Короткий зміст позовних вимог:
У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, вселення до квартири, виселення з квартири.
Позовна заява мотивована тим, що з 18 березня 2021 року він став одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 .
Зазначав, що з 1991 року він перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , яка є матір`ю ОСОБА_2 . Оскільки ОСОБА_2 не мав власного житла, ОСОБА_5 отримала від нього, як власника квартири, дозвіл на тимчасове проживання в квартирі її сина. Вказав, що на той час він проживав з дружиною однією сім`єю, а належною йому на праві приватної власності квартирою постійно не користувався, тому надав свою згоду на тимчасове проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 .
Вказував, що між ним, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 будь-які документальні підтвердження правових підстав постійного користування спірною квартирою не укладалися. Між ними існувала домовленість про те, що ОСОБА_2 буде проживати у квартирі тимчасово, допоки квартира не буде необхідна йому, власнику квартири, для особистого проживання.
При цьому він, як власник, мав доступ до квартири, у нього були ключі від неї, у квартирі знаходяться його особисті речі, він періодично користувався квартирою, сплачував і сплачує комунальні послуги та виконує обов`язки власника квартири. Проте 25 травня 2023 року, прибувши до належної йому квартири, він не зміг потрапити до неї, оскільки ОСОБА_2 без його відома та згоди змінив замки вхідних дверей, а нові ключі від квартири йому не надав і до квартири не допускає.
Крім того, ОСОБА_2 без його згоди вселив у квартиру свою дружину - ОСОБА_3 , яка на теперішній проживає там і перешкоджає йому користуватися належною йому квартирою.
25 травня 2023 року він звернувся до ОСОБА_2 з письмовою вимогою передати йому ключі від вхідних дверей, однак його звернення залишилося без задоволення.
Оскільки він не має іншого житла, а спірна квартира необхідна йому для власного проживання, 01 серпня 2023 року він звернувся до ОСОБА_2 з письмовою вимогою звільнити квартиру, на яку отримав відмову. При цьому, ОСОБА_2 категорично відмовляється допускати його до квартири та передати ключі від неї.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:
- усунути йому перешкоди у користуванні належною йому на праві особистої приватної власності квартирою АДРЕСА_1 ;
- вселити його у вказану квартиру, зобов`язавши відповідачів надати йому ключі від квартири;
- виселити із квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за їхнім зареєстрованим місцем проживання, а саме: АДРЕСА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції:
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , що належить йому на праві особистої приватної власності. Вселено ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 , зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 передати ОСОБА_1 ключі від квартири. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості позовних вимог позивача щодо здійснення відповідачами перешкод у користуванні належною йому на праві особистої приватної власності квартирою, що об`єктивно унеможливлює розпоряджатися власністю, а тому таке право позивача підлягає захисту шляхом усунення перешкод у праві користування належною йому квартироюта вселення його у квартиру, зобов`язавши відповідачів надати йому ключі від квартири.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині виселення відповідачів зі спірної квартири, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 вселився до спірної квартири зі згоди власника, позивача у справі, тривалий час користується нею, а у власності іншого житла немає. Також у вказаній квартирі проживає дружина ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , з якою 06 жовтня 2023 року зареєстровано шлюб. При цьому, заборгованості по комунальних платежах немає, а факту руйнування чи умисного пошкодження спірної квартири не встановлено. Сама по собі наявність в особи права власності на спірне житло і вимоги безумовної реалізації повноважень власника не можуть бути легітимною підставою позбавлення іншого права особи, а саме права на житло, яке гарантується і захищається Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У цій справі право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідачів. Однак позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення відповідачів права на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети цієї вимоги.
Суд першої інстанції послався на прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції, а також на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду.
Не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволені позовних вимог про виселення відповідачів зі спірної квартири, ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції:
Постановою Полтавського апеляційного суду від 29 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2024 року залишено без змін.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позову про виселення відповідачів скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 у цій частині задовольнити.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили всіх обставин справи, не врахували, що на час отримання ОСОБА_2 дозволу на вселення у спірну квартиру, останній не був членом сім`ї позивача, так як він немає кровного споріднення із ним і ніколи не мав спільного побуту. Позивач надав згоду на вселення до квартири та тимчасового проживання лише ОСОБА_2 , який на час такої згоди не був членом його сім`ї в розумінні статті 3 СК України та статті 64 ЖК України. Та обставина, що ОСОБА_2 є сином дружини позивача не дає підстав стверджувати, що він є членом сім`ї позивача. ОСОБА_3 взагалі немає і не може мати такого статусу, оскільки є чужою людиною для позивача та була вселена до квартири без його, як власника, згоди.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині виселення відповідачів, суди попередніх інстанцій здійснили аналіз спірних правовідносин з точку зору положень статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції, проте не надали оцінки доказам, наданих позивачем, не провели належного аналізу балансу інтересів сторін, не дослідили питання виселення відповідачів на предмет пропорційності переслідуваній меті їх виселення у світлі статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, статті 41 Конституції України. Позивач, як власник квартири, яка є єдиним його житлом, також захищений вищевказаними гарантіями, оскільки так само як відповідачі має право на житло, на повагу до свого житла. З часу набуття права власності на квартиру позивач зареєстрований у ній, проживав та користувався квартирою до травня 2023 року.
ОСОБА_2 без його відома та згоди у травні 2023 року змінив замки на вхідних дверях квартири, нові ключі не надав позивачу, вселив у квартиру без згоди власника ОСОБА_3 , з якою 06 жовтня 2023 року зареєстрував шлюб. На цей час відповідачі проживають у квартирі одні безкоштовно, не сплачують комунальні платежі, тоді як позивач, особа з інвалідністю другої групи, 1952 року народження, не маючи іншого житла, вимушений орендувати собі житло та нести додаткові витрати на оренду житла, а також сплачувати комунальні послуги, якими користуються відповідачі у належній йому квартирі. Таким чином, підстав вважати дії відповідачів добросовісними та такими, що відповідають стандарту поведінки відсутні.
Посилається на відповідні правові висновки Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду:
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині виселення відповідачів з квартири, суди попередніх інстанцій виходили із того, що ОСОБА_2 , проживаючи тривалий час у спірній квартирі, в яку вселився на законних підставах, зі згоди власника, набув охоронюваного законом права на мирне користування майном у законний спосіб. У відповідачів відсутнє інше житло, тоді як втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено. Отже, підстави для виселення ОСОБА_2 , який в установленому законом порядку вселився у спірну квартиру, а також його дружини - ОСОБА_3 , позивачем не доведені, а також необхідність і пропорційність такого заходу.
Проте такі висновки судів попередніх інстанцій є передчасними.
Суди встановили, що квартира АДРЕСА_1 з 18 березня 2021 року на праві особистої приватної власності належить ОСОБА_1 .
ОСОБА_1 з 1991 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 , яка є матір`ю ОСОБА_2 .
ОСОБА_1 надав дозвіл на вселення та тимчасове проживання ОСОБА_2 у вищевказаній квартирі, оскільки останній не мав власного житла, що не заперечується сторонами у справі.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не спростували доводів ОСОБА_1 про те, що він надав дозвіл на тимчасове проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, що є порушенням вимог пункту 3 частини четвертої статті 265, підпункту в) пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України, згідно з якими у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
Судами також установлено, що за час проживання ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 за вказаною адресою була вселена ОСОБА_3 , яка 06 жовтня 2023 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_2 .
ОСОБА_1 згоди на вселення ОСОБА_3 у спірну квартиру, як її власник, не надавав.
У порушення зазначених вище норм процесуального права суди попередніх інстанцій не вказали законних підстав вселення ОСОБА_3 у спірну квартиру і доводів позивача в цій частині не спростували.
ОСОБА_1 неодноразово звертався до ОСОБА_2 із вимогою звільнити належну йому на праві особистої приватної власності квартиру та передати йому всі ключі від змінених замків вхідних дверей у квартиру.
03 серпня 2023 року та 21 вересня 2023 року ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 письмові відповіді, в яких вказав про відмову виселятися із займаної квартири.
Отже, у цій справі питання про усунення перешкод ОСОБА_1 у користуванні належною йому на праві особистої приватної власності квартирою шляхом виселення із неї відповідачів у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Висновок:
Суди попередніх інстанцій належним чином не мотивували доводи позивача про те, що відповідачі мають інше місце проживання, а саме за адресою: АДРЕСА_2 , де вони зареєстровані. Висновки судів попередніх інстанцій про те, що сам факт реєстрації відповідачів за вказаною адресою не доводить можливість та право відповідачів користуватися цим житлом, не свідчить, що вони, у разі наявності перешкод у користуванні вказаним житлом, не можуть захистити свої права щодо проживання за вищевказаною адресою у судовому порядку.
Крім того, судам необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користування квартирою.
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі «Кутцнер проти Німеччини»).
З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, судові рішення в частині позовних вимог про вислення відповідачів з квартири підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині до суду першої інстанції на новий розгляд.