Щодо відмови у визнанні права власності на частку будинку з ознаками самочинного будівництва за набувальною давністю
Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2025 року у справі № 463/3329/24
Короткий зміст позовних вимог:
У квітні 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом до Львівської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 мотивована тим, щона підставі рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради від 05 листопада 1954 року № 1521 ОСОБА_3 набула право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , про що Виконавчим комітетом Львівської міської ради народних депутатів видано свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок від 06 листопада 1954 року.
13 травня 1957 року ОСОБА_3 подарувала своїй племінниці ОСОБА_4 згідно з договором дарування 1/2 ідеальної частини домоволодіння, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер чоловік ОСОБА_3 - ОСОБА_5 , який проживав разом із ОСОБА_3 у житловому будинку АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла.
Після смерті ОСОБА_3 спадщина не була прийнята, держава в особі відповідних фінансових органів за видачею свідоцтва про право на спадщину не зверталася; нотаріус після закінчення шестимісячного строку з дня відкриття спадщини свідоцтва про право на спадщину державі в особі відповідного фінансового органу не видавав. Після смерті ОСОБА_3 у спірному житловому будинку залишились проживати ОСОБА_4 , її чоловік - ОСОБА_6 та їх неповнолітні діти: ОСОБА_7 (14 років) та ОСОБА_8 (11 років).
ІНФОРМАЦІЯ_3 померла ОСОБА_4 . Після смерті ОСОБА_4 спадщину у виді 1/2 житлового будинку на АДРЕСА_1 прийняли в рівних частинах її чоловік - ОСОБА_6 та діти: ОСОБА_1 ( ОСОБА_9 - прізвище до укладення шлюбу) та ОСОБА_8 (свідоцтво про право на спадщину від 24 липня 1974 року, видане Сьомою львівською державною нотаріальною конторою). На підставі вказаного свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_6 , ОСОБА_1 та ОСОБА_8 набули кожен право власності по 1/6 зазначеного житлового будинку (реєстраційні посвідчення, видані 31 червня 1974 року Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації).
ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_6 , після смерті якого належну спадкодавця 1/6 частини житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 успадкували його діти (позивачі): ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , про що П`ятою львівською державною нотаріальною конторою видано свідоцтво про право на спадщину за законом від 18 січня 1999 року № 2-146.
03 лютого 1999 року Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 видані реєстраційні посвідчення про право власності кожній на 1/12 частини вказаного житлового будинку.
Позивачі вказували на те, що наразі кожній із них після смерті батьків належить ідеальна 1/4 частки житлового будинку на АДРЕСА_1 , спадщина на решту вказаного житлового будинку (1/2 частини) після смерті ОСОБА_3 не прийнята.
Зазначали, що з часу смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) вони відкрито та більше десяти років проживають, користуються у цілому спірним житловим будинком, сплачують комунальні послуги й утримують будинок в цілому, не зважаючи на те, що у його складі є 1/2 частини, яка їм не належить.
Вказували на те, що на момент смерті ОСОБА_3 вони були неповнолітніми, а тому вважали, що до строку володіння спірним майном слід приєднати строк володіння цим майном їхніми батьками: ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , місце проживання яких з 1957 року було зареєстровано за адресою спірного нерухомого майна.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просили суд визнати за ними на підставі статті 344 ЦК України право власності за набувальною давністю на 1/2 ідеальну частку (без виділу в натурі) житлового будинку, із відповідною часткою у господарських будівлях, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 28 листопада 2024 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 09 червня 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивачі (чи їх попередники у спірних правовідносинах) здійснили самочинне будівництво, яке на час розгляду справи судом не узаконено у встановленому законом порядку, а тому користування відповідним майном з боку позивачів не може вважатися правомірним та добросовісним, у зв`язку з чим підстави для визнання права власності на таке майно за набувальною давністю відсутні.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів:
У липні 2025 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - адвокат Дарморіс О. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_3 , якій належить спірна 1/2 частини житлового будинку, померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . У період до часу проведення інвентаризації 25 вересня 2000 року позивачі здійснили самовільну реконструкцію житлового будинку з господарськими спорудами, однак предметом реконструкції була 1/2 ідеальна частка житлового будинку, право власності на яку зареєстровано на законних підставах за позивачами. Вказаній 1/2 ідеальної частці позивачі з самовільною реконструкцією присвоєно окрему адресу: АДРЕСА_1 згідно з розпорядженням Личаківської районної державної адміністрації від 23 січня 2001 року № 51, а щодо спірної частки жодних самочинних дій з реконструкції, переобладнанню, тощо здійснено не було. Крім того, самовільну реконструкцію позивачі провели вже після смерті ОСОБА_3 у 2000-х роках.
Позивачі добросовісно заволоділи спірною 1/2 часткою нежитлового будинку після смерті у 1968 році ОСОБА_3 , оскільки самовільну реконструкцію провели у 2000-х роках, а не у момент заволодіння спірним майном у 1968 році. Таку самовільну реконструкцію провели до 1/2 частки, яка належала їм на праві власності.
Позиція Верховного Суду:
У справі, яка переглядається, суди встановили, що предметом спору є 1/2 частини спірного житлового будинку після смерті ОСОБА_3 , право власності на яку за жодною особою не зареєстровано.
Також суди встановили, що мешканцями спірного будинку здійснено самовільну реконструкцію житлового будинку з господарськими спорудами. Після реконструкції будинок складається з чотирьох житлових кімнат, загальною площею 117 кв. м (житлова площа 53,4 кв. м).
Розпорядженням Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 23 січня 2001 року № 51 затверджено висновок міжвідомчої комісії про технічну можливість експлуатувати частину будинку АДРЕСА_1 після самовільно здійсненої реконструкції з 2-поверховою прибудовою та господарських споруд. Зобов`язано ОСОБА_2 вчинити певні дії, пов`язані зі здачею будинку в експлуатацію та оформленням права власності на такий, однак це розпорядження позивачі не виконали.
Установивши, що спірне нерухоме майно є самочинним будівництвом, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правильно виходив із того, що користування вказаним нерухомим майном позивачами не може вважатися правомірним та добросовісним, а тому дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання права власності на таке майно за набувальною давністю.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновком судів попередніх інстанцій стосовно установлених обставин справи та до переоцінки доказів, їх належності та допустимості.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів касаційної скарги по суті спору та їх відображення в оскаржених рішенні суду першої інстанції та постанові апеляційного суду (з урахуванням доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження), питання вмотивованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка розглядається, судами сторонам спору надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій.
Колегія суддів, надаючи оцінку судовим рішенням на предмет їх законності у межах доводів касаційної скарги, погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції. За встановлених у цій справі обставин суди правильно застосували норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та дійшли цілком обґрунтованих висновків про відмову у задоволенні позовних вимог.
У справі, яка розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у позивачів іншої точки зору на встановлені судами обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивачів.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.