Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
29.07.2020

Щотижневий аналіз судової практики з сімейного права

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету НААУ з сімейного права публікуємо щотижневий аналіз судової практики з сімейного права. Матеріал підготувала Ірина Попіка, адвокат, член Комітету НААУ з сімейного права. 1. Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 20.06.2019 року у справі №632/580/17 (провадження № 61-51сво18) щодо підстав для зміни розміру аліментів У […]

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету НААУ з сімейного права публікуємо щотижневий аналіз судової практики з сімейного права. Матеріал підготувала Ірина Попіка, адвокат, член Комітету НААУ з сімейного права.


1. Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 20.06.2019 року у справі №632/580/17 (провадження № 61-51сво18) щодо підстав для зміни розміру аліментів

У частині першій статті 192 Сімейного кодексу України передбачено, що розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось із них та в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

У постанові Верховного Суду України від 05 лютого 2014 року у справі № 6-143цс13 зроблено висновок, що розмір аліментів, визначений рішенням суду, не вважається незмінним. Отже, у зв`язку із значним покращенням матеріального становища платника аліментів матір дитини може подати до суду заяву про збільшення розміру аліментів. Значне погіршення матеріального становища батька може бути підставою для його вимоги про зменшення розміру аліментів.  Сімейний кодекс України передбачає підстави для зміни розміру аліментів, визначеного за рішенням суду, але не пов`язує їх зі способом присудження.

Стаття 192 Сімейного кодексу України тільки вказує на можливість зміни раніше встановленого розміру аліментів за наявності доведених в судовому порядку підстав. З огляду на відсутність імперативної заборони змінювати розмір аліментів шляхом зміни способу їх присудження, за положеннями статті 192 Сімйеного кодексу України зміна розміру аліментів може мати під собою зміну способу їх присудження (зміна розміру аліментів, стягнутих за рішенням суду у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини на розмір аліментів, визначений у певній твердій грошовій сумі та навпаки).  Аналіз змісту статті 192 Сімейного кодексу України свідчить, що зміна законодавцем мінімального розміру аліментів, які підлягають стягненню з платника аліментів на одну дитину, не є підставою для зміни розміру аліментів відповідно до статті 192 Сімейного кодексу України.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/82857515

2. Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 27.06.2019 року у справі № 635/6679/16 (провадження №61-22926св18) щодо відповідальності за прострочення сплати аліментів на утримання батьків

Обов`язок матері, батька утримувати дитину та виконання указаного обов`язку регламентовано у главі 15 Сімейного кодексу України (тут і далі в редакції чинній, на момент виникнення спірних правовідносин). Глава 15 Сімейного кодексу України містить статтю 196 у відповідній редакції, якою передбачено, що при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов`язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

Сімейне законодавство поширює положення статті 196 Сімейного кодексу України також на правовідносини, визначені главою 16 СК України, якими встановлено обов`язки батьків утримувати повнолітніх дочку, сина.
Разом з тим, сімейне законодавство не містить положень, які поширюють дію статті 196 Сімейного кодексу України на правовідносини, визначені главою 17 Сімейного кодексу України, якими встановлено обов`язки повнолітніх дочки, сина утримувати батьків.  Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82858474

3.Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 24.04.2019 року у справі № 520/13963/17 (провадження №61-47945св18) щодо обставин, які суд повинен враховувати при визначенні місця проживання дитини

У справах «М.С. проти України» та «Мамчур проти України», ЄСПЛ не визначав обов`язкового врахування судами принципу 6 Декларації прав дитини. Зазначених висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, в якій вона відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, про обов`язковість брати до уваги принцип 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю.

Аналіз наведених норм права та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

При цьому, будь-які спори між батьками, у які залучена дитина і які вирішуються органом опіки та піклування або судом, завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку і суперечать принципу забезпечення найкращих інтересів дитини.  Питання забезпечення інтересів дитини ґрунтується на розумінні, що розлучення батьків для дітей – це завжди тяжке психологічне навантаження, а дорослі займаючись лише своїми проблема забувають про кардинальні зміни в житті дитини: нове оточення та місце проживання, неможливість спілкування з двома батьками одночасно тощо.

Вирішуючи питання про визначення місце проживання дитини, суди мають враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновку органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання судді, яке має ґрунтуватися на внутрішній оцінці всіх обставин в їх сукупності.  Адже не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти шлюб, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

У справах про визначення місця проживання дитини, суд повинен займати більш активну позицію і встановлювати ґрунтовно усі обставини, які мають значення та дають підстави визначитись із тим, що буде відповідати найкращим інтересам дитини, не обмежуючись лише обставинами, на які посилаються сторони у своїх вимогах чи запереченнях.

Для правильного вирішення справи про визначення місця проживання дитини, необхідним є встановлення: хто із батьків створює найкращі умови для розвитку та виховання дитини, а не те, з ким на час розгляду справи фактично проживає дитина. При цьому обставинами, які суд повинен врахувати є: конкретні умови виховання, а не тільки матеріальне забезпечення дитини; вік дитини, особливості її розвитку; характер взаємостосунків батьків або фактичних вихователів (між собою і кожного з них з дитиною); відношення дитини до батьків (фактичних вихователів); позитивний або негативний вплив батьків або фактичних вихователів на розвиток дитини, а також особистісних якостей батьків на особисту прихильність дитини. Майнові можливості кожного із батьків не є визначальними, більш вагомим критерієм, який є обов`язковим для врахування при постановленні рішення – є психологічний зв`язок між дитиною та батьками, тобто психологічні чинники, а не матеріальні. При вирішенні таких спорів доцільно керуватися виключно інтересами дитини, судам передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийняте рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитись за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/82034477

4. Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 30.05.2019 року у справі № 442/6319/16-ц (провадження № 61-30728св18) щодо надання судом додаткового строку подружжю для примирення при розірванні шлюбу

Частинами третьою та четвертою статті 56 СК України передбачено, що кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв`язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

Згідно з частиною третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду відповідно до статті 110 цього Кодексу. Згідно із статтею 111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя, і це не випадково, оскільки такі питання можуть вирішуватися виключно у процесі розгляду конкретної справи.  Системний аналіз норм СК України вказує на те, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя, збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей.

З цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.  Отже, надання додаткового строку для примирення є виключно правом суду, а не його обов`язком.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланям: http://reyestr.court.gov.ua/Review/82119234

5. Правовий висновок у постанові Верховного Суду від 05.12.2019 у справі №288/201/19 (провадження № 61-18397св19) щодо відмови в задоволенні вимог про позбавлення батьківських прав при доведеності винної поведінки баттків (одного з них)

Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.
Детальніше з постановою Верховного Суду можна ознайомитися за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/86309902