Щотижневий аналіз судової практики з сімейного права
У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету НААУ з сімейного права публікуємо щотижневий аналіз судової практики з сімейного права. Матеріал підготував Бузанов Дмитро, адвокат, член Комітету НААУ з сімейного права. 1. Постанова Верховного Суду від 20.03.2019 року у справі N 734/2887/17 (провадження N 61-1129 св 19) Майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської […]
Новини та події
15.07.2020

У межах співпраці Вищої школи адвокатури НААУ та Комітету НААУ з сімейного права публікуємо щотижневий аналіз судової практики з сімейного права. Матеріал підготував Бузанов Дмитро, адвокат, член Комітету НААУ з сімейного права.

1. Постанова Верховного Суду від 20.03.2019 року у справі N 734/2887/17 (провадження N 61-1129 св 19)

Майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Використання одним з подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна, тобто це майно може бути враховано при поділі всього майна подружжя або може бути виплачена вартість цього майна.

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про поділ майна подружжя, в якому просив, зокрема, визнати 11/25 часток нежитлової будівлі магазину спільною сумісною власністю подружжя та визнати за кожним право власності на вищевказане майно.
Відповідач звернулась із зустрічною позовною заявою про визнання зазначеного майна особистою приватною власністю як таке, що було придбано останньою при здійсненні підприємницької діяльності та виключно для подальшої організації і розширення такої діяльності на підставі договорів купівлі-продажу за кошти, отримані нею, як фізичною особою-підприємцем, від здійснення підприємницької діяльності.

Рішенням місцевого суду первісний та зустрічний позов задоволено частково. Зокрема, визнано 11/25 частки нежитлової будівлі магазину, спільною сумісною власністю колишнього подружжя – по 11/50 частки нежитлової будівлі магазину за кожним.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне рухоме та нерухоме майно набуто сторонами за час зареєстрованого шлюбу, а належних та допустимих доказів придбання відповідачкою 11/25 часток нежитлової будівлі за кошти, отримані нею від здійснення підприємницької діяльності, не надано. Оскільки зазначене нерухоме майно придбано відповідачкою, як фізичною особою, за час зареєстрованого шлюбу, таке майно є спільним сумісний майном подружжя.

Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано, первісний позов та зустрічний позов задоволено частково. Зокрема, визнано за колишньою дружиною право особистої приватної власності на 11/25 частки нежитлової будівлі магазину.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що здійснення відповідачкою підприємницької діяльності було організовано виключно за рахунок її особистих коштів від здійснення такої діяльності: а отже, оскільки нежитлова будівля магазину є приміщенням, в якому остання безпосередньо здійснює господарську діяльність, це нерухоме майно є її особистою приватною власністю.

2.Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Верховний Суд із таким висновком апеляційного cуду не погодився з огляду на наступне. Правовідносини щодо здійснення підприємницької діяльності фізичною особою врегульовані главою 5 Цивільного кодексу України. Так, згідно зі статтею 52 Цивільного кодексу України фізична особа-підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.
Отже, майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Використання одним з подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна, тобто це майно може бути враховано при поділі всього майна подружжя або може бути виплачена вартість цього майна.

Таким чином, системний аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об’єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитись за посиланням: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/80715966

3.Постанова Верховного Суду від 27.03.2019 року у справі N 331/8757/14-ц (провадження N 61-48599св18)

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 Сімейного кодексу України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками:

1) час набуття майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Позивач звернулась до суду із позовом до відповідача про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу та поділ майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що з лютого 2005 року вона проживала однією сім’єю з відповідачем без реєстрації шлюбу, в подальшому 25.10.2008 шлюб було зареєстровано. За час шлюбу, за спільні кошти, ними було набуто рухоме та нерухоме майно, яке відповідно до статей 60, 61 Сімейного кодексу України є спільною сумісною власністю подружжя, у зв’язку з чим позивач просила суд встановити факт проживання однією сім’єю з відповідачем без реєстрації шлюбу та у порядку поділу майна подружжя поділити вищевказане майно, що є спільною сумісною власністю, визнавши за нею право власності на частину майна, а інше майно – залишити у власності відповідача.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, позов задоволено частково – встановлено факт проживання позивача та відповідача однією сім’єю, здійснено поділ спільної власності на підставі рівності часток.
Рішення судів мотивовані тим, що на підставі належних і допустимих доказів було встановлено, що сторони проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу, вели спільний побут, мали взаємні права і обов’язки, у цей період в іншому зареєстрованому шлюбі не перебували, тому є підстави для задоволення позовних вимог про встановлення факту проживання сторін у цей період однією сім’єю без реєстрації шлюбу, в свою чергу, майно, яке вони придбали за час шлюбу відповідно до статей 60, 74 Сімейного кодексу України є їх спільною сумісною власністю, а згідно зі статтею 70 Сімейного кодексу України їх частки у цьому майні є рівними.

4. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, зазначив, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 Сімейного кодексу України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками:

1) час набуття майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 Сімейного кодексу України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
Сам по собі факт придбання спірного майна за час шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя, якщо спростовується презумпція спільності майна подружжя.
Крім того, Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували, що об’єкт нерухомості був створений внаслідок реконструкції житлового будинку, набутого у власність у 1998 році, тобто до шлюбу і до встановленого судом факту проживання однієї сім’єю без реєстрації шлюбу.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/Review/80888763

5. Постанова Верховного Суду від 05.04.2019 року у справі N 645/4711/15-ц (провадження N 61-40897св18)

У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя, і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби, або приховав його – таке майно або його вартість враховується при поділі. Позивач звернулась з позовом до відповідача, в якому просила припинити шлюб між сторонами та, зокрема, стягнути з відповідача суму компенсації у розмірі 50% вартості спільного сумісного майна: вантажного автомобіля, з підстав його відчуження відповідачем під час перебування у шлюбі без згоди позивачки.

Рішенням місцевого суду позов дружини задоволено частково, розірвано шлюб, здійснено розподіл майна подружжя, однак відмовлено у задоволенні позову в частині стягнення компенсації за відчуження спірного автомобіля з підстав недоведеності позивачем факту набуття права власності на автомобіль під час шлюбу. Постановою апеляційного суду рішення місцевого суду змінено та в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя стягнуто зі відповідача на користь позивача компенсацію вартості частини автомобіля, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що спірний автомобіль є спільним сумісним майном подружжя, частки в якому чоловіка та жінки є рівними. Оскільки вищевказаний автомобіль було відчужено третій особі без згоди дружини, що встановлено судовим рішенням, а доказів того, що отримані ним кошти було використано в інтересах сім’ї матеріали справи не містять, апеляційний суд дійшов висновку про стягнення в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя компенсацію вартості 1/2 частини спірного автомобіля.

6. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду виходячи з такого. Відповідно до частини 2 статті 65 Сімейного кодексу України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, однак дружина або чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Частиною 4 статті 65 Сімейного кодексу України передбачено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.
У відповідності до частини 3 статті 61 Сімейного кодексу України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя та використовуються подружжям спільно на підставі рівних прав на володіння, користування і розпоряджання відповідним майном.

Отже, один із подружжя може вимагати від іншого із подружжя 1/2 частину вартості спільного майна, якщо один із них здійснив його відчуження проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81013164

7. Постанова Верховного Суду від 08.05.2019 року у справі N 389/998/17 (провадження N 61-42318св18)

Новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з формально-правового погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю використаних у його будівництві будівельних матеріалів, результатів виконаних робіт, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і підлягати поділу між ними.

Позивач звернувся до відповідача із позовом про визнання права власності на 1/2 частини домоволодіння в порядку поділу майна подружжя, яке було побудовано під час шлюбу. Відповідач звернулась до суду із зустрічним позовом, у якому просила визнати зазначене домоволодіння її особистою власністю та поділити інше спільне сумісне майно подружжя, виділивши їй у власність 1/2 частину земельної ділянки для будівництва та обслуговування будинку та господарсько-побутових будівель площею 0,25 га, а також 1/2 частину фундаменту та льоху, збудованих на вказаній ділянці.

Рішенням місцевого суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, первісний позов задоволено, визнано за позивачем в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 частину домоволодіння, у задоволенні зустрічного позову відмовлено. Суди виходили з того, що будівництво домоволодіння завершено під час перебування сторін у шлюбі і будинок зареєстровано на праві власності за відповідачем до припинення шлюбних відносин, а тому вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання за відповідачем права власності на 1/2 частину фундаменту та льоху, збудованих на земельній ділянці, а також на 1/2 частину вказаної земельної ділянки, суди виходили з того, що вказана земельна ділянка була передана позивачу у приватну власність шляхом приватизації, і в матеріалах справи відсутні відомості щодо зведення та наявності на цій земельній ділянці будівель чи споруд. При цьому судом враховано, що у разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

8. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Верховний Суд погодився із висновком судів попередніх інстанцій з огляду на наступне. Відповідно до частини другої статті 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з формально-правового погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю використаних у його будівництві будівельних матеріалів, результатів виконаних робіт, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і підлягати поділу між ними.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі N 6-47цс16 зроблено висновок, що за позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. При цьому суд може визнати право на частину об`єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін. У разі неможливості поділу об`єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/81841684

9. Постанова Верховного Суду від 15.05.2019 року у справі N 520/15882/14-ц (провадження N 61-45981св18)

За наявності конфліктних відносин між сторонами та створення одним із подружжя перешкод у проживанні й користуванні майном, що є спільною сумісною власністю подружжя, суд має право встановити порядок користування таким майном з урахуванням розміру житлової площі, що припадає на одну особу, яка не може бути меншою встановленої площі для надання одній особі та має максимально відповідати частці кожного з подружжя у такому майні.

Позивач звернувся із позовом до відповідача про поділ майна подружжя – придбаної під час шлюбу квартири, визначення порядку користування нею та вселення в неї позивача, а також стягнення коштів. Вимоги щодо поділу майна, визначення порядку користування ним та вселення обґрунтовані тим, що під час шлюбу подружжям була придбана квартира, яка є спільною власністю подружжя, проте відповідач чинить перешкоди у розпорядженні та користуванні таким майном.

На підставі вищевикладеного, позивач просив, зокрема, визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири, визначити порядок користування вказаною квартирою шляхом виділення в користування позивачеві кімнати площею 15 кв.м та прилеглої до неї лоджії (балкону), а в користування відповідача та неповнолітньої дитини – кімнати площею 18 кв.м, інші приміщення залишити в загальному користуванні, усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом вселення позивача в спірну квартиру.
Рішенням місцевого суду позов колишнього чоловіка задоволено частково, визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя спірну квартиру, у порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнано право власності на 1/3 частину квартири за позивачем та 2/3 частини квартири за відповідачем.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна квартира відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя і належить їм у рівних частках. При визначенні часток суд виходив із того, що за судовим рішенням визначено місце проживання неповнолітнього сина з матір`ю (відповідачем), а визначений судом розмір аліментів та додаткових витрат на дитину є недостатніми для забезпечення її фізичного, духовного розвитку та лікування, а отже, наявні правові підстави для збільшення частки майна дружини.

При цьому, судом зазначено, що вимоги позивача про визначення порядку користування спірною квартирою задоволенню не підлягають, оскільки позивач не довів неможливість поділу цієї квартири в натурі. Постановою апеляційного суду рішення місцевого суду в частині поділу ідеальних часток у праві власності на квартиру, відмови у задоволенні вимог про визначення порядку користування квартирою та усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення у квартиру скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.

У порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнано право власності позивача та відповідача на 1/2 частину квартири, визначено порядок користування квартирою згідно вимог позивача та усунуто перешкоди у користуванні власністю шляхом вселення позивача до квартири.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сама по собі наявність дітей не є підставою для збільшення частки одного з подружжя. Суд може відступити від принципу рівності часток подружжя, якщо цього вимагають інтереси виховання і утримання дитини, оскільки обидва з подружжя зобов`язані виховувати і утримувати дітей. Відступивши від рівності часток майна подружжя, місцевий суд будь-яких належних мотивів та висновків щодо цього не навів, фактично спростувавши презумпцію рівності часток у спільному майні подружжя, передбачену статтею 70 Сімейного кодексу України.

Визначаючи порядок користування спірною квартирою між її співвласниками, апеляційний суд, установивши, що співвласники добровільно не встановили порядок користування нею, жилі кімнати є окремими ізольованими приміщеннями, розмір житлової площі, що припадає на одну особу, не менше встановленого для надання одній особі та максимально відповідає частці кожного, врахував інтереси обох співвласників і дитини, погодився із запропонованим позивачем варіантом визначення порядку користування квартирою.

Крім того, оскільки, відповідач чинить позивачу перешкоди у користуванні житлом, апеляційний суд дійшов висновку, що порушені права позивача підлягають захисту шляхом усунення йому перешкод у користуванні спірною квартирою та вселення до неї, оскільки відповідач не визнає права власності позивача на 1/2 частину майна та права користування спірною квартирою.

10. Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Верховний Суд погодився із висновком апеляційного суду з огляду на наступне. Відповідно до частин першої, другої статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Статтею 391 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Згідно з частинами першою, другою статті 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Пунктом 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», з відповідними змінами, судам роз`яснено, що квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.

Визначаючи порядок користування спірною квартирою між її співвласниками, суд апеляційної інстанції, установивши, що між сторонами склалися конфліктні відносини, позивачу створюються перешкоди у проживанні й користуванні вказаним житловим приміщенням, а отже, співвласники добровільно не встановили порядок користування нею, жилі кімнати є окремими ізольованими приміщеннями, розмір житлової площі, що припадає на одну особу, не менше встановленого для надання одній особі та максимально відповідає частці кожного, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для встановлення такого порядку користування спірною квартирою.

Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/82065315