Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
02.07.2020

Щотижневий аналіз судової практики з сімейного права

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету НААУ з сімейного права розпочинаємо щотижневий аналіз судової практики з сімейного права. Матеріал підготувала Оксана Бобак, адвокат, член Комітету НААУ з сімейного права. 1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 10.01.2019 року у справі №466/6554/16-ц (провадження №61-29009св18) щодо збільшення частки майна того з подружжя, з ким […]

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету НААУ з сімейного права розпочинаємо щотижневий аналіз судової практики з сімейного права. Матеріал підготувала Оксана Бобак, адвокат, член Комітету НААУ з сімейного права.

1.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 10.01.2019 року у справі №466/6554/16-ц (провадження №61-29009св18) щодо збільшення частки майна того з подружжя, з ким залишається дитина

Аналіз ч. 3 ст. 70 Сімейного кодексу України дозволяє зробити висновок, що за рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею (з ним) проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір одержуваних ними аліментів недостатній для забезпечення їх фізичного, духовного розвитку та лікування.
При цьому, Верховний Суд зазначає, що таке положення не можна розуміти таким чином, що саме проживання дітей з одним із подружжя, є підставою для збільшення його частки. Суд може відступити від принципу рівності часток подружжя, якщо цього потребують інтереси виховання та утримання дітей, оскільки обидва з подружжя зобов’язані виховувати і утримувати їх. Якщо ж інтереси дітей можуть бути задоволені без відступу від принципу рівності часток подружжя у їх спільному майні, суд не повинен порушувати цей принцип.  Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://reyestr.court.gov.ua/Review/79112626

2. Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 13.05.2019 року у справі №638/1962/17 (провадження №61-25286св18) щодо поділу боргів подружжя

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено ст. 61 Сімейного кодексу України, згідно з ч.3 якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма ч.3 ст.61 Сімейного кодексу України кореспондує ч.4 ст. 65 Сімейного кодексу України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору – інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя. До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб.

Разом з тим, як вказує Верховний Суд, при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

Верховний Суд доходить до висновку, що у подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержане за рахунок останніх майно, внаслідок укладення кредитних договорів, також виникає зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81796072

3. Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 23.01.2019 року у справі №346/103/17 (провадження № 61-20178св18) щодо обов’язку сплачувати аліменти під час навчання дитини

Той факт, що під час канікул дитина не проходить навчання, не є підставою для звільнення від передбаченого ст. 199 Сімейного Кодексу України обов’язку батьків утримувати повнолітньої дитини, яка продовжує навчання, оскільки канікулярний час входить в період навчання. У зв’язку з цим, Верховний Суд не погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанції щодо звільнення відповідача від обов’язку сплачувати аліменти під час перебування сина, який навчається, на канікулах, оскільки чинним законодавством таке виключення не передбачено.

За змістом ст. 199 Сімейного кодексу України законодавцем визначено обов’язок батьків утримувати повнолітніх дітей, які продовжують навчатись, тобто на весь період навчання, який охоплює період від вступу до закінчення чи відрахування з навчання.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/79516702

4. Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 03.04.2019 року у справі №333/6020/16 (провадження № 14-616цс18) щодо розрахунку пені на заборгованість зі сплати аліментів

Велика Палата Верховного Суду, вирішила за необхідне відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду України, з огляду на таке.
Так, Верховний Суд України зробив два правових висновки щодо порядку обчислення пені у разі виникнення заборгованості зі сплати аліментів.

Зобов’язання зі сплати аліментів носить періодичний характер і повинно виконуватися щомісяця, тому суд повинен з’ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, встановити строк, до якого кожне із цих зобов’язань мало бути виконано, та з урахуванням встановленого обчислити розмір пені, виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов’язку щодо їх сплати до дня їх фактичної сплати чи до дня ухвалення судом рішення, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року у справі № 6-81цс13 та від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-149цс14, і саме таким порядком обчислення неустойки (пені) зі сплати аліментів керувався суд першої інстанції при ухваленні рішення. При цьому суд застосував частину другу статті 196 Сімейного кодексу України та зменшив розмір неустойки з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

У пізніше прийнятих постановах від 02 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16, від 16 березня 2016 року у справі № 6-2589цс15, від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1477цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-300цс16 Верховний Суд України відступив від правової позиції щодо застосування частини першої статті 196 Сімейного кодексу України та змінив порядок обчислення неустойки (пені) зі сплати аліментів, зазначивши, що неустойка у вигляді пені обчислюється у відсотках від суми невиконаних або неналежно виконаних зобов’язань, які виникають у боржника щомісяця, тому й пеня має триваючий характер і обчислюється за прострочення кожного зобов’язання окремо. З урахуванням правової природи пені як дієвого стимулу належного виконання обов’язку та виходячи з того, що аліменти призначаються та виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом статті 196 Сімейного кодексу України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. При цьому сума заборгованості зі сплати аліментів за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались.  При визначенні розміру пені за прострочення сплати аліментів Велика Палата Верховного Суду проаналізувала норми чинного законодавства у сфері сімейних правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 196 Сімейного кодексу України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі 1 % від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.  Правило про стягнення неустойки (пені) у розмірі 1 % від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення полягає в тому, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів враховується розмір несплачених аліментів за кожен місяць та кількість днів прострочення за кожним платежем окремо.
Аліменти нараховуються щомісячно, тому строк виконання цього обов’язку буде різним, а отже, кількість днів прострочення сплати аліментів за кожен місяць також буде різною.

Законодавець установив розмір пені – 1% за кожен день прострочення та період, за який нараховується пеня – за кожен день, починаючи з наступного, у який мала бути здійснена сплата аліментів за відповідний місяць, але таке зобов’язання не було виконане, і до дня, у який проведена сплата заборгованості чи до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені.
Таке правило застосовується у разі прострочення виконання зобов’язання зі сплати аліментів за місяць, у який вони мали бути сплачені.

Розмір пені за місячним платежем розраховується так: заборгованість зі сплати аліментів за конкретний місяць (місячний платіж) необхідно помножити на кількість днів заборгованості, які відраховуються з першого дня місяця, наступного за місяцем, у якому мали бути сплачені, але не сплачувалися аліменти, до дня їх фактичної виплати (при цьому день виконання зобов’язання не включається до строку заборгованості) та помножити та 1 відсоток.  Тобто формула така: заборгованість за місяць х кількість днів заборгованості х 1 %. За цим правилом обраховується пеня за кожним простроченим місячним платежем. Загальний розмір пені становить суму розмірів пені, обрахованої за кожним місячним (періодичним) платежем.

У разі виплати аліментів частинами, необхідно зазначити, що якщо такі часткові платежі вчинені протягом місяця, у якому повинні сплачуватися аліменти, і їх загальна сума становить місячний платіж, визначений у рішенні суду про стягнення аліментів, вважається, що той з батьків, який повинен сплачувати аліменти, виконав ці зобов’язання.  У разі, якщо місячний платіж сплачено не у повному розмірі, то пеня буде нараховуватися з першого дня місяця, наступного за місяцем сплати чергового платежу, на різницю між розміром, який мав бути сплачений на утримання дитини, та розміром фактично сплачених аліментів з урахуванням строку прострочення та ставки пені – 1 %.

Строк прострочення вираховується з урахуванням раніше зазначеного правила і починає перебіг з першого дня місяця, наступного за місяцем внесення періодичного платежу, до дня, який передує дню сплати заборгованості.
У разі, якщо заборгованість зі сплати аліментів погашено частково в іншому місяці, то визначення пені на заборгованість зі сплати аліментів розраховується з урахуванням розміру несплаченої частки аліментів за певний місяць з дня сплати частки місячного платежу і до дня, який передує дню погашення заборгованості за відповідним місячним платежем, помножену на 1 %.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81573936

5. Постанова Верховного Суду від 20.03.2019 року у справі №363/3907/16- ц (провадження № 61-2179св19)
Згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та сприяти захисту прав та інтересів дитини.

Відповідно до ч.1,2 ст. 71 Сімейного кодексу України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Разом з тим, Верховний Суд зазначає, що згода дитини на проживання з одним з батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати та сприяти захисту прав та інтересів дитини. Суд вказує, що доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції думки дитини щодо її бажання проживати разом з батьком, є непереконливими з огляду на малолітній вік дитини (на момент заслуховування її думки судом першої інстанції – 6 років), тривалий час проживання з батьком, обмеження спілкування з матір’ю та конфлікт між батьками щодо визначення місця її проживання.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/80783093