодо обставин замаху саме на патріарха.

Згодом заявник поскаржився до Офісу генерального прокурора на зобов’язання щодо нерозголошення та звернувся з проханням скасувати його принаймні частково, щоб він міг повідомити громадськості свою позицію принаймні щодо інформації, поширеної прокуратурою.

У подальшому, омбудсман Грузії заявив, серед іншого, що право заявника презумпцію невинуватості було порушено.

У подальшому у пресі з’явилось повідомлення, що заявнику висунуто обвинувачення у підготовці вбивства іншої особи, не патріарха.

Захисники обвинуваченого теж активно давали у пресі та телебаченні свої коментарі та висували свої версії.

Згодом, на черговій конференції Генеральний Прокурор доповів про результати та обсяги розслідування зазначивши, що справу розпочато за повідомленням І.М., а ймовірною жертвою заявника мав бути Ш.Т. У слідства були підстави вважати, що коло жертв могло бути більшим, тому було посилено охорону патріарха. На ютуб каналі Офісу генерального прокурора було оприлюднено відео яке містить фрагменти розмови заявника та І.М. у різні моменти часу та дані про експертизу запитів заявника у Гугл де той намагався з’ясувати отруйні властивості ціаніду.

Рішенням Тбіліського суду у закритому судовому процесі, заявника було засуджено до 9 років.

Суть скарги:  Посилаючись на пункти 1 і 2 статті 6 Конвенції, заявник скаржився, що судовий розгляд його кримінальної справи був несправедливим через його неспроможність оскаржити обставини, за яких були отримані докази проти нього; що рішення про проведення закритого провадження та заборону публічного доступу до судового процесу не було ані необхідним, ані пропорційним; і що заяви органів прокуратури та інших державних посадових осіб після його арешту, поширення в засобах масової інформації різноманітних матеріалів справи, включаючи таємні записи, і нібито одностороннє зобов’язання щодо нерозголошення, покладене на нього як частину кримінального правопорушення провадження сприяло тому, що його визнали винним, що порушило його право вважатися невинуватим.

  1. Заявник стверджував, що кримінальне провадження проти нього було несправедливим через спосіб, у який було отримано основний доказ, і пов’язану з цим його нездатність ефективно оскаржити його використання проти нього. Зокрема, він стверджував, що отруйна речовина, використана як доказ його «підготовки» вбивства, була підкинута у його валізу. У зв’язку з цим він вказав на відмову національних судів витребувати запис камер спостереження з аеропорту, де було вилучено його багаж. Він також заявив, що жодної експертизи відбитків пальців не було проведено на відповідних матеріалах. Ці упущення були вирішальними, на його думку, оскільки за відсутності ціаніду, вилученого з його багажу, жодних інших доказів не було достатньо, щоб підтвердити його засудження. У зв’язку з цим він підкреслив, що розслідування щодо питання про те, коли, де або як він нібито придбав заборонену речовину, було відокремлено від кримінального розслідування проти нього та ніколи не було з’ясовано.

Окремі висновки ЄСПЛ:

  1. У цьому відношенні Суд зауважує, що скарга заявника за пунктом 2 статті 6 Конвенції має три частини….
  2. Справедливість кримінального провадження щодо заявника

(і) Загальні принципи

  1. Незважаючи на те, що стаття 6 гарантує право на справедливий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо прийнятності доказів як таких, що в першу чергу є предметом регулювання національного законодавства…
  2. Існує різниця між допустимістю доказів (тобто питанням про те, які складові доказів можуть бути подані на розгляд відповідного суду) та правами захисту по відношенню до доказів, які насправді передано до суду. Існує також різниця між останнім (тобто чи було належним чином забезпечено право на захист щодо зібраних доказів) і подальшою оцінкою цих доказів судом після завершення провадження. З точки зору прав на захист, можуть виникнути питання за статтею 6 щодо того, чи були представлені докази на користь або проти відповідача таким чином, щоб забезпечити справедливий судовий розгляд (див. «Ayetullah Ay v. Turkey», №29084/07 та №1191/08, § 125, 27.10.2020).
  3. Отже, роль Суду не полягає в тому, щоб визначити, чи певні типи доказів – наприклад, докази, отримані незаконно з точки зору національного законодавства – можуть бути прийнятними або, справді, чи був заявник винним чи ні. Питання, на яке необхідно відповісти, полягає в тому, чи було провадження в цілому, включаючи спосіб отримання доказів, справедливим. Це передбачає перевірку «незаконності», про яку йде мова, і, якщо йдеться про порушення іншого права, передбаченого Конвенцією, характер виявленого порушення (див. рішення у справі «Bykov v. Russia» № 4378/02, § 89 …
  4. Визначаючи, чи було провадження в цілому справедливим, слід також враховувати, чи було дотримано право на захист. Необхідно, зокрема, встановити, чи була заявнику надана можливість оскаржити достовірність доказів і заперечити проти їх використання (див. рішення у справі «Szilagyi v. Romania» №30164/04…) Крім того, необхідно брати до уваги якість доказів, у тому числі те, чи викликають обставини, за яких вони були отримані, сумніви щодо їх надійності чи точності… У зв’язку з цим можна також повторити, що тягар доведення лежить на стороні обвинувачення, і будь-які сумніви повинні приносити користь обвинуваченому…
  5. При визначенні того, чи було провадження в цілому справедливим, вага громадського інтересу в розслідуванні та покаранні конкретного правопорушення, про яке йдеться, може бути взята до уваги та зважена проти індивідуального інтересу в зборі доказів проти нього законно (див. «Jalloh v. Germany», § 97, «Prade v. Germany», №7215/10, § 35).

(іі) Застосування зазначених принципів у цій справі

  1. Повертаючись до обставин цієї справи, заявник скаржився, що визнання та використання того, що він вважав ключовим доказом проти нього, зробило кримінальний розгляд несправедливим. Зокрема, він стверджував, що отруйна речовина була підкладена в його валізу і що він не зміг оскаржити обставини, за яких вона була отримана.
  2. Що стосується якості цього доказу, Суд зазначає, що кримінальне розслідування проти заявника було розпочато на підставі викривальних свідчень, наданих І.М., і що подальші негласні слідчі дії проти заявника були проведені за рішенням суду послужили підставою для рішення органів влади заарештувати його та вилучити його багаж. Таким чином, хоча арешт багажу заявника не ґрунтувався на попередньому судовому ордері, йому передували негласні слідчі дії за рішенням суду, які, на думку суду першої інстанції, свідчили про необхідність здійснення арешту багажу заявника за невідкладних обставин. Отже, ця процедура не була незаконною. Крім того, І.М. було допитано в національних судах за участю як заявника, так і адвокатів, обраних заявником. Крім того, обставини, пов’язані з вилученням та подальшим обшуком валізи заявника, підтвердив співробітник служби безпеки аеропорту, який був допитаний у відкритому судовому засіданні та підданий перехресному допиту стороною захисту. Національні суди розглядали його як нейтрального свідка.
  3. Крім того, щодо можливості для заявника оскаржувати достовірність доказів і виступати проти їх використання, Суд зауважує, що він не оскаржував судові рішення, які визнавали відповідні слідчі заходи законними… У будь-якому випадку, він міг оскаржити законність і справжність речовини, отриманої в результаті оскаржуваного вилучення та обшуку в ході кримінального провадження проти нього. Його аргументи щодо обставин арешту та подальшого огляду його багажу та достовірності отриманих у результаті доказів були розглянуті національними судами та відхилені вмотивованими рішеннями під час кримінального провадження.
  4. Суд не вважає, що аргументація національних судів щодо заяви заявника про отримання запису з камер спостереження в аеропорту була довільною або явно необґрунтованою. Національні суди також розглянули аргумент заявника щодо неможливості кримінального розслідування визначити, коли і де він міг отримати речовину, знайдену в його валізі. Суди визнали це питання нерелевантним з огляду на обставини розглядуваної ними справи. Що стосується відсутності відбитків пальців та експертизи ДНК матеріалу, вилученого з валізи, Суд дійсно вважає проблематичним те, що огляд багажу заявника проводився у спосіб, який зробив будь-які подальші експертизи доказів безцільними, що також було частково визнано національними судами. У цьому відношенні Суд вважає, що відповідні посадові особи повинні були вжити відповідних запобіжних заходів, щоб запобігти можливому забрудненню доказів (див. також згадане вище рішення у справі Тортладзе проти Суду, § 73). Тим не менш, за обставин цієї справи (див. пункти 77-78 вище) ця помилка не поставила під сумнів надійність доказів.
  5. Крім того, Суд надає особливої ​​ваги тому факту, що вилучена речовина не була єдиним доказом, на якому ґрунтувалося засудження заявника… Зокрема, визнаючи заявника винним, національні суди спиралися на обвинувальні свідчення, надані І.М., показання інших свідків, аудіо- та відеозаписи та комп’ютерні дані, достовірність яких підтвердила багаторазова експертиза, та інші докази. Беручи до уваги ці обставини разом із очевидними невідповідностями у версії заявника щодо подій (див. пункти 29 і 39 рішення), національні суди входили до компетенції розглядати, чи існували загалом достатньо вагомі докази, щоб продемонструвати, що заявник був винним.
  6. За цих обставин Суд визнає, що провадження у справі заявника, розглянуте в цілому, не суперечило вимогам справедливого судового розгляду.
  7. Відповідно, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у цьому відношенні не було.
  1. Стверджуване порушення принципу публічності (висвітлення справи для громадськості)
  2. … Він (заявник) також заявив, що для нього було важливо «спростувати» версію подій органів прокуратури у світлі заяв державних службовців щодо його справи, поширення певних матеріалів з матеріалів кримінальної справи та ймовірного порушення його права вважатися невинуватим. Обмеження його прав за статтею 6 Конвенції, на його думку, не могли бути врівноважені моніторингом судового розгляду з боку Омбудсмана Грузії, оскільки він теж зазнав різкої критики з боку органів влади…

(і) Загальні принципи

  1. Публічний характер провадження в судових органах, про який йдеться у статті 6 § 1, захищає учасників судового процесу від здійснення правосуддя таємно без громадського контролю; це також один із засобів підтримки довіри до судів, як вищих, так і нижчих. Роблячи видимим здійснення правосуддя, публічність сприяє досягненню мети статті 6 § 1, а саме справедливого судового розгляду, гарантія якого є одним із основоположних принципів будь-якого демократичного суспільства в розумінні Конвенції («Sutter v. Switzerland», від 22.02.1984, § 26, та «Riepan v. Austria», №35115/97, § 27).
  2. Стаття 6 § 1, однак, не забороняє судам у світлі особливостей конкретної справи, вирішувати питання про відступ від цього принципу: відповідно до фактичного формулювання цього положення, «… преса та публіка можуть бути усунені від усього судового процесу або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо цього вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або мірою, яка є суворо необхідною, на думку суду, за особливих обставин, коли публічність зашкодила б інтересам правосуддя»; проведення закритого провадження, повністю або частково, має суворо вимагатися обставинами справи (див., «Diennet v. France», 26.09.1995, § 34; «Martinie v. France», №58675/00, § 40; та «Welke and Białek v. Poland», №15924/05, § 74).

(іі) Застосування принципів до цієї справи

  1. На початку Суд зазначає, що на ранніх стадіях кримінального провадження зобов’язання про нерозголошення було покладено на заявника, потерпілого та свідків. Згодом національні суди на підставі клопотання прокуратури ухвалили рішення про здійснення судового розгляду у закритому режимі. Судові рішення щодо повного закриття судового процесу ґрунтувалися на таких підставах: нібито наявність у матеріалах справи інформації про особисте життя різних осіб та захист їхніх прав за статтею 8 Конвенції, захист релігійних і моральні принципів, встановлених у суспільстві, захист свідків і запобігання ризику заподіяння шкоди поточному кримінальному розслідуванню.
  2. Суд бере до уваги аргумент заявника про те, що не всі підстави, на яких національні суди ґрунтували свої рішення про здійснення судового розгляду у закритому режимі, були прямо передбачені національним законодавством. Зокрема, захист релігійних і моральних принципів у суспільстві та інтересів правосуддя не були зазначені у статті 182 КПК як можливі підстави для проведення закритого судового розгляду (див. пункт 54 вище). Проте це положення надавало судам певну свободу розсуду під час вирішення питання про закриття судового процесу «для дотримання порядку» (див. пункт 54 вище). У будь-якому разі Суд повторює, що пункт 1 статті 6 не перешкоджає судам приймати рішення, у світлі особливостей переданої їм справи, про відступ від принципу публічності (див. згадане вище рішення у справі «Welke and Białek v. Poland», №15924/05, § 74). Дійсно, положення, про яке йде мова, прямо вказує, що громадськість може бути виключена з усього або частини судового розгляду в інтересах моралі або за особливих обставин, коли публічність зашкодить інтересам правосуддя. Тому не можна сказати, що відповідні рішення національних судів були позбавлені законних підстав.
  3. Суд не може погодитися з очевидним підтекстом в міркуваннях національних судів і відповідних доводах Уряду про те, що «релігійні та моральні принципи, встановлені в суспільстві» можуть мати перевагу над правами, захищеними Конвенцією та Конституцією Грузії. Однак відповідні рішення про проведення закритого провадження не ґрунтувалися лише на цих причинах і стосувалися захисту прав різних осіб за статтею 8 Конвенції, захисту свідків та запобіганню ризику заподіяння шкоди розслідуванню, збільшенню його тривалості.
  4. … Не вдаючись до детальної оцінки кожної підстави та навіть припускаючи, що ці причини, взяті в сукупності, виправдовують відступ від принципу публічності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції у цій справі, Суд оцінить чи національні суди належним чином розглянули можливість застосування менш обмежувальних заходів.
  5. Хоча питання, що стосується стверджуваного порушення права відповідача на публічне слухання у зв’язку з недопущенням публіки та преси, не обов’язково співвідноситься з наявністю будь-якої фактичної шкоди, заподіяної заявникові при виконанні його інших процесуальних дій. прав (див. «Kilin v. Russia», №10271/12, § 111), Суд вважає підхід суду першої інстанції проблематичним, не в останню чергу тому, що у своїх виступах під час судового розгляду заявник скаржився на покладене на нього зобов’язання про нерозголошення та порушення його права на презумпцію невинуватості безпосередньо у зв’язку з проведенням кримінального судового розгляду в закритому режимі та на відхилення його прохання відкрити судовий процес принаймні частково (див. пункт 35 вище). Зокрема, зобов’язання щодо нерозголошення, покладене на заявника, забороняло йому публічно коментувати справу проти нього. Навпаки, органи прокуратури робили різні заяви щодо справи та публічно поширили частини матеріалів справи Крім того, головний свідок вільно давав інтерв’ю ЗМІ та робив звинувачувальні заяви щодо заявника (див. пункти 24-25 та 28 вище). Суд додатково зазначає беззаперечне існування підвищеного суспільного інтересу щодо справи проти заявника. Таким чином, аргумент заявника щодо можливості лише часткового закриття судового процесу вимагав чіткої, обґрунтованої відповіді. Коротке пояснення суду першої інстанції про те, що захист публічно коментував судовий процес, незважаючи на дію зобов’язання про нерозголошення, і що на суд не вплинуть заяви, зроблені поза залою суду (див. пункт 43 вище), недостатньо стосувалося суті аргументу заявника щодо можливості застосування менш обмежувальних заходів та впливу повного закриття судового розгляду на його права за статтею 6 § 2 Конвенції за конкретних обставин, що стосуються його справи.
  6. Розглядаючи питання про те, чи було достатньою противагою закриття судового процесу, як припускає Уряд, той факт, що Офісу державного захисника було дозволено стежити за ним, Суд вважає важливим зазначити, що у своїй доповіді Омбудсман сам критикував рішення про закриття слухань і той факт, що можливість часткового закриття судового розгляду не була використана. Крім того, Суд не може не помічати того факту, що його висновки були зустрінуті критикою з боку Офісу генерального прокурора та суду першої інстанції, які постановили, що його звіт стосовно судового розгляду справи заявника мав на меті «дезінформувати» громадськість. Це не могло сприяти пом’якшенню згубного впливу рішення про проведення закритого судового розгляду на довіру суспільства до належного відправлення правосуддя.
  7. Беручи до уваги ці міркування, Суд доходить висновку, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
  8. Право заявника на презумпцію невинуватості
  9. Заявник стверджував, що дії та заяви національних органів влади порушили його право на презумпцію невинуватості, доки його вину не буде доведено. Зокрема, за обставин, коли на нього було покладено зобов’язання про нерозголошення та судовий розгляд здійснював у закритому режимі, незважаючи на його прохання відкрити його, різні посадові особи та прокурори мали право не лише робити різні заяви щодо кримінальної справи, а також поширити в ЗМІ вибрані витяги з кримінальної справи, включно з прихованими записами, які припускають його причетність до злочину, у якому його звинувачують. Подібним чином головний свідок обвинувачення вільно дав інтерв’ю, викриваючи його, тоді як сам заявник мав дотримуватися зобов’язання про нерозголошення. Ці обставини, на думку заявника, сприяли тому, що його визнали винним.

(i) Загальні принципи

  1. Суд повторює, що презумпція невинуватості, закріплена в пункті 2 статті 6, є одним із елементів справедливого судового розгляду, який вимагається пунктом 1. Презумпція невинуватості буде порушена, якщо судове рішення або заява громадськості зроблені службовою особою щодо особи, яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, відображає думку про її винуватість до того, як її винуватість буде доведена в законному порядку. Достатньо навіть за відсутності будь-якого офіційного висновку, наявності певних розмірковувань, які свідчить про те, що суд чи посадова особа вважають обвинуваченого винним. Передчасне висловлення такої думки самим судом, неминуче суперечить зазначеній презумпції (див., серед інших джерел, «Deweer v. Belgium», § 56; «Minelli v. Switzerland», §§ 27; «Allenet de Ribemont v. France», §§ 35-36; «Daktaras v. Lithuania», §§ 41-44; «Matijašević v. Serbia», №23037/04, § 45).
  2. Крім того, слід розрізняти заяви, які відображають думку про те, що особа є винною, і заяви, які просто описують «стан підозри». Перші порушують презумпцію невинуватості, тоді як другі вважалися такими, що не викликають заперечень у різних ситуаціях, які розглядав Суд (див., зокрема, рішення у справі «Lutz v. Germany», 25.08.1987, § 62; «Leutscher v. the Netherlands», 26.03.1996, § 31).
  3. Свобода вираження поглядів, гарантована статтею 10 Конвенції, включає свободу отримувати та передавати інформацію. Таким чином, стаття 6 § 2 не може перешкоджати владі інформувати громадськість про кримінальні розслідування, що тривають, але вона вимагає, щоб вони робили це з усією розсудливістю та обачністю, необхідною для дотримання презумпції невинуватості.
  4. Суд вважає, що в демократичному суспільстві розповсюдження інформації є неминучим, коли висувається серйозне звинувачення у службовій посаді (див. рішення у справі «Arrigo and Vella v. Malta», №6569/04, від 10.05.2005 ). Він визнав, що у випадках, коли заявник був важливою політичною фігурою під час стверджуваного правопорушення, найвищі посадові особи держави, включаючи Генерального прокурора, були зобов’язані інформувати громадськість про стверджуване правопорушення та подальше кримінальне провадження. Однак ця обставина не може виправдати будь-яке використання слів, обраних посадовими особами в їхніх інтерв’ю пресі (див. «Butkevičius v. Lithuania», №48297/99, § 50,). Суд наголосив на важливості вибору слів державних службовців у своїх заявах до того, як особа була притягнута до суду та визнана винною у вчиненні певного кримінального правопорушення. Тим не менш, чи є заява державного службовця порушенням принципу презумпції невинуватості, має визначатися в контексті конкретних обставин, за яких була зроблена оскаржувана заява (див., зокрема, «Adolf v. Austria», від 26.03.1982, §§ 36-41).

(ii) Застосування цих принципів до цієї справи

  1. Суд зауважив, що заявник, який на той час був протоієреєм і директором медичної клініки, що діяла під керівництвом Грузинської Православної Церкви, був заарештований за підозрою в підготовці вбивства особи, яка також працювала на Церкву. Було неминучим, що кримінальна справа проти нього приверне підвищений інтерес громадськості та широке висвітлення в ЗМІ
  2. Що ще важливіше, після початкових заяв, послідувало поширення органами прокуратури матеріалів стосовно кримінальної справи проти заявника. Хоча його справа справді привернула підвищену увагу громадськості, вимагаючи від органів слідства та прокуратури інформувати громадськість про розвиток його справи, як також просив державний захисник (див. пункт 21 вище), органи прокуратури поширили матеріали справи, які показують, інші речі, його очевидне вимагання ціаніду разом із заявою про те, що докази «встановили», що він намагався отримати інформацію щодо отрути «з метою вбивства» жертви (див. пункт 27 вище) – дії та заяви, що виходять за рамки розсуд і обачність, необхідні для дотримання презумпції невинуватості заявника.
  3. Крім того, як зазначалося раніше (див. пункт 99 вище), на заявника та головного свідка проти нього було покладено зобов’язання про нерозголошення. Проте не виявляється, що органи прокуратури намагалися забезпечити виконання зобов’язання про нерозголошення щодо останнього, дозволяючи свідку публічно висувати звинувачення проти заявника під час обговорення різних фактичних обставин, що стосуються кримінальної справи проти нього.
  4. Суд вважає, що ці елементи, взяті в сукупності, не могли не спонукати громадськість вірити, що заявник був винним до того, як його вину було доведено згідно із законом, особливо під час провадження в суді першої інстанції, до судового розгляду та винесення вердикту. Згубний вплив цих обставин на право заявника на презумпцію невинуватості не міг бути компенсований деякими заявами, зробленими заявником та його адвокатами, які явно порушували зобов’язання щодо нерозголошення
  5. У світлі наведених вище міркувань Суд визнає, що мало місце порушення пункту 2 статті 6 Конвенції за конкретних обставин, що стосуються цієї справи.

2) «VEGOTEX INTERNATIONAL S.A. v. BELGIUM»
Заява № 49812/09, – Рішення  Великої Палати від 03.11.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-220415

Тематичні теги:  #ст. 6, §1 Конвенції, #податкові нарахування і кримінальний аспект ст. 6 §1 Конвенції, #ретроспективне законодавство #підстави для впровадження ретроспективного законодавства

Коротко суть справи: Скаргу подано бельгійським підприємством, яке скаржилось на порушення державою його права визначеного ст. 6, §1 Конвенції, яке полягало у тому, що під час процедури оскарження донарахованих податкових зобов’язань, законодавчим органом держави ретроспективно змінено податкове законодавство, що дозволило фіскальним органам переривати строк позовної давності. Зазначені законодавчі зміни були обґрунтовані значним громадським інтересом, зокрема мова йшла про недоотримання податків на значному рівні. Подібні законодавчі зміни, а саме втручання у вигляді ретроспективного застосування статті 49 Закону від 9 липня 2004 року, мало на меті вплинути на результат провадження, у якому бельгійська держава була стороною, та становлять порушення принцип правової визначеності та верховенства права, а також права на справедливий суд відповідно до статті 6 § 1 Конвенції.

Окремі висновки ЄСПЛ:

Загальні принципи:

  1. У контексті цивільних спорів Суд неодноразово постановляв, що хоча, в принципі, законодавча влада не перешкоджає регулювати за допомогою нових ретроспективних положень права, які випливають із чинних законів, принцип верховенства права та Поняття справедливого судового розгляду, закріплене в статті 6, виключає будь-яке втручання законодавчої влади у відправлення правосуддя з метою вплинути на судове вирішення спору, за винятком переконливих причин загального інтересу (див. «Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece», 9.12.1994, § 49; «Zielinski and Pradal and Gonzalez and Others v. France», №24846/94 and 9 others, § 57; «Scordino v. Italy (no. 1)», №36813/97, § 126…).
  2. … Тому повага до верховенства права та поняття справедливого судового розгляду вимагають, щоб будь-які причини, наведені для виправдання таких заходів, розглядалися з якомога більшою обережністю («Maggio and Others v. Italy», №46286/09 and 4 others, § 45, 31.05.2011).
  3. Суд встановив, що ці принципи, які є основними елементами концепцій правової визначеності та захисту законної довіри сторін, також застосовуються до кримінального провадження («Scoppola v. Italy (no. 2)», №10249/03, § 132, 17.09.2009; також, «Biagioli v. San Marino», №8162/13, §§ 92-94, 08.07.2014; «Chim and Przywieczerski v. Poland», № 36661/07 та №38433/07, §§ 199-207, 12.04.2018). На думку Суду, це однаково стосується справи, пов’язаної з податками, такої як ця, у якій лише частина, що стосується додаткового податку, підпадає під дію кримінальної частини статті 6 Конвенції.

Застосування принципів до цієї справи:

  1. Виникає питання, чи втручання законодавчої влади через статтю 49 Закону від 9 липня 2004 року підірвало справедливість провадження, ініційованого компанією-заявником, впливаючи на результат спору між компанією-заявником і державою, у провадженні що тривало.
  2. Отже, Суд повинен з’ясувати, чи, за обставин цієї справи, законодавче втручання, про яке йдеться, ґрунтувалося на переконливих підставах загального інтересу.
  3. Щодо зусиль по боротьбі з великомасштабним податковим шахрайством, іншою метою, висунутою Урядом, Суд вважає, що це становить відповідну підставу загального інтересу (див., mutatis mutandis, посилання на боротьбу з податковим шахрайством як законну мету в суспільних інтересах у контексті справи, розглянутої Судом згідно зі статтею 1 Протоколу № 1, «Hentrich v. France», 22.09.1994, § 39; та «S.C. Service Benz Com S.R.L. v. Romania», №58045/11, §§ 32‑33, 4.07.2017). Навіть якщо Уряд не стверджував, що ця справа стосувалася великомасштабного податкового шахрайства, і в матеріалах справи немає нічого, що вказувало б на те, що це було так, подібне твердження є правдивим. За своєю природою законодавчі ініціативи регулюють ситуації в загальних і абстрактних термінах, так що причини, які спонукали до законодавчої влади, не втрачають своєї легітимності лише тому, що вони можуть бути незначними для кожної з осіб, на яких це потенційно впливає.
  4. Крім того, Суд також вважає доречною мету, на яку посилається Уряд, щоб не створювати свавільної дискримінації між тими платниками податків, які за власним бажанням відмовилися від частини строку давності, яка минула після сплати їх податкового боргу, і тими, хто не зробив цього …
  5. Нарешті, Уряд стверджував, що введення в дію статті 49 Закону від 9 липня 2004 року було необхідним для виправлення прецедентної практики Касаційного суду і, таким чином, забезпечення правової визначеності.
  6. Суд справді визнав, що за виняткових обставин ретроспективне законодавство може бути виправданим, особливо для тлумачення або роз’яснення старішого законодавства (див., наприклад, «Hôpital local Saint‑Pierre d’Oléron and Others v. France», №18096/12 and 20 others, 8.11.2018), щоб заповнити правовий вакуум (див., наприклад, «OGIS-Institut Stanislas, OGEC Saint-Pie X and Blanche de Castille and Others v. France», №42219/98 and 54563/00, 27.05.2004), або щоб компенсувати наслідки нової лінії прецедентного права (див., наприклад, «National & Provincial Building Society, Leeds Permanent Building Society and Yorkshire Building Society v. the United Kingdom», 23.10.1997, § 112, в якій Суд погодився з прийняттям закону із зворотною силою, спрямованого на обмеження наслідків рішення Палати лордів, яке виявило недолік у законодавстві, який законодавча влада намагалася виправити).
  7. Суд оцінить переконливий характер відповідних підстав, згаданих вище, у цілому та в світлі наступних елементів: чи було врегульовано прецедентне право, скасоване оскаржуваним законодавчим втручанням (див. пункти 109-112 нижче); спосіб і терміни введення в дію законодавства (див. пункти 113-114 нижче); передбачуваність втручання законодавчої влади (див. пункти 115-119 нижче); а також сфера дії законодавства та його наслідки (див. пункти 120-122 нижче).
  8. Беручи до уваги конкретні обставини цієї справи, Суд визнає, що, намагаючись боротися з великомасштабним податковим шахрайством, уникати довільної дискримінації між платниками податків та компенсувати наслідки рішення Касаційного суду від 10 жовтня 2002 року з метою відновлення юридичної визначеності шляхом відновлення усталеної адміністративної практики, яка, крім того, відображена в переважаючій прецедентній практиці судів нижчих інстанцій у цьому питанні, передбачуване втручання законодавчої влади було виправдано переконливими причинами загального інтересу.
  9. Відповідно, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з цього приводу не було.

Разом з тим, загальна тривалість провадження у національних судах становила значний період часу, у зв’язку з чим, Судом констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку із надмірною тривалістю провадження (п. 153-158 рішення Суду) (прим. авт.)

 

3) «SANCHEZ-SANCHEZ v. THE UNITED KINGDOM»

Заява № 22854/20, – Рішення  Великої Палати від 03.11.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-220484

Тематичні теги:  #ст. 3 Конвенції, #екстрадиція, # #

Коротко суть справи: Заявника, який народився у Мексиці, було затримано в Сполученому Королівстві за запитом правоохоронних органів США. Згідно із інформацією наданою міністерством юстиції США, заявник вважався одним із керівників мексиканської організації із торгівлі наркотиками. Заявникові було інкриміновано: 1) змова з метою зберігання та метою розповсюдження марихуани, героїну та фентанілу; 2) пособництво та підбурювання до зберігання з метою розповсюдження марихуани; 3) пособництво та підбурювання до зберігання з метою розповсюдження героїну та фентанілу; 4) змова з метою імпорту марихуани, героїну та фентанілу до США. За указані злочини за законодавством США передбачено максимальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Під час судового розгляду питання про екстрадицію заявник стверджував, що його екстрадиція порушить його права за статтею 3 Конвенції через умови тримання під вартою до суду та після винесення обвинувального вироку, а також через те, що існував реальний ризик засудження його до довічного ув’язнення без права звільнення.

Суд, що розглядав питання екстрадиції, дійшов висновку, що заявником не доведено порушення його прав унаслідок екстрадиції та погодив його видачу до США.

У подальшому, справа заявника було переглянуто судом вищої інстанції та він залишив у силі рішення окружного суду, відхиливши доводи заявника про те, що він зрештою не зможе переглянути вирок щодо нього винесений у США (була суттєва ймовірність, що заявникові буде винесено вирок з пожиттєвим позбавленням волі), а також було відкинуто доводи заявника, що умов тримання під вартою до суду та після засудження будуть порушувати ст. 3 Конвенції.

Суть скарги: Заявник стверджував, що його екстрадиція до Сполучених Штатів Америки («США») порушить статтю 3 Конвенції, оскільки в разі визнання винним за висунутими проти нього звинуваченнями він ризикуватиме отримати вирок аж до довічного ув’язнення без можливість умовно-дострокового звільнення.

Висновки ЄСПЛ:

Загальні принципи щодо довічного позбавлення волі без умовно-дострокового звільнення в національному контексті

  1. Стаття 3 Конвенції, яка в абсолютній формі забороняє тортури та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичних суспільств. Він не містить положень про винятки, і жодні відступи від нього не допускаються згідно зі статтею 15, навіть у випадку надзвичайного стану, що загрожує життю нації…
  2. У справі «Kafkaris v. Cyprus»,  №21906/04 заявнику було призначено обов’язкове довічне ув’язнення після того, як його було засуджено на Кіпрі за трьома пунктами звинувачення в умисному вбивстві. Суд визнав, що призначення покарання у виді довічного ув’язнення дорослому правопорушнику само по собі не забороняється статтею 3 або будь-якою іншою статтею Конвенції або несумісним із нею. У той же час, він визнав, що призначення дорослій особі довічного ув’язнення, яке не може бути скорочене, може викликати питання за статтею 3 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Kafkaris v. Cyprus», § 97, разом із наведеними там справами). Для Суду головним питанням, яке потрібно було визначити, було те, чи можна сказати, що довічно ув’язнений має будь-яку перспективу на звільнення. Для цілей статті 3 було достатньо того, що довічне ув’язнення де-юре і де-факто можна було скоротити (див. «Kafkaris v. Cyprus», § 98). Таким чином, він постановив, що можливість дострокового звільнення, навіть якщо таке рішення приймалося на розсуд глави держави, була достатньою для встановлення такої можливості (див. згадане вище рішення у справі «Kafkaris v. Cyprus», § 103). У справі «Iorgov v. Bulgaria(no. 2)(no. 36295/02, §§ 51-60), Суд згодом підтвердив, що надія на президентське помилування у формі помилування або пом’якшення вироку була прийнятною, достатньою для встановлення перспективи звільнення.
  3. Стосовно останнього Суд, беручи до уваги цілі попередження та реабілітації покарання, змістив акцент із «зменшуваності» як такої (див. згадане вище рішення у справі «Kafkaris», § 98) на існування механізму перегляду, зосередженого на реабілітації ув’язненого. Стосовно питання про те, як визначити, чи можна в даній справі вважати довічне ув’язнення таким, що підлягає скороченню, Суд встановив наступні принципи (див. згадане вище рішення у справі «Vinter and Others v. the United Kingdom»,  №66069/09, §119-122):

«119. З наведених вище причин Суд вважає, що в контексті довічного ув’язнення статтю 3 слід тлумачити як таку, що вимагає пом’якшення вироку в сенсі перегляду, який дозволяє національній владі розглянути, чи відбулись будь-які зміни в довічно ув’язненому, чи є вони настільки значними, і чи є такий прогрес у реабілітації засудженого, що дозволив би стверджувати, що продовження тримання під вартою більше не може бути виправдане законними пенологічними підставами.

  1. Однак Суд підкреслює, що, беручи до уваги межі розсуду, які мають бути надані Договірним державам у питаннях кримінального правосуддя та винесення вироку (…), в його завдання не входить встановлення форми (виконавчої чи судовий), у якій має бути здійснено цей перегляд. З тієї ж причини Суд не має визначати, коли має відбутися цей перегляд. Зважаючи на це, Суд також зверне увагу на те, що надані йому порівняльні та міжнародно-правові матеріали демонструють чітку підтримку інституту спеціального механізму, який гарантує перегляд не пізніше ніж через двадцять п’ять років після винесення довічного ув’язнення з подальшими періодичними переглядами після цього (…).
  2. З цього висновку випливає, що якщо національне законодавство не передбачає можливості такого перегляду, довічне ув’язнення не відповідатиме стандартам статті 3 Конвенції.»
  3. Суд неодноразово заявляв, що оскільки тортури та нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження та покарання заборонені в абсолютних термінах, екстрадиція особи Договірною державою може викликати проблеми згідно зі статтею 3 Конвенції і, отже, призвести до відповідальності держави, що видає особу за екстрадиційним запитом, якщо є серйозні підстави вважати, що ця особа піддасться реальному ризику піддатися такому жорстокому поводженню в запитуючій країні (див. «Soering v. the United Kingdom», 07.06.1989, § 88).
  4. Щоб визначити, чи існує ризик жорстокого поводження, Суд має розглянути передбачувані наслідки відправлення заявника до країни призначення (див. «F.G. v. Sweden», №43611/11, § 120, та «Saadi v. Italy», № 37201/06, § 130). Роблячи це, він неминуче повинен оцінити ситуацію в запитуючій країні з точки зору вимог статті 3. Це, однак, не передбачає перетворення Конвенції на інструмент, що регулює дії держав, які не є її сторонами, або вимагає від Договірних держав накладати стандарти щодо таких держав Оскільки будь-яка відповідальність за Конвенцією є або може бути покладена, вона покладається на Договірну державу, що видає, через те, що вона вжила дії, прямим наслідком яких є піддавання особи забороненому жорстокому поводженню (див. згадану вище справу у справі Soering , § 91; Saadi, згадане вище, § 126 і López Elorza, § 104).
  5. Перспектива того, що особа може становити серйозну загрозу для суспільства, якщо її не повернути, жодним чином не зменшує ступінь ризику жорстокого поводження, якому ця особа може піддатися після повернення, і тому не може бути збалансована цим, враховуючи абсолютний характер статті 3 (див. згадане вище рішення у справі Saadi,, §§ 137-139).
  6. Якщо за першою частиною розслідування буде встановлено, що заявнику загрожує реальний ризик засудження до довічного ув’язнення (див. пункт 95 рішення), то друга частина розслідування, беручи до уваги принципи, викладені у справі Вінтера, та інші, буде зосереджено на матеріально-правовій гарантії, яка є суттю прецедентного права у справі Вінтера та інших і яку можна легко перенести з внутрішнього контексту в контекст екстрадиції; тобто відповідні органи держави, що видає, мають переконатися до того, як дати дозвіл на екстрадицію, що в запитуючій державі існує механізм перегляду вироку, який дозволяє компетентним органам країни розглянути, чи є будь-які зміни у довічно ув’язненому настільки значними, і під час відбування покарання було досягнуто такого прогресу в реабілітації, що означає, що продовження тримання під вартою більше не може бути виправданим законними пенологічними підставами. Щодо процесуальних гарантій, які надаються «довічним ув’язненим» (див. згадане вище рішення у справі «Вінтер та інші проти», §§ 120-122), як зазначено вище, їх наявність у правовій системі запитуючої держави не є необхідною умовою для дотримання Договірною державою, що видає особу, статті 3.
  7. ….Натомість адаптований підхід складається з двох етапів: на першому етапі має бути встановлено, чи надав заявник докази, здатні довести, що існують вагомі підстави вважати, що в разі екстрадиції та у разі його засудження існує реальна ризик того, що його буде засуджено до довічного ув’язнення без права звільнення (див. пункт 87 вище). На другому етапі необхідно з’ясувати, чи існує з моменту винесення вироку механізм перегляду, який дозволяє національній владі розглядати прогрес ув’язненого на шляху до реабілітації або будь-яку іншу підставу для звільнення на основі його чи її поведінки чи інших відповідних обставин. особисті обставини.

(c) Застосування вищезазначених принципів до фактів цієї справи

  1. Заявник не намагався стверджувати, що в разі визнання його винним у інкримінованих злочинах покарання у виді довічного ув’язнення буде «вкрай непропорційним». Натомість він лише стверджує, що вирок у виді довічного ув’язнення порушував би статтю 3 Конвенції, оскільки він був би незмінним de facto та de jure. Таким чином, у світлі вищевикладеного, у цій справі Суд має визначити, чи надав заявник докази, здатні підтвердити наявність суттєвих підстав вважати, що в разі його екстрадиції він буде підданий реальному ризику піддатися поводженню, що суперечить статті 3.
  2. Відповідаючи на перше запитання, Суд бере за відправну точку оцінку, проведену національними судами. Хоча оцінка Суду є «ex nunc», екстрадиція ще не відбулася (див. згадане вище рішення у справі «F.G. проти Швеції», § 115), національні суди провели детальну оцінку доказів у провадженні, до якого причетні США. сторона (див. пункти 10-23 вище). Окружний суддя, взявши до уваги докази, надані Урядом, зазначив, що довічне ув’язнення було рідкістю у справах про незаконний обіг наркотиків, оскільки їх було призначено лише в 0,3% усіх справ у 2013 році та менш ніж у одній третині справ про торгівлю наркотиками на рік.
  3. Розглянувши докази, окружний суддя дійшов висновку, що в разі визнання заявника винним рівень його покарання становитиме рівень 43 у Рекомендаціях щодо призначення покарань США, який передбачає покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Було визнано, що існувала «реальна ймовірність», щоб заявника засудили до довічного ув’язнення, оскільки один із його співучасників помер від передозування фентанілу (див. пункт 15 вище). Однак, хоча установлено, що він, швидше за все, отримає одночасні, а не послідовні вироки, якщо буде визнано винним у більш ніж одному злочині, на думку окружного судді, неможливо було визначити, яке покарання він отримає, якщо його засудять.
  4. Для цілей оцінки «реального ризику», яка є першим етапом двоступеневої перевірки, застосованої Судом, висновки окружного судді є непереконливими, хоча він явно не встановив, як стверджує заявник, що «імовірно» заявника засудять до довічного ув’язнення (див. пункт 71 вище)…
  5. Беручи до уваги всі вищезазначені фактори, не можна сказати, що заявник надав докази, здатні показати, що його екстрадиція до США піддасть його реальному ризику поводження, яке досягне порогу статті 3. Зважаючи на це, Суду немає необхідності переходити в цій справі до другого етапу аналізу (див. пункт 97 вище).
  6. Викладених вище міркувань достатньо, щоб дозволити Суду дійти висновку, що в разі екстрадиції заявника не було б порушення статті 3

Висновки зі справи: Для перевірки чи не порушить екстрадиція ст. 3 Конвенції, суд має вчинити наступні дії: на першому етапі має бути встановлено, чи надав заявник докази, здатні довести, що існують вагомі підстави вважати, що в разі екстрадиції та у разі його засудження існує реальна ризик того, що його буде засуджено до довічного ув’язнення без права звільнення (див. пункт 87 рішення). На другому етапі необхідно з’ясувати, чи існує з моменту винесення вироку механізм перегляду, який дозволяє національній владі розглядати прогрес ув’язненого на шляху до реабілітації або будь-яку іншу підставу для звільнення на основі його чи її поведінки чи інших відповідних обставин.

4) «GAGGL v. AUSTRIA»

Заява 63950/19, – Рішення  від 03.11.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-220666

Тематичні теги:  #ст. 6 Конвенції, #експертиза, #висновок експерта

Коротко суть справи: Заявниця, була засуджена за спробу вбивства свого чоловіка, а саме нею було нанесено декілька ударів ножами в область шиї та серця. Під час досудового розслідування прокуратурою отримано висновок експерта, який констатував наявність психічного розладу заявниці і неможливість усвідомлювати нею своїх дій. У ході судового розгляду у суді присяжних, за їх клопотанням було проведено ще одну психологічну експертизу. Другий експерт, уцілому погодився з висновками першого судового експерта в частині діагнозу, проте щодо осудності заявниці дав протилежний висновок, відповідно до якого, заявниця була осудною.

У подальшому, заявниця клопотала перед судом про третій, вирішальний висновок, оскільки думки двох попередніх експертів відрізнялись. Указану заяву, щодо третьої експертизи підтримала і прокуратура. Судом заява про проведення експертизи була відхилена, оскільки, на думку суду, обома експертами було установлено один і той же факт (однаковий діагноз), але висновки з цього діагнозу були різними, що не обов’язково свідчить про недосконалість висновків експертів.

У подальшому заявниця повторно заявляла клопотання про проведення третьої вирішальної експертизи, яке було підтримано прокуратурою, проте, судом їй було знову відмовлено.

Зрештою, заявницю судом присяжних було визнано винною та засуджено за замах на вбивство свого чоловіка.

Суть скарги: Заявниця скаржилась на порушенням ст 6. § 1 Конвенції. Зокрема, що вона була засуджена на підставі двох взаємовиключних висновків експертів

Висновки ЄСПЛ:

  1. Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції є безумовним правом. Справедливий судовий розгляд не може бути предметом єдиного незмінного правила, а має залежати від обставин конкретної справи (див. «O’Halloran and Francis v. the United Kingdom»,№ 15809/02 та 25624/02, § 53). Основним завданням Суду відповідно до статті 6 § 1 є оцінка загальної справедливості кримінального провадження (див., серед багатьох інших джерел, «Taxquet v. Belgium»,926/05, §84; «Schatschaschwili v. Germany», №9154/10, § 101…). Відповідність вимогам справедливого судового розгляду має розглядатися в кожній справі з огляду на розвиток провадження в цілому, а не на основі ізольованого розгляду одного конкретного аспекту чи одного конкретного випадку, хоча не можна виключати, що конкретний фактор може бути настільки вирішальним, що дозволить оцінити справедливість судового розгляду на більш ранній стадії провадження (див. «Beuze v. Belgium», №71409/10, § 121).
  2. Відповідно до принципу рівності сторін, як однієї з ознак ширшої концепції справедливого судового розгляду, кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за умов, які не ставлять її у невигідне становище по відношенню до проти свого супротивника. У цьому контексті важливого значення надається зовнішій формі, а також підвищеній чутливості до справедливого здійснення правосуддя (див., серед інших джерел, «Öcalan v. Turkey»,№46221/99, § 140). Крім того, принцип, що норми кримінального процесу повинні бути встановлені законом, є загальним принципом права. Він стоїть поруч із вимогою, згідно з якою норми матеріального кримінального права також повинні бути встановлені законом, і закріплено в принципі «nullum judicium sine lege». Він накладає певні особливі вимоги щодо ведення судового провадження з метою гарантування справедливого судового розгляду, що передбачає повагу до рівності сторін. Основною метою процесуальних норм є захист підсудного від будь-якого зловживання владою, бо саме захист найімовірніше страждає від упущень і неясності….
  3. Суд повторює, що призначення експертів має значення для оцінки того, чи було дотримано принципу рівності сторін. Сам факт того, що відповідні експерти найняті однією зі сторін, не є достатнім для визнання провадження несправедливим. Хоча цей факт може викликати побоювання щодо нейтральності експертів, таке побоювання, хоч і має певне значення, не є вирішальним. Вирішальним, однак, є позиція експертів протягом усього провадження, те, як вони виконували свої функції та те, як судді оцінювали експертний висновок. З’ясовуючи процесуальну позицію експертів та їхню роль у провадженні, не можна випускати з уваги той факт, що висновок будь-якого призначеного судом експерта, ймовірно, матиме значну вагу в оцінці судом питань, що входять до компетенції цього експерта Крім того, вимога справедливого судового розгляду не покладає на суд першої інстанції зобов’язання призначити експертизу або будь-який інший слідчий захід лише тому, що сторона подала про це запит (див. «Hodžić v. Croatia», №28932/14, § 61). Якщо сторона захисту наполягає на тому, щоб суд заслухав свідка або зібрав інші докази (наприклад, висновок експерта), національні суди мають вирішити, чи необхідно та чи доцільно приймати ці докази для дослідження під час судового розгляду (див. «Khodorkovskiy and Lebedevv. Russia»,  №11082/06та 13772/05, §§ 718, 721, а також «Huseyn and Others v. Azerbaijan»,  №35485/0545553/0535680/05 і 36085/05, § 196.).
  4. …У контексті свідчень експерта правила щодо їх прийнятності не повинні позбавляти захист можливості ефективно їх оскаржувати, зокрема шляхом надання або отримання альтернативних висновків і звітів. За певних обставин відмова в дозволі на проведення альтернативної експертизи речових доказів може розглядатися як порушення пункту 1 статті 6 (див. «Matytsina v. Russia№, №58428/10, § 169 та «Stoimenov v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», № 17995/02, §§ 38)…
  5. Хоча вимога справедливого судового розгляду не покладає на суд першої інстанції зобов’язання призначити експертний висновок або будь-який інший слідчий захід лише тому, що сторона звернулася з проханням про це (див. пункт 49 вище), Суд наголошує, що у цій справі національне законодавство передбачає проведення подальших експертних висновків за певних обставин, як це передбачено статтею 127 § 3 КПК (див. пункт 24 вище): якщо висновки є непереконливими або експертний висновок є суперечливим чи іншим чином неповноцінним, і спроба усунути недолік шляхом допиту експерта не може вирішити ці недоліки висновку, необхідно отримати додатковий експертний висновок; те ж саме стосується, якщо заяви двох експертів представляють істотно суперечливі висновки і спроба виправити недоліки шляхом допиту експертів не приносить успіху у вирішенні проблем (див. також пункт 30 вище).
  6. Оскільки результат провадження залежав виключно від фактичного питання про психічний стан заявника під час вчинення правопорушення, з чого слідує, що заявниця була позбавлена будь-яких інших засобів захисту, коли позиція обласного суду стала зрозумілою. Іншими словами, вона була позбавлена ​​можливості ефективно оскаржити докази, оскільки її заяву про призначення третього та вирішального експертного висновку було відхилено. Хоча формально заявник перебував у тому ж становищі, що й сторона обвинувачення, клопотання якої про третій і вирішальний експертний висновок також було відхилено, Суд все ж вважає, що наслідки такої відмови суттєво порушили права заявника на захист, тим самим підриваючи загальну справедливість судовий процес проти неї у розумінні Конвенції.
  7. Наведених вище міркувань достатньо, щоб зробити висновок про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

 

4) «HOVHANNISYAN AND NAZARYAN v. ARMENIA»

Заява  2169/12 та 29887/14, – Рішення  від 08.11.2022 р.

Посилання на першоджерело: https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-220712

Тематичні теги:  #ст. 2 Конвенції, #Невжиття належних та ефективних заходів для захисту життя військовослужбовця-контрактника, який імовірно вчинив самогубство, на тлі переслідувань і жорстокого поводження

Коротко суть справи: Скаргу подано матір’ю та сестрою військовослужбовця-контрактника який загинув на території військової частини. За офіційною версією слідства, військовий вчинив суїцид, застрелившись із власного автомата на тлі конфліктів і жорстокого поводження з ним на службі. У ході розслідування також установлено, що в загиблого було знайдено передсмертне звернення (записка), а на тілі знайдені численні ссадини та забиття. За результатами психологічної посмертної експертизи установлено, що померлий військовослужбовець на психічні розлади не страждав.

Капітана військової частини та декількох військовослужбовців було визнано винними у тому, що їх цькування призвело до суїциду військовослужбовця.

Суть скарги: Заявники скаржилися на смерть А. Назаряна, офіцера вірменської армії, і на те, що розслідування цієї справи було неефективним. Заявники стверджували, що процедура, визначена Урядом, повністю не відповідає вимогам ефективності за статтею 2 Конвенції та не є ефективним національним засобом правового захисту у значенні статті 35 § 1 Конвенції.

Заявники стверджували, що А. Назаряна було вбито військовослужбовцями збройних сил у порушення матеріально-правової частини статті 2 Конвенції.

Крім того, в якості альтернативи своїй заяві про те, що А. Назаряна було вбито, заявники стверджували, що держава не виконала свого зобов’язання за статтею 2 Конвенції щодо запобігання жорстокому поводженню та знущанням з боку його начальників і підлеглих, які були спричинив самогубство та/або захистив своє життя, вживши розумних заходів для запобігання передбачуваному ризику покінчити життя самогубством.

Незалежно від того, чи був А. Назарян убитий чи покінчив життя самогубством – що не було остаточно встановлено на національному рівні – його смерть сталася під виключним контролем військової влади, і тому держава була зобов’язана надати правдоподібне пояснення обставин. навколо його смерті, чого, на думку заявників, не було зроблено.

Висновки ЄСПЛ:

Загальні принципи.

116 . Суд повторює, що стаття 2, яка гарантує право на життя, вважається одним із найбільш фундаментальних положень Конвенції. Разом зі статтею 3 вона також закріплює одну з основних цінностей демократичних суспільств, що входять до складу Ради Європи. Об’єкт і мета Конвенції як інструменту захисту окремих людей вимагають, щоб стаття 2 тлумачилася та застосовувалася таким чином, щоб її гарантії були практичними та ефективними.

117 . Перше речення статті 2 § 1 зобов’язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й вживати належних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією… Це передбачає основний обов’язок держави ухвалити та впровадити законодавчу та адміністративну базу, спрямовану на забезпечення ефективного стримування загроз праву на життя.

118 . У кількох справах щодо смертельних випадків під час військової служби Суд визнав, що військовослужбовці за контрактом знаходяться під виключним контролем влади держави і що влада зобов’язана захищати їх (див., наприклад, «Beker v. Turkey», № 27866/03, §§ 5,43 щодо ймовірного самогубства досвідченого єфрейтора, який служив на платній основі в збройних силах; «Durdu v. Turkey», № 30677/10, §§ 6, 62 та «Yasemin Doğan v. Turkey», № 40860/04, §§ 8,43, 45, щодо самогубств штабних сержантів). Крім того, у своєму нещодавньому рішенні у справі «Boychenko v. Russia», № 8663/08, яке стосувалося самогубства військовослужбовця за контрактом, який був лейтенантом, Суд підтвердив цей підхід, зазначивши, що умови життя та служби військовослужбовців за контрактом відповідали умовам військовослужбовців строкової служби, оскільки вони також перебували під виключним контролем влади.

  1. 119. Зобов’язання захищати життя також поширюється за відповідних обставин на позитивне зобов’язання органів влади вживати превентивних оперативних заходів для захисту особи, життя якої знаходиться під загрозою від злочинних дій іншої особи або, за певних обставин, проти неї самої.
  2. 120. Не кожен заявлений ризик для життя може спричинити за собою вимогу Конвенції для органів влади вжити оперативних заходів для запобігання цьому ризику. Суд повинен перевірити, чи знали або повинні були знати органи влади на той час про існування реальної та безпосередньої загрози життю ідентифікованої особи, і якщо так, чи не вжили вони заходів у межах своїх повноважень, які , за розумною оцінкою, можна було очікувати, щоб уникнути цього ризику («Keenan v. the United Kingdom», №27229/95, §§ 89, 93;«Şahinkuşu v. Turkey», № 38287/06, § 58).
  3. 121. Щодо ризиків самогубства, зокрема, Суд раніше враховував низку факторів, щоб встановити, чи знала чи повинна була влада знати, що життя конкретної особи підлягало реальній і безпосередній небезпеці, що породжує обов’язок вжити відповідних профілактичних заходів. Ці фактори зазвичай включають: проблеми з психічним здоров’ям в анамнезі; тяжкість психічного стану; попередні спроби самогубства або самоушкодження; суїцидальні думки або погрози; та ознаки фізичного чи психічного стресу. Fernandes de Oliveira v. Portugal», №78103/14, § 115). Принципи, встановлені у згаданій вище справі Fernandes de Oliveira , яка стосувалася самогубства психічно хворої людини, яка перебувала на стаціонарному лікуванні в державній психіатричній лікарні, однаково застосовуються до осіб, які перебувають під вартою, і, подібно до них, до призовників і військовослужбовців за контрактом.
  4. Крім того, очікується, що держави встановлять високі професійні стандарти серед військовослужбовців і забезпечать відповідність військовослужбовців необхідним критеріям. Згідно з прецедентною практикою Суду, держава несе відповідальність за смерть жертви, яка була доведена до самогубства через знущання та жорстоке поводження з боку її ієрархічного військового наглядача (там само) .
  5. Нарешті, оцінюючи докази, Суд приймає стандарт доведення «поза розумним сумнівом». Проте такий доказ може випливати із співіснування достатньо сильних, чітких і узгоджених висновків або подібних неспростованих презумпцій факту. Якщо події, про які йдеться, повністю або значною мірою знаходяться в межах виключного відома органів влади, як у випадку з особами, які знаходяться під їх контролем під вартою або в армії, виникнуть вкрай обґрунтоване презюмування фактів щодо настання травм і смерті під час цього затримання або служби.
  6. 124. Зобов’язання захищати право на життя згідно зі статтею 2 Конвенції, у поєднанні із загальним обов’язком держави згідно зі статтею 1 «забезпечувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права та свободи, визначені [цією] Конвенцією», означає, що має бути проведене ефективне офіційне розслідування, коли осіб було вбито в результаті застосування сили державними чи приватними особами… Головною метою такого розслідування є забезпечення ефективного виконання національних законів, які захищають право на життя. Ті самі стандарти також застосовуються до розслідувань смертельних випадків під час військової служби, включаючи самогубства військовослужбовців за контрактом. (див. «Boychenko v. Russia», № 8663/08, 81).
  7. 125. Розслідування має бути ефективним у тому сенсі, що воно здатне призвести до встановлення фактів і, у відповідних випадках, до ідентифікації та покарання винних…

126 . Зобов’язання щодо проведення ефективного розслідування є обов’язком не результату, а засобів: органи влади повинні вжити розумних заходів, доступних їм, щоб отримати докази щодо даного інциденту, включаючи, серед іншого , свідчення очевидців, судово-медичні докази та, у відповідних випадках , розтин, який забезпечує повний і точний запис травми та об’єктивний аналіз клінічних результатів, включаючи причину смерті. Однак ефективність розслідування не можна оцінити просто на основі кількості складених протоколів, допитаних свідків чи інших вжитих слідчих заходів. Висновки розслідування мають ґрунтуватися на ретельному, об’єктивному та неупередженому аналізі всіх відповідних елементів. Недотримання очевидної лінії розслідування значною мірою підриває здатність розслідування встановити обставини справи та, у відповідних випадках, особи відповідальних, і може порушити необхідну міру ефективності (див . Muradyan v. Armenia , № 11275/07 , § 135).

  1. Крім того, особи, відповідальні за розслідування, повинні бути незалежними від будь-кого, хто причетний або може бути причетним до подій. Це означає не лише відсутність ієрархічного чи інституційного зв’язку, а й практичну незалежність…
  2. Крім того, слідство має бути доступним для сім’ї жертви настільки, наскільки це необхідно для захисту їхніх законних інтересів. Повинен також існувати достатній елемент громадського контролю за розслідуванням, ступінь якого може відрізнятися від справи до справи (див. «Giuliani and Gaggio v. Italy», № 23458/02, § 304).
  3. При цьому, Стаття 2 не покладає на органи розслідування обов’язок задовольняти кожне клопотання про певний слідчий захід, зроблене родичем під час розслідування (див. «Ramsahai and Others v. the Netherlands», №52391/99, § 348).

 

Застосування указаних принципів у даній справі.

  1. З огляду на недбалість, з якою було проведено розслідування, і відсутність задовільних пояснень ряду серйозних розбіжностей щодо його висновків заявникам можна пробачити серйозні сумніви щодо висновків офіційного розслідування. Проте, на підставі матеріалів, наданих Суду, він не може поза розумним сумнівом стверджувати, що Назаряна (син і брат заявників) позбавлено життя навмисно.
  2. За офіційною версією Назарян покінчив життя самогубством, через переслідування з боку керівництва та інших військовозобов’язаних.

140. У матеріалах, наданих суду, не було нічого, щоби дозволяло зробити висновок, що існувала будь-яка система психологічної оцінки і допомоги у збройних силах країни на той час, у тому числі щодо первинного чи наступного психологічного скрінингу, запобігання самогубствам чи психологічної допомоги військовослужбовцям.

144.….Суд робить висновок, що держава не виконала свого позитивного зобов’язання за ст. 2 Конвенції у відношенні Назаряна.

157. Суд нагадує, що дотримання процесуальних вимог за статтею 2 оцінюється на основі кількох важливих параметрів: адекватності слідчих заходів, оперативності розслідування, участі сім’ї померлого та незалежності розслідування. Ці елементи взаємопов’язані, і кожен із них, взятий окремо, не є самоціллю. Вони є критеріями, які, взяті разом, дозволяють оцінити ступінь ефективності розслідування (див. згадане вище рішення у справі «Mustafa Tunç and Fecire», § 225, § 225).

180. За цих обставин Суд вважає, що участь заявників у процедурі не було забезпечено настільки, наскільки це було необхідно для захисту їхніх законних інтересів (прим. автора. Судом було ураховано, що багато обставин справи так і не були пояснені слідством, що заявникам не відразу надали доступ до матеріалів, а коли його було надано, то справу було уже скеровано до суду, жодне із клопотань заявників, спрямоване на з’ясування обставин справи не було задоволено судом).

187. Отже, мало місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті.