1. Висновок Верховного Суду у постанові від 27.01.2021 р. у справі № 523/5462/19 (провадження № 61-14572св20) щодо виїзду дитини за кордон
Порядок виїзду за кордон дітей громадян України визначено Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (далі — Правила).
Вказані Правила передбачають, що перетинання державного кордону для виїзду за межі України громадянами, які не досягли 16-річного віку, здійснюються лише за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд за межі України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним із батьків за нотаріально посвідченою згодою, згода другого з батьків не вимагається у разі пред`явлення рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
Відповідно до підпункту 1 пункту 4 Правил виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий із батьків відсутній у пункті пропуску.
Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим із батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання.
Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» регулює конкретний (одноразовий) виїзд дитини за кордон із визначенням його початку й закінчення.
Тимчасовий виїзд за кордон у супроводі одного з батьків має відповідати найкращим інтересам дитини і такий дозвіл за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що навчання неповнолітнього сина сторін у Всесвітній Індійській міжнародній школі відповідає інтересам дитини, оскільки дитина отримує міжнародний рівень освіти, а також умови навчання є сприятливими для розвитку дитини.
Проте, оскільки дитина перебуває за межами України, то вирішувати питання щодо надання дозволу на її виїзд можливо тільки після її повернення до України, тобто, з визначенням конкретної дати виїзду та повернення до України.
Доводи касаційної скарги про те, що судом не було враховано, що навчання сина сторін відповідає найкращим інтересам дитини є необґрунтованим, оскільки питання про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди матері у цій справі є недоцільним, оскільки встановленим є факт перебування, на час розгляду справи судом, неповнолітньої дитини у Республіці Сінгапур разом з батьком. Таким чином, оскільки дитина не перетинала кордон України, тому вирішення питання щодо надання йому дозволу на виїзд за кордон є передчасним, і може бути вирішено у судовому порядку у разі повернення дитини до України.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/94666449.
2. Висновок Верховного Суду у постанові від 13.01.2021 року у справі № 335/5615/19 (провадження № 61-11223св20) щодо існування «серйозного ризику» у справах про міжнародне викрадення дітей
Суд має провести ефективну перевірку, що дозволила би підтвердити або ж відхилити існування «серйозного ризику» за змістом статті 13 (b) Конвенції та ухвалити судове рішення із наведенням конкретних підстав у контексті обставин справи. У випадку якщо суд не звернув уваги на докази, які можуть підтверджувати існування серйозного ризику, це може стати підставою для скасування рішення.
Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статті 13 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав у рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/94296887.
3. Висновок Верховного Суду у постанові від 24.02.2021 року у справі № 755/17672/17 (провадження № 61-15418ск20) щодо врахування думки дитини у справах про визначення місця проживання
Під час визначення місця проживання малолітньої дитини, зважаючи на вікову категорію дитини, бесіду з останньою має проводити психолог, головним завданням якого є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення інтересів дитини та отримання думки щодо бажання дитини проживати з одним із батьків.
Проте суд має враховувати висловлену думку системно, з`ясовуючи належно фактичні обставини справи, досліджуючи та надаючи належну правову оцінку зібраним у справі доказам у їх сукупності, що в результаті сприятиме правильному вирішенню питання місця проживання дитини. Тільки так будуть забезпечені найкращі інтереси дитини, а не інтереси та бажання батьків, які вони не можуть чи не бажають вирішувати в позасудовий спосіб.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/95344505.
4. Висновок Верховного Суду у постанові від 10.02.2021 року у справі № 132/3061/19 (провадження № 61-17699св20) щодо визначення місця проживання дитини
Висновок суду першої інстанції про визначення місця проживання дитини з матір`ю, обґрунтований тим, що вона має можливість забезпечити потреби сина саме в матеріальному плані, оскільки загальна сума доходу за період із жовтня 2018 року до березня 2019 року, за виключенням аліментів, становить 57 712,77 грн, що вплине на можливість забезпечувати як фізичний так і культурний розвиток дитини та призведе до відчуття себе повноцінним членом суспільства, дозволить розвивати здібності дитини та сприятиме можливості забезпечення якісного медичного обслуговування, тоді як батько потребує термінового оперативного лікування та постійного підтримуючого лікування, є інвалідом ІІІ групи, обмежено працездатний, може працювати за спеціальностями, які не потребують значного фізичного навантаження, на думку Верховного Суду є непереконливим з огляду на таке.
Стаття 2 Конвенції про права осіб з інвалідністю визначає, що дискримінація за ознакою інвалідності — це будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні.
За встановленими у справі обставинами, стан здоров`я відповідача не перешкоджає йому належним чином займатись сином, створювати йому належні умови для виховання та розвитку, а також матеріально забезпечувати сина, оскільки останній є суб`єктом підприємницької діяльності.
Тому, визначення судом першої інстанції місця проживання дитини з матір`ю з підстав інвалідності батька, є необґрунтованим. Саме тому доводи касаційної скарги та відповіді на відзив щодо переваг позивачки над відповідачем у можливості забезпечення якнайкращих інтересів дитини з огляду на її можливість отримувати стабільний дохід у порівнянні з батьком дитини, який є інвалідом ІІІ групи, оцінюються судом касаційної інстанції критично.
Детальніше з текстом постанови можна ознайомитися за посиланням: https://reyestr.court.gov.ua/Review/94938672.