Щодо залишення касаційної скарги без задоволення у справі про встановлення факту самостійного виховання дитини
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 січня 2026 року у справі № 507/2828/24
Короткий зміст позовних вимог:
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: орган опіки та піклування при виконавчому комітеті Гайворонської міської ради, служба у справах дітей Зеленогірської селищної ради Подільського району Одеської області про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.
Позовна заява обґрунтована тим, що він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , у якому народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З липня 2024 року син ОСОБА_3 проживає разом із ним за адресою: АДРЕСА_1. З цього часу він самостійно займається вихованням дитини та несе усі витрати по її утриманню, створив належні умови для її проживання, навчання та розвитку, забезпечив їй належне медичне обслуговування. Відповідачка проживає в іншому населеному пункті, є інвалідом ІІ групи, у вихованні та утриманні дитини участі не приймає. У зв`язку з проживанням дитини разом з ним, рішенням Любашівського районного суду від 19 листопада 2024 року припинено стягнення із нього аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання сина.
Встановлення факту самостійного утримання та виховання дитини необхідне йому для захисту прав та інтересів дитини, покладених на нього статтею 150 СК України, без згоди відповідачки, а також отримання відстрочки від мобілізації відповідно до пункту 5 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд встановити факт, що він самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
Рішенням Любашівського районного суду Одеської області від 23 квітня 2025 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що встановлення факту перебування на утриманні ОСОБА_1 малолітнього сина впливає на права та законні інтереси відповідачкиОСОБА_2 , як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше. Водночас позивачем не надано належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків, а судами не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини. Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини. Також позивачем не надано доказів відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, що, в свою чергу, порушувало б права батька дитини та свідчило про доцільність встановлення такого факту.
Крім того, позивач в позовній заяві посилався на те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини необхідно йому для отримання відстрочки від мобілізації відповідно до пункту 5 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Однак, жодних доказів того, що будь-яка особа порушує, не визнає чи оспорює права позивача або є обґрунтовані фактами ризики їх порушення, невизнання чи оспорювання, як і доказів, які б підтверджували існування складнощів в отриманні відстрочки позивачем, - суду не надано, як і не надано доказів відповідної відмови компетентних органів у вирішенні зазначеного позивачем питання за відсутності судового рішення. За таких обставин, суди дійшли висновку про відсутність необхідних та достатніх підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком.
Короткий зміст вимог касаційної скарги:
03 листопада 2025 року засобами поштового зв`язку представник ОСОБА_1 - адвокат Вишня Г. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Любашівського районного суду Одеської області від 23 квітня 2025 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права та недотримання норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24, а також не дослідили зібрані у справі докази.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу:
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвокат Вишні Г. В. мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що з 24 квітня 2023 року відповідачка ОСОБА_2 має ІІ групу інвалідності загального захворювання та діагноз «Шизофренія», участі у повсякденному житті дитини не бере та не здійснює її виховання, батько здійснює виховання дитини самостійно.
Крім того, суди не взяли до уваги заяву відповідачки, адресовану начальнику служби у справах дітей Любашівської селищної ради, в якій вона просила зобов`язати ОСОБА_1 взяти дитину проживати до себе через погіршення стану її здоров`я, а також не врахували висновок органу опіки та піклування Гайворонської міської ради від 25 лютого 2025 року, у якому зазначено, що проживання дитини з батьком відповідатиме інтересам дитини.
Позиція Верховного Суду:
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши обставини справи та надані сторонами докази, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.
При цьому суди врахували, що встановлення факту перебування малолітнього сина на утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.
ОСОБА_2 має ІІ групу інвалідності, у заяві від 08 серпня 2024 року, яка адресована начальнику служби у справах дітей Любашівської селищної ради, відповідачка просила зобов`язати колишнього чоловіка ОСОБА_1 взяти на проживання їхнього сина ОСОБА_7 у зв`язку з погіршенням стану її здоров`я.
Суди зауважили, що вказана заява не свідчить про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази
підтверджують лише обставини проживання дитини разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини.
Суди належним чином дослідили висновок органу опіки та піклування при виконавчому комітеті Гайворонської міської ради від 25 лютого 2025 року, у якому зазначено, що проживання батька з дитиною відповідатиме інтересам дитини. Водночас сам факт проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини.
Крім того, позивачем не надано доказів відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, що, в свою чергу, порушувало б права батька дитини та свідчило про доцільність встановлення факту, про який просить позивач.
Висновок:
Отже, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов загалом правильного висновку у цій справі про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржених судових рішеннях, питання вмотивованості висновків суду першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.
Доводи касаційної скарги про наявність у відповідачки психічного захворювання висновків судів попередніх інстанцій не спростовують. Матеріали справи не містять доказів, що стан здоров`я відповідачки становить загрозу життю та/або здоров`ю дитини, перешкоджає виконанню нею своїх батьківських обов`язків.
Висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин та наданої правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
З урахуванням доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , від імені якого діє адвокат Вишня Г. В., які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 400 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.