Щотижневий огляд практики Європейського суду з прав людини № 45 (період з 13.02.2024 по 19.02.2024) Частина 1
Олексій Гура, помічник судді Вищого антикорупційного суду, аспірант кафедри кримінально-правових дисциплін Інституту права Львівського державного університету внутрішніх справ
Огляди
24.04.2024

1) «MEHMET ZEKİ DOĞAN v. TÜRKİYE (No. 2)»

Заява № 3324/19 –  Рішення від 13.02.2024

Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/5yv5hjj6

#Порушення § 1 ст. 6 Конвенції право на справедливий суд

#Показання співобвинувачених

#Показання третіх осіб без адвоката

#Констатовано порушення §1 ст. 6 Конвенці

Коротко суть справи: 13 березня 1998 року заявника було заарештовано за підозрою у членстві в озброєній терористичній організації, а саме в TKP/ML-TİKKO (Турецька комуністична партія/марксистсько-ленінська, турецька робітничо-селянська визвольна армія). 15 березня 1998 року поліція взяла у нього свідчення, а 20 березня 1998 року його було звільнено за відсутністю доказів.

8 травня 1998 року заявника було знову заарештовано за підозрою в тому, що він є членом TKP/ML-TİKKO та здійснював певну діяльність від її імені.

У рапорті поліції від 11 травня 1998 року зазначалося, що порожня гільза, знайдена на місці вбивства А.Ч., була випущена з пістолета, який пізніше було виявлено в результаті показань В.Ч. під час реконструкції подій, що відбулися у невстановлену дату.

12 травня 1998 року заявника було допитано працівниками поліції за відсутності адвоката, і він дав свідчення, що викривають його самого. Того ж дня інший підозрюваний, а саме В.Ч., також був допитаний поліцією за відсутності адвоката і, серед іншого, зробив викривальні заяви щодо заявника. Того ж дня заявник та В.Ч. знову взяли участь у наступних двох відтворенні подій, під час яких, за відсутності адвоката, вони визнали свою причетність до деяких інкримінованих їм дій, зокрема, до розстрілу А.Ч. та Ш.І., що був здійснений В.Ч., під час якого, за їхніми словами, заявник виступав у ролі спостерігача (був на варті).

13 травня 1998 року інший підозрюваний, а саме М.К., був допитаний поліцією за відсутності адвоката і детально розповів про діяльність, яку він здійснював для TKP/ML-TİKKO, а також про людей, які брали участь у цій діяльності. У зв'язку з цим М.К. заявив, що відповідно до інструкцій, отриманих від свого начальника Р.О., він доручив В.Ч. застрелити А.Ч. і Ш.І. Він також заявив, що В.Ч. пізніше сказав йому, що він застрелив цих осіб, і що заявник також був присутній на місці злочину разом з В.Ч.; однак М.К. додав, що він не знає точних деталей того, як відбувалася стрілянина.

Того ж дня певний, М.Ч., впізнав заявника як особу, яка приходила до його ювелірного магазину та отримала від нього гроші від імені TKP/ML-TİKKO.

 14 травня 1998 року заявник, В.Ч. та М.К. дали свідчення прокурору м. Стамбул за відсутності адвоката. У своїх заявах заявник і В.Ч. заперечував свої показання в поліції, тоді як М.К. заперечував свої показання в поліції, за винятком,  того, що він знав про вбивство Ш.І., про яке, як він підкреслив, він почув лише від В.Ч.

Того ж дня заявник, В.Ч. та М.К. були допитані слідчим суддею за відсутності адвоката, і всі троє відмовилися від своїх показань у поліції, погодившись при цьому з показаннями, які вони надали прокурору.

25 травня 1998 року прокурор Стамбульського суду державної безпеки подав обвинувальний акт за статтею 146 КК за звинуваченням певних осіб, у тому числі заявника, В.Ч. та М.К., у спробі порушення або підриву конституційного ладу, підриві діяльності парламенту або перешкоджанні йому шляхом застосування сили виконувати свою роль. Заявника звинувачували в тому, що він брав участь у діяльності TKP/ML-TİKKO, зокрема в тому, що (i) він був спостерігачем (стояв на варті) під час розстрілу А.Ч. і Ш.І. у 1996 році, і що (ii) він вимагав гроші від імені цієї організації.

 У судовому засіданні, яке відбулося 20 жовтня 1998 року, М.Ч. надав свідчення особисто і показав, що заявник прийшов до його ювелірного магазину і попросив грошей, і що він дав йому трохи грошей, сприйнявши його як бідного студента, який потребував допомоги і був з того ж міста, що й він сам. Пояснивши, що заявник не згадував про незаконну організацію, коли просив у нього гроші, М.Ч. додав, що дав йому трохи грошей з жалю.

Під час судового розгляду М.К. також заперечував заяви, які він зробив на стадії слідства, не маючи доступу до адвоката.

13 грудня 2001 року Стамбульський суд державної безпеки визнав заявника винним у членстві в терористичній організації і засудив його до п'ятнадцяти років, семи місяців і п'ятнадцяти днів позбавлення волі.

 8 липня 2002 року Касаційний суд скасував обвинувальний вирок, встановивши, що суд першої інстанції помилився у застосуванні закону, і що він повинен був засудити заявника за статтею 146 КК, яка була чинною на той час, з огляду на його участь у збройній діяльності TKP/ML-TİKKO.

12 листопада 2002 року Стамбульський суд державної безпеки визнав заявника винним за статтею 146 КК, встановивши, серед іншого, що він діяв як спостерігач під час розстрілу А.Ч. та Ш.І., і що він збирав гроші для TKP/ML-TİKKO. У своєму рішенні суд першої інстанції послався лише на свідчення, надані заявником на різних етапах провадження, перш ніж засудити його до довічного ув’язнення.

5 травня 2003 року Касаційний суд залишив вирок заявнику без змін.

13 листопада 2003 року заявник подав до Суду заяву, в якій скаржився, серед іншого, на систематичне обмеження його права на доступ до адвоката під час тримання під вартою в поліції та на використання національними судами його показань у поліції, отриманих, як стверджувалося, під примусом, при винесенні йому обвинувального вироку.

6 жовтня 2009 року Суд виніс рішення щодо заявника у справі «Mehmet Zeki Doğan v. Turkey» (№ 38114/03, 6 жовтня 2009 року), визнавши порушення підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті 6 у зв’язку з відсутністю у заявника доступу до правової допомоги під час тримання під вартою в міліції, але оголосивши неприйнятною його скаргу щодо використання його показань у міліції, які він нібито дав під примусом.

Подальший перегляд справи заявника після рішення Суду

Листом від 19 квітня 2010 року заявник звернувся до суду, компетентного переглядати його справу.

26 травня 2010 року Асизський суд Стамбула провів підготовче засідання (tensip duruşması) та задовольнив клопотання заявника про відновлення кримінального провадження.

15 липня 2010 р. у суді відбулося перше слухання у відновленому кримінальному провадженні. Заявник надав свідчення особисто та попросив додатковий час для підготовки своїх аргументів на захист на тій підставі, що він не мав можливості проконсультуватися зі своїм адвокатом. Наголошуючи на тому, що його тримають в умовах, прирівняних до ізоляції у в’язниці, заявник просив звільнити його, але його клопотання було відхилено.

На засіданні 7 грудня 2010 року заявник попросив суд взяти до уваги свідчення, які потерпілі дали в суді, додавши, що вони дали свої попередні свідчення за вказівкою поліції. Заявник також попросив суд заслухати цих осіб особисто, але суд не прийняв рішення щодо цього клопотання.

На слуханні, що відбулося 10 травня 2011 року, державний обвинувач надав свою думку по суті справи. Підсумувавши висновки Суду «Mehmet Zeki Doğan» (згадане вище) та «Salduz v. Turkey», № 36391/02, § 50-62), прокурор висловив думку, що рівень деталізації заяв, зроблених заявником під час перебування під вартою в поліції, свідчить про те, що вони відіграли важливу роль у попередньому засудженні заявника, а отже, вплинули на загальну справедливість кримінального провадження проти нього. Зазначивши, що заявник був неповнолітнім під час двох перестрілок, за які він був раніше засуджений (які відбулися в 1996 році), і з огляду на час, який він вже провів у в’язниці, державний обвинувач вказав, що слід взяти до уваги національні та міжнародні матеріали. З тих же причин прокурор просив суд призупинити виконання вироку щодо заявника і винести постанову про його звільнення під судовий нагляд.

Суд вирішив (i) задовольнити клопотання заявника про відновлення кримінального провадження; (ii) встановити в’язницю, в якій утримується В.Ч., та викликати його для надання свідчень у судовому процесі щодо розстрілів; (iii) звернутися до Міністерства юстиції з проханням перекласти рішення Суду у справі «Salduz» турецькою мовою, (iv) надати додатковий час заявнику та його захиснику для підготовки клопотань та надання доказів; та (v) допитати заявника на наступному судовому засіданні. Нарешті, суд першої інстанції постановив, що "на цьому етапі" немає необхідності призупиняти виконання вироку щодо заявника, і відхилив відповідне клопотання державного обвинувача.

Пізніше, слухання було відкладене на 16 лютого 2012 року.

На засіданні 16 лютого 2012 року суд першої інстанції заслухав свідчення заявника, який повторив свідчення від 7 грудня 2010 року. Відповідаючи на запитання про показання, які він зробив поліції, прокурору та слідчому судді у 1998 році, заявник просто заперечив зміст своїх заяв у поліції, стверджуючи, що він зазнав психологічного тиску та примусу. Відповідаючи на запитання про показання та впізнання М.Ч., протоколи відтворення пострілів у Ш.І. та А.Ч. і обшуку в будинку, а також рапорти, складені поліцією, заявник заявив, що не погоджується з висунутими проти нього обвинуваченнями, додавши, що не пам'ятає жодних деталей, зважаючи на значний проміжок часу, що минув з моменту інкримінованих йому дій.

Захисник заявника зазначив, що заявникові було відмовлено в доступі до адвоката протягом семи днів після арешту, що його та В.Ч. було піддано катуванням, і що він відмовився від заяв, які він зробив у поліції, як тільки з'явився перед прокурором. Зазначивши, що Суд встановив порушення статті 6 Конвенції, оскільки заявникові було відмовлено в доступі до адвоката, захисник стверджував, що заяви заявника та В.Ч., зроблені в поліції, не повинні бути долучені до справи як докази. Крім того, жодного разу під час кримінального провадження А.Ч. та Ш.І. не впізнали заявника. Аналогічним чином, М.Ч. також відмовився від заяв, які він зробив у поліції, і заявив суду, що він дав гроші заявнику, тому що пожалів його. Навіть якщо б суд першої інстанції покладався на показання заявника в поліції, захисник зазначив, що не було жодних доказів, які б підтверджували ці показання.

Зазначивши, що було видано ордер на арешт В.Ч., і що його адреса була вказана як така, що знаходиться у Франції, суд першої інстанції встановив, що навіть незрозуміло, чи проживав В.Ч. коли-небудь там, і дійшов висновку, що повторний допит В.Ч. займе багато часу і не зробить жодного нового внеску в судовий розгляд справи заявника, враховуючи, що він раніше вже проходив як співучасник у провадженні проти заявника. Суд першої інстанції скасував своє рішення про заслуховування В.Ч. і вирішив не заслуховувати свідчення потерпілих, зважаючи на зміст їхніх заяв, час, що минув, і той факт, що навіть не було впевненості, чи можна встановити їхнє місцезнаходження. Відповідно, суд першої інстанції вирішив, що справу слід направити прокурору, щоб останній міг або подати клопотання про продовження строків розслідування, або підготувати свій висновок по суті справи, якщо такого клопотання не буде подано.

На засіданні 26 квітня 2012 року новий прокурор просив суд першої інстанції підтвердити обвинувальний вирок щодо заявника. Суд першої інстанції задовольнив клопотання захисника заявника про надання додаткового часу для підготовки клопотань у відповідь на думку прокурора по суті справи та відклав слухання.

 У судовому засіданні 19 липня 2012 року новий державний обвинувач вперше з'явився і попросив суд першої інстанції надіслати йому матеріали справи, щоб він міг ознайомитися з ними, стверджуючи, що раніше він не мав достатньої можливості зробити це. Вказуючи на те, що заявник перебував під вартою понад шістнадцять з половиною років, захисник заявника заявив, що Суд встановив незаконність у цій справі (систематичне обмеження його права на доступ до адвоката), і стверджував, що в матеріалах справи немає жодних доказів, окрім показань заявника в поліції, які були отримані під тортурами. Захисник також стверджував, що співобвинувачений заявника, М.К. зізнався у вчиненні деяких дій, які інкримінують заявнику, і зазначив, що показання, надані жертвами розстрілів та М.Ч., підтверджували версію заявника. Суд першої інстанції відклав слухання до отримання висновку прокурора по суті справи.

 У засіданні 9 жовтня 2012 року прокурор знову надав свою думку по суті справи і заявив, що висновок Суду про порушення статті 6 Конвенції щодо заявника не містить положення, яке б вимагало поновлення кримінального провадження. Суд першої інстанції задовольнив подальше клопотання захисника заявника про надання додаткового часу для підготовки її подань у відповідь на висновок прокурора по суті справи та оголосив перерву в судовому засіданні.

У засіданні 22 листопада 2012 року захисник заявника знову попросив надати  додатковий час для підготовки своїх аргументів на захист, стверджуючи, що не мав змоги зробити це через хворобу матері. Суд першої інстанції задовольнив  клопотання і відклав слухання.

На засіданні 14 лютого 2013 року захисник заявника подав клопотання та попросив суд першої інстанції скасувати обвинувальний вирок, який ґрунтувався на показаннях, отриманих працівниками поліції за відсутності адвоката. Суд першої інстанції вирішив залишити в силі попереднє засудження заявника за статтею 146 колишнього КК і підтвердив його вирок у вигляді довічного позбавлення волі. При цьому суд першої інстанції зазначив наступне:

"...Навіть якщо визнати, що було порушено право, передбачене пунктом 3 статті 6 Конвенції, не було встановлено, що показання заявника в поліції або показання В.Ч. і М.К. були отримані під примусом, і навіть якщо виключити показання заявника в поліції або показання, які він дав під час відтворення подій, то показання М. К. та потерпілого М.Ч. протягом усього провадження, а також показання В.Ч. та свідчення, надані ним під час відтворення подій, зобов'язують суд дійти висновку, що заявник вчинив інкриміновані йому дії..."

Суд першої інстанції також зазначив, що інший обвинувачений, Б.Т., також зробив заяви, які свідчать про членство заявника в TKP/ML‑TİKKO, оскільки він надав інформацію про участь заявника в деяких нібито незаконних демонстраціях і діях, які він здійснював під час цих демонстрацій. Суд першої інстанції встановив, що хоча під час судового розгляду М.Ч., який у своїх показаннях у поліції погодився з тим, що давав гроші заявнику, змінив свою версію подій на користь захисту, він не заперечував, що такий інцидент мав місце.

 12 квітня 2016 року Касаційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції, зазначивши, що повторний розгляд справи був проведений відповідно до висновку Суду про наявність порушення щодо заявника.

 8 листопада 2016 року заявник подав індивідуальну скаргу до Конституційного Суду…

2 липня 2018 року Конституційний Суд визнав індивідуальну заяву заявника неприйнятною як явно необґрунтовану…

Суть скарги:   Заявник скаржився за § 1 ст. 6 Конвенції на те, що він не мав справедливого судового розгляду у відновленому кримінальному провадженні після рішення Суду у його справі, оскільки національні суди брали до уваги докази, отримані від деяких інших співвідповідачів під примусом та за відсутності адвоката, які підтверджували його попереднє засудження.

Окремі висновки ЄСПЛ:

(a) Загальні принципи

79.  Право на справедливий суд відповідно до пункту 1 статті 6 є безумовним правом. Однак те, що становить справедливий судовий розгляд, не може бути предметом єдиного незмінного правила, а має залежати від обставин конкретної справи (див. рішення у справі «O'Halloran and Francis v. the United Kingdom», № 15809/02 і 25624/02, § 53). Першочерговим завданням Суду відповідно до пункту 1 статті 6 є оцінка загальної справедливості кримінального провадження (див., серед багатьох інших рішень, «Taxquet v. Belgium», № 926/05, § 84, 2010; «Schatschaschwili v. Germany», № 9154/10, § 101 та «Ibrahim and Others v. the United Kingdom», № 50541/08 та інші, § 250, від 13 вересня 2016).

80.  Дотримання вимог справедливого судового розгляду має розглядатися у кожній справі з огляду на розвиток провадження в цілому, а не на підставі ізольованого розгляду одного конкретного аспекту або одного конкретного інциденту, хоча не можна виключати, що певний фактор може бути настільки вирішальним, що дозволить оцінити справедливість судового розгляду на більш ранній стадії провадження (див. рішення у справі «Beuze v. Belgium», № 71409/10, § 121, від 9 листопада 2018 року). Оцінюючи загальну справедливість провадження, Суд враховує, за необхідності, мінімальні права, перелічені в пункті 3 статті 6, які ілюструють вимоги справедливого судового розгляду щодо типових процесуальних ситуацій, які виникають у кримінальних справах. Таким чином, їх можна розглядати як конкретні аспекти концепції справедливого судового розгляду в кримінальному провадженні у статті 6 § 1 (див., наприклад, рішення у справі «Salduz v. Turkey», №36391/02, § 50; «Gäfgen v. Germany», №22978/05, § 169, 2010; …). Однак ці мінімальні права не є самоціллю: їхньою внутрішньою метою завжди є сприяння забезпеченню справедливості кримінального провадження в цілому (див. згадане вище рішення у справі «Beuze», § 122; див. також рішення у справах «Mayzit v. Russia», № 63378/00, § 77, від 20 січня 2005 року, і «Seleznev v. Russia», № 15591/03, § 67, від 26 червня 2008 року).

Хоча стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо прийнятності доказів або способу, в який докази повинні оцінюватися, оскільки ці питання в першу чергу регулюються національним законодавством та національними судами (див. «Moreira Ferreira»,  § 83, та «Yüksel Yalçınkaya», № 15669/20, § 302, від 26 вересня 2023 року).

82. Слід розрізняти допустимість доказів (тобто питання про те, які елементи доказів можуть бути подані на розгляд відповідного суду для цілей розгляду справи) та права захисту щодо доказів, які фактично були подані до суду (див. згадане вище рішення у справі «Yüksel Yalçınkaya», § 310). Існує також відмінність між останнім (тобто, чи були належним чином забезпечені права захисту щодо отриманих доказів) і подальшою оцінкою цих доказів судом після завершення провадження (див. рішення у справі «SA-Capital Oy v. Finland», № 5556/10, §74, від 14 лютого 2019 року, та посилання на нього, а також рішення у «Ayetullah Ay v. Turkey», №№ 29084/07 та 1191/08, п. 125, від 27 жовтня 2020 року).

83.  В обов'язки Суду не входить принципове визначення того, чи можуть певні види доказів - наприклад, докази, отримані незаконно з точки зору національного законодавства, - бути прийнятними або, більше того, чи був заявник винним. Його завдання відповідно до пункту 1 статті 6 полягає, скоріше, в оцінці справедливості провадження в цілому, беручи до уваги конкретний характер і обставини справи, включаючи спосіб отримання та використання доказів, а також спосіб розгляду будь-яких заперечень щодо доказів (див. рішення у справі «Bykov v. Russia», №4378/02, § 89, від 10 березня 2009 року, та «Yüksel Yalçınkaya», згадане вище, § 310). Це передбачає вивчення «незаконності», про яку йдеться, і, якщо йдеться про порушення іншого права, передбаченого Конвенцією, характеру виявленого порушення (див. згадане вище рішення у справі «Bykov», § 89).

84.  При визначенні того, чи було провадження в цілому справедливим, необхідно також враховувати, чи були дотримані права захисту. Зокрема, необхідно з’ясувати, чи була заявнику надана можливість оскаржити докази та виступити проти їх використання (див. згадане вище рішення у справі «Yüksel Yalçınkaya», § 303).

85.  З точки зору прав захисту, питання за статтею 6 можуть виникати щодо того, чи були докази, надані на користь або проти обвинуваченого, представлені таким чином, щоб забезпечити справедливий судовий розгляд, оскільки справедливий судовий розгляд передбачає змагальність і рівність сторін; таким чином, можливі недоліки в процесі надання доказів можуть розглядатися за статтею 6 § 1 (там само; див. також рішення у справі « «Mirilashvili v. Russia», № 6293/04, § 157, від 11 грудня 2008 року).

86.  Відповідно, перевірка загальної справедливості провадження повинна також включати оцінку того, чи була заявнику надана можливість оскаржити докази та виступити проти їх використання за обставин, коли були дотримані принципи змагальності та рівності сторін обвинувачення і захисту. Питання про те, чи були належним чином розглянуті національними судами заперечення заявника щодо доказів, тобто чи був заявник дійсно «почутий», і чи обґрунтовували суди свої рішення відповідною та адекватною аргументацією, також є факторами, які слід брати до уваги при проведенні цієї оцінки. У зв’язку з цим слід повторити, що хоча суди не зобов’язані давати детальну відповідь на кожен наведений аргумент, з рішення має бути зрозуміло, що основні питання справи були розглянуті (див. «Yüksel Yalçınkaya», згадане вище, § 324, з подальшими посиланнями).

87.  Крім того, необхідно брати до уваги якість доказів, зокрема, чи ставлять обставини, за яких вони були отримані, під сумнів їхню надійність або точність (див. згадане вище рішення у справі «Bykov», § 90; «Yüksel Yalçınkaya», згадане вище, § 303; див. також, серед інших джерел, рішення у справах  «Lisica v. Croatia», № 20100/06, § 49, від 25 лютого 2010 року, та «Ayetullah Ay», згадане вище, § 126). Хоча проблема справедливості не обов'язково виникає, якщо отримані докази не були підкріплені іншими матеріалами, можна зазначити, що якщо докази є дуже вагомими і немає ризику, що вони можуть бути недостовірними, потреба у підтверджуючих доказах відповідно слабшає (див. згадане вище рішення у справі «Bykov», § 90; …). Здійснюючи цей аналіз, Суд також бере до уваги стан інших доказів у матеріалах справи та надає значення тому, чи були ці докази вирішальними для результату провадження (див. рішення у справах «Gäfgen v. Germany», № 22978/05, §164,  та «Yüksel Yalçınkaya», згадане вище, § 303). У зв'язку з цим можна також повторити, що тягар доведення лежить на стороні обвинувачення, і будь-які сумніви повинні бути на користь обвинуваченого (див. «Ayetullah Ay», згадане вище, § 126).

88.  При визначенні того, чи було провадження в цілому справедливим, може братися до уваги вага суспільного інтересу в розслідуванні та покаранні конкретного правопорушення, про яке йде мова, і порівнюватися з індивідуальним інтересом особи в тому, щоб докази проти неї були зібрані законним шляхом (див. рішення у справах «JALLOH v. GERMANY», № 54810/00, §97, та «Prade v. Germany», № 7215/10, п. 35, від 3 березня 2016 року).

89.  Крім того, загальні принципи, що стосуються використання доказів, наданих співобвинуваченими за відсутності адвоката, були узагальнені у справах «Stephens v. Malta (no. 3)» (№ 35989/14, § 64-67, 14 січня 2020 року) та «Erkapić v. Croatia» (№ 51198/08, § 72-73, 25 квітня 2013 року). У таких справах завдання Суду за статтею 6 Конвенції насамперед зосереджується на оцінці національних судів щодо впливу, який відсутність адвоката могла мати на загальну справедливість кримінального провадження, і на цій основі з'ясувати, чи була вона такою, що зробила провадження несумісним з гарантіями справедливого судового розгляду. Забезпечення того, щоб заявник мав можливість перевірити прийнятність, надійність, автентичність і правдивість доказів, наданих без присутності адвоката, є центральним елементом розгляду Судом.

(b) Застосування цих принципів до вказаної справи

90.  Суд повторює, що коли кримінальне провадження відновлюється після того, як рішення набуло статусу остаточного, всі гарантії, передбачені статтею 6 Конвенції, повною мірою застосовуються до подальшого відновленого провадження, незалежно від причини такого відновлення, з огляду на те, що це провадження стосується «встановлення кримінального обвинувачення» проти обвинуваченого. Відповідно, у новому провадженні винуватість обвинуваченого має бути оцінена заново на підставі доказів, представлених у рамках цього нового провадження, і у спосіб, сумісний з вимогами статті 6. Так, наприклад, обмеження та запобіжні заходи, що стосуються використання будь-яких обвинувальних доказів свідками, чиї показання не були досліджені та перехресні допити в суді першої інстанції, застосовуються в контексті нового провадження так само, як і в первісному судовому розгляді (див. «Schatschaschwili», № 9154/10, § 100 і 101, від 15 грудня 2015 року). У зв'язку з цим Суд бере до уваги той факт, що заявник не вказав, яким чином проводилося поновлене провадження у світлі відповідних стандартів за статтею 6. Заявник лише стверджував, що суть його права на справедливий судовий розгляд було порушено у відновленому кримінальному провадженні через використання національними судами доказів та показань у поліції, наданих його співобвинуваченими, які також утримувалися під вартою в тих самих умовах, що й він, без доступу до правової допомоги. Суд обмежить свою оцінку у цій справі відповідним чином, не випускаючи, однак, з уваги той факт, що в будь-якому випадку на карту поставлено загальну справедливість поновленого провадження.

91.  Суд зазначає, що ця справа стосується стверджуваної несправедливості кримінального провадження, яке було поновлено відповідно до рішення Суду у справі «Mehmet Zeki Doğan» (згадане вище), в якому було встановлено порушення підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у поєднанні зі статтею 6 пункту 1 щодо заявника у зв'язку з відсутністю правової допомоги, наданої йому під час тримання під вартою в поліції. Після проведення декількох слухань у поновленому кримінальному провадженні суд першої інстанції вирішив залишити в силі попереднє засудження заявника за спробу насильницької зміни чи повалення конституційного ладу за статтею 146 колишнього КК та його подальше засудження до довічного позбавлення волі. У зв'язку з цим суд першої інстанції, як видається, продемонстрував свою готовність серйозно поставитися до висновку Суду про порушення щодо заявника, виключивши показання, надані ним під час його допиту в міліції. Однак, залишаючи в силі попередній вирок заявнику, він покладався, серед іншого, на (i) свідчення, надані співобвинуваченим, В.Ч., під час його допиту в поліції (проведеного того ж дня, коли заявник зробив свої заяви в поліції) та реконструкції подій (в якій він брав участь разом із заявником); (ii) свідчення, надані іншим співобвинуваченим, М.К., під час слідства та судового розгляду справи; (iii) показаннями певного свідка, М.Ч., який ідентифікував заявника як особу, що вимагала гроші від імені озброєної терористичної організації; та (iv) показаннями Б.Т., які, на думку суду першої інстанції, свідчили про те, що заявник був членом TKP/ML-TİKKO.

92.  Суд також зазначає, що з огляду на те, що ні В.Ч., ні М.К. не користувалися допомогою адвоката під час надання вищезазначених свідчень, що є структурною проблемою, яка призвела до порушення пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо заявника у справі «Mehmet Zeki Doğan» (згадана вище), виникає питання, чи піддав суд першої інстанції надані ними свідчення належній перевірці згідно з вимогами справедливого судового розгляду відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції. У зв'язку з цим Суд повторює, що у разі виявлення процесуального недоліку національні суди в першу чергу зобов'язані оцінити, чи був цей процесуальний недолік усунутий під час подальшого провадження, а відсутність такої оцінки сама по собі prima facie є несумісною з вимогами справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції. За відсутності такої оцінки Суд, тим не менш, повинен прийняти власне рішення…

93.  Крім того, Конвенція не закріплює абсолютного права на виключення викривальних заяв, зроблених третьою особою без допомоги адвоката (див. рішення у справі «Tonkov v. Belgium», № 41115/14, § 68, від 8 березня 2022 року). Тим не менш, слід проявляти особливу обережність щодо таких заяв, оскільки присутність адвоката та його активна допомога під час допиту в поліції є важливою процесуальною гарантією.

94.  Суд зазначає, що, покладаючись, серед іншого, на свідчення, надані В.Ч. та М.К. при підтримці попереднього засудження заявника, суд першої інстанції пояснив, що не було жодних ознак того, що В.Ч. та М.К. були піддані примусу. Хоча висновок суду першої інстанції з цього питання відповідав праву зберігати мовчання та привілею не свідчити проти себе, які є загальновизнаними міжнародними стандартами, що лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за статтею 6, і, таким чином, міг становити важливу процесуальну гарантію, яка б компенсувала процесуальний недолік, виявлений у цій справі, а саме відсутність адвоката, коли В. Ч. та М.К. давали вищезазначені свідчення, Суд не може дійти висновку, що підхід національного суду був таким, що забезпечував загальну справедливість кримінального провадження проти заявника за конкретних обставин цієї справи, з наступних причин.

95.  Суд також зазначає, що В.Ч. зробив заяви поліції у той самий день, що й заявник, а саме 12 травня 1998 року, без присутності адвоката. Так само заявник і В.Ч. разом брали участь у відтворенні подій, на які посилався суд першої інстанції, знову ж таки в той самий день і без присутності адвоката. М.К. також було відмовлено у праві на правову допомогу при наданні свідчень поліції 13 травня 1998 року, і він пізніше відмовився від цих заяв під час кримінального провадження. Суд зазначає, що у цих заявах М.К. засвідчив, що В.Ч. сказав йому, що він застрелив А.Ч. та Ш.І., і що заявник брав участь у цих інцидентах.

96.  Крім того, Суд зазначає, що коли вони постали перед слідчим суддею одразу після допитів у поліції, і М.К., і В.Ч. відмовилися від заяв, зроблених ними в поліції, які містили, серед іншого, викривальні зауваження щодо заявника. Це викликало певні сумніви щодо правдивості цих заяв, які мали бути розглянуті судом першої інстанції. У зв'язку з цим Суд повторює, що коли національні судові органи стикаються з кількома суперечливими версіями істини, запропонованими однією і тією ж особою, остаточна перевага, надана заяві, зробленій на досудовій стадії, над заявою, зробленою у відкритому судовому засіданні, сама по собі не порушує питання щодо загальної справедливості провадження, якщо ця перевага є обґрунтованою, а сама заява була зроблена особою з власної волі (див. рішення у справі «Makeyan and Others v. Armenia», №46435/09, § 47 in fine, 5 грудня 2019 року). Проте суд першої інстанції у справі заявника не намагався розвіяти сумніви щодо правдивості показань М.К. та В.Ч., а також не обґрунтував свою перевагу щодо врахування лише показань свідків при залишенні в силі попереднього вироку заявнику.

97.  Хоча суд першої інстанції дійшов висновку про порушення права заявника на доступ до адвоката, передбаченого підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції, і не покладався на свідчення, надані ним під час допиту в поліції, він, як видається, позбавив заявника такої ж процесуальної гарантії щодо свідчень, наданих В.Ч. і М.К. за відсутності адвоката. Це очевидно з того, що суд не обґрунтував належним чином свої рішення, з одного боку, виключивши показання заявника в поліції та показання, надані ним на відтворенні подій, оскільки він не мав доступу до правової допомоги, а з іншого боку, поклавшись на показання В.Ч. та показання, надані В.Ч. на тому ж відтворенні подій, що й заявник, незважаючи на те, що В.Ч. також не мав доступу до правової допомоги під час перебування під вартою в поліції. У будь-якому випадку, суд першої інстанції, як видається, не розглянув це питання; ні Касаційний суд, ні Конституційний Суд не зробили необхідних висновків для усунення шкоди, спричиненої підходом суду першої інстанції, в результаті чого можливість, надана заявнику для оскарження доказів, була лише номінальною і не могла забезпечити практичне та ефективне здійснення його прав, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Shabelnik v. Ukraine (no. 2)», № 15685/11, § 50-55, від 1 червня 2017 року).

98.  Суд зазначає, що аргумент Уряду про те, що загальна справедливість кримінального провадження була забезпечена, оскільки існували адекватні докази, крім тих, що були надані В.Ч. та М.К. Суд зауважує, однак, що коли національні суди встановили, що засудження заявника було обґрунтованим на підставі інших доказів, ніж заяви, надані за відсутності адвоката, це не може замінити їхню неспроможність оцінити, чи була порушена загальна справедливість провадження через відсутність адвоката (див. рішення у справі «Brus v. Belgium», № 18779/15, § 34, 14 вересня 2021 року, де було встановлено порушення підпунктів "с" і "d" пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з використанням заяв, зроблених заявником за відсутності адвоката). Суд також зазначає, що у цій справі суд першої інстанції покладався на заяви, зроблені В.Ч. та М.К. під час їхніх допитів у поліції, незважаючи на той факт, що ці заяви згодом були відкликані, і що жоден з них не з'явився для надання свідчень у суді першої інстанції на жодній стадії провадження. Суд також зазначає, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки того, чи могли інші докази бути достатніми для доведення вини заявника за висунутими проти нього обвинуваченнями. За таких обставин, а також у зв'язку з тим, що національні суди не провели оцінку загальної справедливості кримінального провадження щодо заявника, твердження Уряду про переконливість інших доказів саме по собі не може слугувати гарантією того, що провадження в цілому було "справедливим", як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції. У зв'язку з цим Суд повинен ґрунтувати свою оцінку на доказах, які були частиною розгляду національних судів, як це відображено в їхніх рішеннях. Відповідно, рапорт щодо пістолета (висновок) від 11 травня 1998 року, на який Уряд посилався на підтримку свого аргументу про те, що загальна справедливість кримінального провадження була забезпечена переконливістю інших доказів у матеріалах справи (див. пункт 77), не може бути взятий до уваги при загальній оцінці справедливості, оскільки цей висновок не входить до переліку доказів, які були покладені в основу рішення суду першої інстанції від 14 лютого 2013 року. Що стосується інших доказів, на які посилався Уряд і які були взяті до уваги національними судами, Суд зазначає, що вони включали (i) показання потерпілого Ш.І., який не вказав на заявника як на злочинця і не зробив жодних інших викривальних заяв щодо нього; (ii) показання Б.Т., які розглядалися судом першої інстанції як такі, що свідчать про те, що заявник був членом ТКП/МЛ-ТІККО, а отже, як такі, що не доводять вчинення ним злочину, у якому його було визнано винним (за статтею 146 попереднього Кримінального кодексу); та (iii) показання свідка М.Ч., зроблені на стадії слідства, від яких він згодом відмовився під час судового розгляду. За таких обставин Суд не може не відзначити, що свідчення, надані М.К. та В.Ч. за відсутності адвоката, були вирішальними для рішення суду першої інстанції залишити в силі попередній вирок заявнику (порівняйте та протиставте рішення у справі «Deckmyn v. Belgium», №44813/14, 7 листопада 2023 року, де національні суди виключили заяви, які заявник зробив за відсутності адвоката, та поклалися на інші докази, які не залежали від його заяв, про які йдеться, щоб відмовити у задоволенні його клопотання про відновлення кримінального провадження; «Kohen and Others v. Turkey», №66616/10 та 3 інші, § 61, 7 червня 2022 року, де переважна кількість доказів, які були виявлені або зібрані або до заяв, зроблених без адвоката, та/або не були прямим чи опосередкованим результатом таких заяв, склали основу висновків національних судів щодо засудження заявників, а покладання суду першої інстанції на заяви, які заявники зробили без присутності адвоката, не було таким, що непоправно зашкодило загальній справедливості кримінального провадження; «Pervane v. Turkey», № 74553/11, § 30, 8 вересня 2020 року, де національні суди не покладалися на заяви заявника, зроблені ним за відсутності адвоката, для встановлення його кримінальної відповідальності за збройне зіткнення, яке становило вирішальний матеріальний елемент злочину, за який його було засуджено).

99.  На цьому тлі Суд також повторює, що відсутність належної реакції національних судів на обґрунтовану заяву про те, що певний доказ був отриманий з порушенням вимог закону або прав і свобод, захищених Конвенцією та протоколами до неї, в принципі, була б несумісною з вимогами справедливого судового розгляду, особливо якщо цей доказ мав вирішальне значення для винесення обвинувального вироку (див. рішення у справі «Budak v. Turkey», № 69762/12, § 80, від 16 лютого 2021 року).

100.  З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що коли національними судами не було проведено необхідного процесуального перегляду, сама по собі наявність інших доказів не може вважатися достатньою для виправдання рішення суду першої інстанції надати заявнику процесуальний захист у вигляді виключення показань, наданих ним за відсутності адвоката, і водночас відмовити йому в такому ж процесуальному захисті щодо показань, наданих його співобвинуваченими, також за відсутності адвоката, зокрема, коли ці показання відіграли важливу роль у його засудженні, як це було у випадку з показаннями M. К. і В.Ч. у цій справі (див., з цього ж приводу, згадану вище справу «Brus», § 34-36). У цій справі цей недолік був ще більше посилений рішенням суду першої інстанції надати ваги показанням М.К. і В.Ч., зробленим у поліції, без належного розгляду або належного вивчення сумнівів, що випливають з того, що вони згодом відкликали ці показання.

101.  Крім того, Суд також не може підтримати аргумент Уряду про те, що заявник не подав заперечення проти рішення суду першої інстанції не заслуховувати В.Ч. з огляду на те, що причина рішення суду першої інстанції не викликати його, а саме, що "його повторний виклик не зробить нового внеску в судовий розгляд, враховуючи, що він раніше проходив як обвинувачений у цьому провадженні", як видається, робить таке заперечення марним…. Ця думка, як видається, підтверджується тим, що суд першої інстанції не викликав і не допитав Б.Т. і М.Ч., яких також судили як обвинувачених у тому ж провадженні і на свідчення яких він покладався для підтвердження попереднього засудження заявника.

102.  Відповідно, Суд доходить висновку, що національні суди не застосували необхідні процесуальні гарантії відповідно до гарантій справедливого судового розгляду, передбачених пунктом 1 статті 6 Конвенції, щодо заяв поліції та доказів, наданих М.К. та В.Ч. (див. рішення у справі «Ömer Güner v. Turkey», № 28338/07, § 38, від 4 вересня 2018 року). Іншими словами, процесуальний недолік, виявлений у першій справі, а саме використання судом першої інстанції заяв, зроблених заявником без будь-якої правової допомоги, був замінений іншим недоліком у поновленому провадженні у другій справі, що підірвало загальну справедливість кримінального провадження проти заявника.

103.  З цього випливає, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

2) «PODCHASOV v. RUSSIA»

Заява № 33696/19 –  Рішення від 13.02.2024 р.

Посилання на першоджерело: https://tinyurl.com/bde4c537

#Стаття 8 право на повагу до приватного життя

#Перехоплення усіх даних, що можуть передаватись за допомогою інтернет з’єднань

#Законодавство не відповідає ст. 8 Конвенції

#Констатовано порушення ст. 8

Коротко суть справи: Заявник є користувачем додатку Telegram, додатку для обміну повідомленнями. Згідно з його офіційним веб-сайтом, Telegram не має наскрізного (клієнт-клієнт) шифрування за замовчуванням, а замість цього використовує спеціальну схему шифрування "сервер-клієнт" у своїх "хмарних чатах" за замовчуванням. Однак є можливість перейти на наскрізне шифрування, активувавши функцію "секретний чат". На офіційному сайті, зокрема, сказано

«Усі повідомлення в секретних чатах використовують наскрізне шифрування. Це означає, що тільки ви і одержувач можете прочитати ці повідомлення - ніхто інший не може їх розшифрувати, включаючи нас в Telegram».

 28 червня 2017 року Telegram Messenger LLP було внесено до спеціального державного реєстру як "Internet communications organiser" (організатор розповсюдження інформації в мережі Інтернет - далі "ICO"). Це потягнуло за собою зобов'язання Telegram зберігати всі дані про комунікації протягом одного року та зміст усіх комунікацій протягом шести місяців, а також надавати ці дані правоохоронним органам або службам безпеки у випадках, визначених законом, разом з інформацією, необхідною для розшифрування електронних повідомлень, якщо вони були зашифровані.

12 липня 2017 року ФСБ зажадала від Telegram Messenger LLP розкрити технічну інформацію, яка б сприяла «розшифровці повідомлень з 12 липня 2017 року щодо користувачів Telegram, які підозрюються в діяльності, пов'язаній з тероризмом». Наказ про розкриття інформації посилається Закон про інформацію та Наказ (дозвіл, ордер) № 432 від 19 липня 2016 року. У ньому перелічено шість номерів мобільних телефонів, пов'язаних з обліковими записами в месенджері Telegram, і є посилання на шість судових рішень, винесених 10 липня 2017 року. ФСБ вимагала від Telegram Messenger LLP надати, серед іншого, IP-адресу, номер порту TCP/UDP та «дані, що стосуються ключів [шифрування]» , які були б "необхідними та достатніми" для розшифрування повідомлення. Інформація мала бути надіслана до 19 липня 2017 року на електронну адресу ФСБ.

Telegram Messenger LLP відмовилася виконати вимогу про розкриття інформації, стверджуючи, що її технічно неможливо виконати без створення бекдору, який би послабив механізм шифрування для всіх користувачів. Вона пояснила, зокрема, що шість користувачів, згаданих у приписі про розкриття інформації, увімкнули функцію "секретного чату" і, таким чином, використовували наскрізне шифрування. Компанія була оштрафована Мещанським районним судом Москви 12 грудня 2017 року. Згодом, рішенням від 13 квітня 2018 року, Таганський районний суд Москви наказав заблокувати додаток Telegram в Росії. Обидва рішення були залишені в силі в апеляційній інстанції.

12 березня 2018 року заявник разом із тридцятьма чотирма іншими особами оскаржив наказ про розкриття інформації в суді. Позивачі стверджували, що надання ключів шифрування, як того вимагала ФСБ, дозволило б розшифрувати повідомлення всіх користувачів. Таким чином, це порушило б їхнє право на повагу до їхнього приватного життя і на таємницю їхніх комунікацій. Отримавши ключі шифрування, ФСБ матиме технічну можливість отримати доступ до всіх повідомлень без судового дозволу, який вимагає російське законодавство. Вони вказали на широку сферу застосування статті 10.1 Закону про інформацію (див. параграфи 16-23 нижче) як на правову основу для втручання і відсутність гарантій проти потенційно необґрунтованого розкриття їхньої особистої інформації.

22 березня 2018 року Мещанський районний суд відхилив скаргу як неприйнятну, встановивши, що оскаржуваний наказ про розкриття інформації не вплинув на права позивачів. Рішення про неприйнятність не містило жодної додаткової аргументації.

22 травня 2018 року Московський міський суд залишив рішення про неприйнятність скарги без змін в апеляційному порядку.

10 вересня 2018 року суддя Московського міського суду відмовив у передачі касаційної скарги, поданої заявником, на розгляд Пленуму Московського міського суду, не знайшовши істотних порушень норм матеріального чи процесуального права, які б вплинули на результат розгляду справи.

Подальша касаційна скарга заявника була відхилена 16 січня 2019 року Верховним Судом Російської Федерації.

Додаток Telegram Messenger все ще доступний і функціонує в Росії.

Суть скарги:  Заявник скаржився на законодавчу вимогу до ICO зберігати зміст усіх інтернет-комунікацій та пов'язані з ними комунікаційні дані, а також надавати ці дані правоохоронним органам або службам безпеки на їхню вимогу разом з інформацією, необхідною для розшифрування електронних повідомлень, якщо вони були зашифровані. Він послався на статтю 8 Конвенції.

Окремі висновки ЄСПЛ:  

(a) Наявність втручання та його обсяг

50.  Суд одразу зазначає, що ця справа стосується законодавчої вимоги до ICO зберігати зміст усіх інтернет-комунікацій та пов'язані з ними комунікаційні дані, надавати правоохоронним органам або службам безпеки доступ до цих даних на їхню вимогу, а також розшифровувати електронні повідомлення, якщо вони зашифровані.

51.  Що стосується зберігання ICO інтернет-комунікацій та пов'язаних з ними комунікаційних даних, Суд повторює, що саме по собі зберігання даних, що стосуються приватного життя особи, становить втручання у розумінні статті 8. Подальше використання збереженої інформації не впливає на цей висновок. Однак, визначаючи, чи стосується особиста інформація, яку зберігають органи влади, будь-якого з різних аспектів приватного життя, Суд повинен належним чином враховувати конкретний контекст, в якому інформація, про яку йдеться, була записана і збережена, характер записів, спосіб використання та обробки цих записів, а також результати, які можуть бути отримані (див. рішення у справі «S. and Marper v. the United Kingdom», № 30562/04 і 30566/04, § 67).

52.  Суд вважає, що зберігання ICO заявника змісту всіх його інтернет-комунікацій та пов'язаних з ними комунікаційних даних порушило його право на повагу до приватного життя та кореспонденції... Таке зберігання становить втручання в його права за статтею 8, незалежно від того, чи мали органи влади доступ до збережених даних. Зберігання, хоча і здійснювалося приватними особами - ICO, - вимагається законом; з цього випливає, що втручання було здійснено російською державою (див. «Ekimdzhiev and Others v. Bulgaria», згадане вище, § 372 і 375).

53.  Суд також зазначає, що втручання, на яке скаржилися заявники, стосується не тільки зберігання даних, описаних вище, але й потенційного доступу національних органів влади до цих даних (див. «Breyer», § 61, і «Ekimdzhiev and Others», § 376, обидві справи згадані вище).

54.  Дійсно, немає жодних доказів того, що органи влади отримали доступ до даних заявника, які зберігалися в Telegram. Оскільки фізична або юридична особа не може знати напевно, чи був доступ до їхніх даних, доречно проаналізувати питання, чи може заявник стверджувати, що він є жертвою втручання в його права за статтею 8 через саме існування законів, що дозволяють органам влади робити це, посилаючись на ті ж критерії, які використовуються у зв'язку з таємним спостереженням.

55.  У справі «Roman Zakharov» Суд розглянув російське законодавство про таємне спостереження і встановив, що, беручи до уваги таємний характер заходів спостереження, широку сферу їх застосування, яка зачіпає всіх користувачів комунікаційних мереж, а також відсутність ефективних засобів оскарження передбачуваного застосування заходів таємного спостереження на національному рівні, саме існування законодавства, що дозволяє таємне спостереження, є втручанням у приватне життя користувача (див. «Roman Zakharov», згадана вище, § 170-179). Суд не вбачає підстав вважати інакше у цій справі, оскільки Уряд підтвердив, що доступ до збережених інтернет-комунікацій та пов'язаних з ними даних регулюється тим самим правовим режимом, який розглядався у справі Романа Захарова. Отже, саме по собі існування оскаржуваного законодавства становить втручання у здійснення прав заявника за статтею 8 (див. згадане вище рішення у справі «Ekimdzhiev and Others», § 383-384).

56.  Нарешті, що стосується передбаченого законом обов'язку ICO розшифровувати повідомлення, якщо вони зашифровані (див. пункти 20 і 24 вище), Суд зазначає, що зауваження сторін з цього питання обмежуються наскрізними зашифрованими повідомленнями, тобто, у випадку з Telegram, повідомленнями через «секретні чати». Сторони не надали жодних пояснень щодо схеми шифрування, яка використовується в «хмарних чатах», і тому Суд не розглядатиме її.

57.  Заявник стверджував, що технічно неможливо надати органам влади ключі шифрування, пов'язані з конкретними користувачами месенджера Telegram. Для того, щоб уможливити розшифрування наскрізних зашифрованих повідомлень, необхідно було б послабити технологію шифрування, яка використовується в месенджері Telegram. Однак, оскільки ці заходи не можуть бути обмежені конкретними особами, вони вплинуть на всіх без винятку. Цей аргумент ґрунтується на матеріалах, наданих компанією Telegram у національному провадженні (див. пункт 8 вище). Позиція заявника підтверджується третіми сторонами, а також міжнародними матеріалами. Уряд, навпаки, не надав жодних аргументів або інформації, здатних спростувати твердження заявника про те, що заходи, яких мали б вжити ICO для виконання законодавчо встановленого обов'язку розшифровувати наскрізні зашифровані повідомлення, вплинуть на всіх користувачів їхніх послуг. Відповідно, Суд визнає, що заявник постраждав від оскаржуваних законодавчих положень.

58.  Суд доходить висновку, що безперервне зберігання інтернет-комунікацій заявника та пов'язаних з ними комунікаційних даних у Telegram, потенційний доступ органів влади до цих даних та обов'язок Telegram розшифровувати їх, якщо вони зашифровані, відповідно до Закону "Про інформацію" та підзаконних нормативно-правових актів, становило втручання у права заявника за статтею 8.

59.  Крім того, Суд зазначає, що у цій справі персональні дані зберігаються з метою надання компетентним національним органам можливості здійснювати цілеспрямоване негласне спостереження за інтернет-комунікаціями. Таким чином, питання, пов'язані зі зберіганням персональних даних і таємним наглядом, тісно пов'язані у цій справі.

(b) Обґрунтованість втручання

(i) Загальні принципи

60.  Суд вважає, що хоча ця справа має розглядатися насамперед з точки зору зберігання персональних даних заявника, вона також має розглядатися, де це доречно, у світлі практики Суду щодо таємного спостереження. Застосовні гарантії в будь-якому випадку є по суті подібними і повинні пропонувати ефективні гарантії проти невід'ємного ризику зловживань і обмежувати втручання в права, захищені статтею 8, до того, що є "необхідним у демократичному суспільстві" (див. згадане вище рішення у справі «Ekimdzhiev and Others», § 291-293 і 395, з подальшими посиланнями).

61.  Суд повторює, що будь-яке втручання може бути виправдане згідно з пунктом 2 статті 8, тільки якщо воно здійснюється відповідно до закону, переслідує одну або декілька законних цілей, на які посилається пункт 2 статті 8, і є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення будь-якої такої мети. Формулювання "відповідно до закону" вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певну основу в національному законодавстві. Він також повинен бути сумісним з принципом верховенства права, який прямо згадується в Преамбулі Конвенції і є невід'ємною частиною об'єкта і мети статті 8. Таким чином, закон повинен бути доступним для відповідної особи і передбачуваним щодо його наслідків (див. «Roman Zakharov», цитований вище, § 227-28).

62.  Захист персональних даних має фундаментальне значення для здійснення особою права на повагу до приватного і сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Національне законодавство повинно забезпечувати належні гарантії для запобігання будь-якому використанню персональних даних, яке може бути несумісним з гарантіями цієї статті. Потреба в таких гарантіях є ще більшою, коли йдеться про захист персональних даних, що піддаються автоматизованій обробці, не в останню чергу, коли такі дані використовуються в поліцейських цілях (див. згадане вище рішення у справі «S. and Marper», § 103, і в контексті масового перехоплення комунікацій, згадане вище рішення у справі «Big Brother Watch and Others», § 330), і особливо, коли наявні технології постійно стають більш досконалими (див. в контексті зберігання персональних даних рішення у справі «Uzun v. Germany», № 35623/05, § 61; «Catt v. the United Kingdom», №43514/15, § 114, 24 січня 2019 року; і «Gaughran v. the United Kingdom», №45245/15, § 86, 13 лютого 2020 року; див. також, в контексті таємного спостереження, «Roman Zakharov», § 229, і  «Big Brother Watch and Others», § 333, обидва згадані вище). Захист, передбачений статтею 8 Конвенції, був би неприйнятно ослаблений, якби використання сучасних технологій у системі кримінального правосуддя було дозволено за будь-яку ціну і без ретельного балансу між потенційними перевагами широкого використання таких технологій і важливими інтересами приватного життя (див., «S. and Marper», згадане вище, § 112).

63.  У контексті збору та обробки персональних даних важливо мати чіткі, детальні правила, що регулюють обсяг і застосування заходів, а також мінімальні гарантії, що стосуються, зокрема, тривалості, зберігання, використання, доступу третіх осіб, процедур збереження цілісності та конфіденційності даних і процедур їх знищення, забезпечуючи таким чином достатні гарантії проти ризику зловживань і свавілля (там само, § 99; див. також рішення у справі «P.N. v. Germany», № 74440/17, § 62, від 11 червня 2020 року). Національне законодавство повинно, зокрема, забезпечувати, щоб збережені дані були релевантними та не надмірними щодо цілей, для яких вони зберігаються, а також зберігалися у формі, яка дозволяє ідентифікувати суб'єктів даних не довше, ніж це необхідно для цілей, для яких ці дані зберігаються. Національне законодавство також повинно надавати адекватні гарантії того, що збережені персональні дані були ефективно захищені від неправомірного використання та зловживань (див. «S. and Marper», цитоване вище, § 103). Основні принципи захисту даних вимагають, щоб зберігання даних було пропорційним меті збору, і наполягають на обмежених термінах зберігання (там само, § 107).

64.  У контексті таємного спостереження, коли повноваження, надані виконавчій владі, здійснюються таємно, ризики свавілля є очевидними. Щоб відповідати вимозі «передбачуваності», національне законодавство має бути достатньо чітким, щоб дати громадянам адекватне уявлення про обставини, за яких і на яких умовах органи державної влади мають право вдаватися до будь-яких таких заходів. Крім того, оскільки здійснення на практиці заходів таємного контролю за комунікаціями не є відкритим для контролю з боку зацікавлених осіб або громадськості, це суперечило б принципу верховенства права, якби дискреційні повноваження, надані виконавчій владі або суду, виражалися у вигляді необмеженої влади. Отже, закон повинен визначати обсяг будь-якого такого розсуду, наданого компетентним органам, і спосіб його здійснення з достатньою чіткістю, щоб забезпечити особі адекватний захист від свавільного втручання (див. Роман Захаров, цитований вище, §§ 229-30). Детальний опис гарантій, які повинні бути викладені в законі для того, щоб він відповідав вимогам "якості закону" і забезпечував застосування заходів таємного спостереження тільки тоді, коли це "необхідно в демократичному суспільстві", див. у згаданих вище «Roman Zakharov», § 231-234, і "Big Brother Watch та інші", § 335-239.

65.  Нарешті, Суд повторює, що конфіденційність комунікацій є важливим елементом права на повагу до приватного життя і кореспонденції, закріпленого у статті 8. Користувачі телекомунікаційних та інтернет-послуг повинні мати гарантію того, що їхнє приватне життя та свобода вираження поглядів будуть поважатися, хоча така гарантія не може бути абсолютною і повинна іноді поступатися іншим законним імперативам, таким як запобігання заворушенням чи злочинам або захист прав і свобод інших осіб (див. рішення у справах «K.U. v. Finland», № 2872/02, § 49 та «Delfi AS v. Estonia», № 64569/09, § 149, 2015).

(ii) Застосування вищезазначених принципів у цій справі

66.  Суд вважає, що у цій справі питання законності та наявності легітимної мети не можуть бути відокремлені від питання про те, чи було втручання "необхідним у демократичному суспільстві".

67.  Збереження та зберігання Інтернет-комунікацій та пов'язаних з ними комунікаційних даних у цій справі мало правову основу в Законі "Про інформацію", який слід розглядати у поєднанні з правовими положеннями, що регулюють доступ правоохоронних органів до збережених даних та їх подальше використання, викладеними в Законі "Про інформацію", КПК та Законі "Про ОРД".

68.  Суд також зазначає, що в той час як технологічні можливості значно збільшили обсяг комунікацій через глобальну мережу Інтернет, загрози, з якими стикаються Договірні держави та їхні громадяни, також зросли. До них відносяться, зокрема, глобальний тероризм, незаконний обіг наркотиків, торгівля людьми та сексуальна експлуатація дітей. Багато з цих загроз походять від міжнародних мереж ворожих суб'єктів, які мають доступ до все більш досконалих технологій, що дозволяють їм спілкуватися непоміченими (див. згадане вище рішення у справі «Big Brother Watch», § 323). Суд переконаний, що оскаржувані правові положення переслідували законні цілі захисту національної безпеки, запобігання заворушенням і злочинам та захисту прав і свобод інших осіб.

69.  Таким чином, залишається розглянути питання про те, чи містило національне законодавство адекватні та ефективні засоби захисту та гарантії, які б відповідали вимогам "якості закону" та "необхідності в демократичному суспільстві". 

(α) Зберігання інтернет-комунікацій та комунікаційних даних

70.  Суд зазначає, що в нинішню, все більш цифрову епоху, технологічні можливості значно збільшили обсяг інтернет-комунікацій, так що значна частина комунікацій набуває цифрової форми. Оскаржуване законодавство вимагає безперервного автоматичного утримання та зберігання змісту всіх інтернет-комунікацій протягом шести місяців, а пов'язаних з ними комунікаційних даних - протягом одного року. Закон застосовується до всіх послуг зв'язку в Інтернеті, які використовуються для передачі голосових, текстових, візуальних, звукових, відео або інших електронних повідомлень (див. пункт 19 вище). Він поширюється на всіх користувачів Інтернет-комунікацій, навіть за відсутності обґрунтованої підозри в причетності до злочинної діяльності або діяльності, що загрожує національній безпеці, або будь-яких інших підстав вважати, що збереження даних може сприяти боротьбі з серйозними злочинами або захисту національної безпеки. Він охоплює зміст усіх повідомлень і всі дані повідомлень без будь-яких обмежень сфери застосування цього заходу з точки зору територіального або тимчасового застосування або категорій осіб, чиї персональні дані підлягають зберіганню. Суд вражений надзвичайно широким обов'язком зберігати дані, передбаченим оскаржуваним законодавством, і доходить висновку, що втручання є виключно широкомасштабним і серйозним (порівняйте «Ekimdzhiev and Others», згадане вище, § 394, що стосується лише зберігання даних про передачу інформації).

71.  Беручи до уваги серйозність втручання, Суд з особливою увагою вивчить, чи забезпечує національне законодавство адекватні та достатні гарантії проти зловживань, пов'язаних з доступом правоохоронних органів до інтернет-комунікацій та пов'язаних з ними комунікаційних даних, які зберігаються ICO відповідно до Закону "Про інформацію".

(β) Потенційний доступ до збережених даних з метою цілеспрямованого таємного спостереження

72.  Що стосується законодавчої вимоги надавати правоохоронним органам або службам безпеки доступ до збережених даних на їхню вимогу, Суд повторює, що доступ до даних в окремих випадках повинен супроводжуватися, mutatis mutandis, такими ж гарантіями, як і таємне спостереження (див. «Ekimdzhiev and Others», згадане вище, § 395). Суд бере до уваги аргумент Уряду про те, що доступ має бути санкціонований судом. Однак він зазначає, що в Росії національне законодавство не вимагає від правоохоронних органів пред'являти судовий дозвіл постачальнику послуг зв'язку перед отриманням доступу до комунікацій особи. Дійсно, відповідно до розпоряджень уряду, ICO повинні встановлювати обладнання, яке надає службам безпеки прямий доступ до збережених даних (див. пункти 24-26 вище). Таким чином, правоохоронні органи мають прямий віддалений доступ до всіх інтернет-комунікацій і пов'язаних з ними даних.

73.  Суд вважає, що вимога пред'являти дозвіл оператору зв'язку перед отриманням доступу до комунікацій особи є важливим запобіжником проти зловживань з боку правоохоронних органів, забезпечуючи отримання належного дозволу в усіх випадках таємного спостереження. Спосіб, у який організовано доступ до збережених даних у Росії, надає спецслужбам технічні засоби для того, щоб обійти процедуру отримання дозволу і отримати доступ до збережених інтернет-комунікацій і даних зв'язку без отримання попереднього судового дозволу. Хоча можливість неправомірних дій з боку нечесного, недбалого або надмірно завзятого чиновника ніколи не може бути повністю виключена, якою б не була система, Суд вважає, що система, подібна до російської, яка дозволяє спецслужбам безпосередньо отримувати доступ до інтернет-комунікацій кожного громадянина, не вимагаючи від нього показувати дозвіл на перехоплення провайдеру послуг зв'язку або будь-кому іншому, є особливо схильною до зловживань. Тому потреба в гарантіях проти свавілля і зловживань видається особливо великою.

74.  Уряд підтвердив, що доступ до збережених інтернет-комунікацій та пов'язаних з ними даних регулюється тим самим правовим режимом, який розглядався у справі Романа Захарова (згадана вище) в контексті перехоплення мобільних телефонних переговорів. У цій справі Суд встановив, що російські правові норми, які регулюють заходи негласного спостереження, не відповідають вимозі "якості закону", оскільки вони не передбачають адекватних та ефективних гарантій проти свавілля та ризику зловживань. Таким чином, вони були нездатні обмежити "втручання" до того рівня, який є "необхідним у демократичному суспільстві". Зокрема, було встановлено, що обставини, за яких органи державної влади мали право вдаватися до заходів таємного спостереження з метою виявлення, запобігання та розслідування кримінальних злочинів або захисту національної, військової, економічної чи екологічної безпеки Росії, не були визначені з достатньою чіткістю. Процедури санкціонування не могли гарантувати, що заходи таємного спостереження призначаються лише тоді, коли це "необхідно в демократичному суспільстві". Нагляд за перехопленнями не відповідав вимогам незалежності, повноважень і компетенції, які були б достатніми для здійснення ефективного і безперервного контролю, громадського нагляду та результативності на практиці. Ефективність засобів правового захисту була підірвана відсутністю повідомлення в будь-якій точці таємного спостереження або адекватного доступу до документів, що стосуються таємного спостереження (див. «Roman Zakharov», цитований вище, §§ 243-305).

75.  Суд не бачить жодних підстав для того, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Таким чином, він вважає, що національне законодавство не передбачає належних і достатніх гарантій проти зловживань, пов'язаних з доступом правоохоронних органів до інтернет-комунікацій і пов'язаних з ними комунікаційних даних, що зберігаються ICO відповідно до Закону "Про інформацію".

(γ)  Законодавча вимога розшифровувати повідомлення

76.  Нарешті, щодо вимоги надавати службам безпеки інформацію, необхідну для розшифрування електронних повідомлень, якщо вони зашифровані, Суд зазначає, що міжнародні органи стверджують, що шифрування забезпечує надійні технічні гарантії проти незаконного доступу до змісту повідомлень і тому широко використовується як засіб захисту права на повагу до приватного життя та таємниці кореспонденції в Інтернеті. У цифрову епоху технічні рішення для забезпечення та захисту конфіденційності електронних комунікацій, включаючи заходи з шифрування, сприяють забезпеченню реалізації інших основоположних прав, таких як свобода вираження поглядів (див. пункти 28 і 34 вище). Крім того, шифрування допомагає громадянам і компаніям захистити себе від зловживань інформаційними технологіями, таких як хакерство, крадіжка ідентифікаційних і персональних даних, шахрайство та неналежне розкриття конфіденційної інформації. Це слід належним чином враховувати при оцінці заходів, які можуть послабити шифрування.

77.  Як зазначалося вище (див. пункт 57 вище), схоже, що для того, щоб уможливити розшифрування повідомлень, захищених наскрізним шифруванням, наприклад, повідомлень у "секретних чатах" Telegram, необхідно послабити шифрування для всіх користувачів. Ці заходи нібито не можуть бути обмежені конкретними особами і вплинуть на всіх без розбору, в тому числі на осіб, які не становлять загрози законним державним інтересам. Послаблення шифрування шляхом створення «чорних ходів» (бекдорів), очевидно, зробить технічно можливим рутинне, загальне і невибіркове спостереження за особистими електронними повідомленнями. Бекдори також можуть бути використані злочинними мережами і серйозно поставити під загрозу безпеку електронних комунікацій усіх користувачів. Суд бере до уваги небезпеку обмеження шифрування, описану багатьма експертами в цій галузі (див., зокрема, пункти 28 і 34 вище).

78.  Суд визнає, що шифрування може також використовуватися злочинцями, що може ускладнити кримінальне розслідування (див. «Yüksel Yalçınkaya v. Türkiy», № 15669/20, § 312, 26 вересня 2023 року). Однак у цьому зв'язку він бере до уваги заклики до альтернативних "рішень щодо розшифрування без послаблення захисних механізмів, як у законодавстві, так і шляхом постійного технічного розвитку" (див. про можливості альтернативних методів розслідування Спільну заяву Європолу та Агентства Європейського Союзу з кібербезпеки, наведену в пункті 33 вище, і пункт 24 Доповіді про право на приватне життя в цифрову епоху Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, наведену в пункті 28 вище; див. також роз'яснення третіх осіб, надані у пункті 47 вище).

79.  Суд доходить висновку, що в цій справі обов'язок ICO розшифровувати наскрізні зашифровані повідомлення ризикує перетворитися на вимогу до постачальників таких послуг послабити механізм шифрування для всіх користувачів; відповідно, він не є пропорційним переслідуваним законним цілям.

(δ) Висновок

80.  З вищевикладеного Суд доходить висновку, що оскаржуване законодавство, яке передбачає збереження всіх інтернет-комунікацій всіх користувачів, прямий доступ служб безпеки до збережених даних без належних гарантій проти зловживань і вимогу розшифровувати зашифровані повідомлення, що застосовується до наскрізних зашифрованих повідомлень, не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві. Оскільки це законодавство дозволяє органам державної влади мати доступ на загальних підставах і без достатніх гарантій до змісту електронних повідомлень, воно порушує саму суть права на повагу до приватного життя, передбаченого статтею 8 Конвенції. Таким чином, держава-відповідач перевищила будь-яку прийнятну свободу розсуду в цьому відношенні.

81.  Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.