Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 грудня 2025 року у справі № 201/11007/21
Короткий зміст позовних вимог:
У жовтні 2021року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 29 лютого 2008 року його дружина ОСОБА_3 придбала у ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 .
03 квітня 2015року на підставі нотаріально посвідчених договорів про поділ майна подружжя та дарування ОСОБА_3 своєї частки в цій квартирі позивач став її одноособовим власником. Водночас рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 23 лютого 2016 року, залишеним без змін судом апеляційної інстанції в справі № 201/6362/15-ц за позовом сина ОСОБА_4 - ОСОБА_2 , зазначені договори поділу майна подружжя та дарування частки квартири визнано недійсними, а також визнано недійсним свідоцтво про право власності на зазначену квартиру, видане 15 лютого 2013 року ОСОБА_5 в частині 1/4 частки з тих підстав, що власником цієї частки був ОСОБА_2 на підставі оспореного свідоцтва про право власності на житло від 27 вересня 1993року, виданого за результатами приватизації квартири.
Позивач вважав, що під час приватизації квартири було допущено низку порушень, оскільки ОСОБА_2 ще в 1991 році виїхав до Австралії, там отримав громадянство і на момент видачі свідоцтва громадянином України не був, а безоплатно приватизувати житло мали право лише громадяни України.
Крім того, відповідач втратив право на приватизацію через те, що був відсутній у спірній квартирі понад 6 місяців, а саме - 8 років, та особисто не звертався до органу приватизації з заявою про приватизацію квартири.
Просив визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло від 27 вересня 1993 року в 1/4 частині, за яким на праві приватної власності ОСОБА_2 належить 1/4 частина квартири АДРЕСА_1 ; визнати недійсним розпорядження Житлово-комунального управління Міністерства промисловості України від 27 вересня 1993 року № 206 у частині вирішення питання щодо видачі свідоцтва про право власності ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
10 лютого 2025 року рішенням Соборного районного суду м. Дніпра (раніше - Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська) у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
17 червня 2025 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Соборного районного суду м. Дніпра (раніше - Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська) від 10 лютого 2025 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_2 як на момент приватизації, як і на час розгляду справи втратив громадянство України, судам не надано. Факт постійного проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі станом на момент її приватизації, а відтак і наявність у нього права на участь у приватизації цієї квартири підтверджується відміткою в паспорті про його реєстрацію. Не надано позивачем і доказів того, що відповідач не звертався особисто із заявою до органу приватизації про приватизацію спірної квартири.
Короткий зміст вимог касаційної скарги:
У липні 2025 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Бакуліною М. С. подано касаційну скаргу на рішення Соборного районного суду м. Дніпра (раніше - Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська) від 10 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 червня 2025 року, в якій заявниця просить їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що відсутній висновок Верховного Суду щодо того, чи є сама собою реєстрація в радянський період (до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року) місця проживання особи підтвердженням постійного місця проживання такої фізичної особи та набуття нею громадянства України під час розгляду судом справ щодо приватизації нерухомого майна.
Висновок судів попередніх інстанцій про те, що відмітка від 11 лютого 1986 року в паспорті про реєстрацію відповідача є підтвердженням факту його постійного проживання в спірній квартирі, суперечить висновкам Верховного Суду про те, що сама собою реєстрація місця проживання не є підтвердженням постійного місця проживання фізичної особи (постанови Верховного Суду від 30 січня 2023 року в справі № 760/11044/21, від 17 січня 2024 року в справі №756/6820/20 та ін.).
ОСОБА_2 виїхав на постійне місце проживання до Австралії наприкінці 1990 року - на початку 1991 року. До 1998 року він проживав на території Австралії та отримав австралійське громадянство, що підтверджуються, зокрема, виданим 28 січня 1994 року паспортом громадянина Австралії НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та підтверджено самим відповідачем.
Оскільки Закон України № 1636-XII «Про громадянство України» прийнято 08 жовтня 1991 року (далі - Закон про громадянство від 1991 року), а ОСОБА_2 виїхав до проголошення незалежності України, то він не є особою, яка набула громадянство України, оскільки його можливо було набути лише у випадку, якщо особа проживала на території України станом на 13 листопада 1991 року. А, отже, відповідач не мав права приватизації спірної частини квартири.
Позиція Верховного Суду:
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_2 на момент приватизації не набув (втратив) громадянство України, позивач не надав.
Суди обґрунтовано виснували, що надана позивачем як доказ копія паспорта громадянина Австралії на ім`я ОСОБА_11 , за умови, що ОСОБА_2 не визнав належність цього документа йому, не може бути належним підтвердженням набуття відповідачем громадянства Австралії та втратою ним громадянства України з урахуванням того, що вжиті судами процесуальні заходи щодо перевірки справжності цього документа, ініційовані стороною позивача, результатів не дали, незважаючи на тривалий час очікування офіційної відповіді з Австралії на ухвалу суду про витребування відповідної інформації.
Суди обґрунтовано не прийняли до уваги як належні та допустимі докази копії рукописних листів, у яких начебто відповідач ОСОБА_2 звертався до свого вітчима ОСОБА_4 з проханням провести приватизацію квартири без його участі, але у такий спосіб, щоб він теж став її співвласником, оскільки авторство цих листів достеменно не встановлено, оригіналів листів суду не надано, відповідач заперечував своє авторство щодо цих листів, почеркознавчу експертизу не заявлено та не проведено (т. 1, а. с. 35-39).
Крім того, скасовуючи рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 лютого 2011 року про задоволення позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 і ОСОБА_12 , третя особа - Комунальне житлово-експлуатаційне підприємство «Центральне», про визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на житло, та відмовляючи в задоволенні цього позову, суд апеляційної інстанції у своїй ухвалі від 06 квітня 2011 року в справі № 22ц-4976/11 звернув увагу на те, що, поклавши в основу рішення доводи позивача про те, що відповідачі в 1991 році виїхали на постійне місце проживання до Австралії, суд залишив поза увагою, що ним не надано доказів на підтвердження цього факту, хоча відповідно до цивільного процесуального законодавства України це є його процесуальним обов`язком.
У справі №2-240/2011 копії документів на підтвердження австралійського громадянства ОСОБА_2 були аналогічні тим, що надав ОСОБА_1 у справі, що переглядається, вони досліджувалися судами і їм було надано оцінку в рішеннях, що набрали законної сили.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами в справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні в справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Наведені в касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості.
Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Висновок:
У зв`язку з наведеними обставинами Верховний Суд вважає, що в цій справі відсутні підстави для необхідності формулювання Верховним Судом висновку щодо того, чи є сама собою реєстрація у радянський період (до проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року) місця проживання особи підтвердженням постійного місця проживання такої фізичної особи та набуття нею громадянства України під час розгляду судом справ щодо приватизації нерухомого майна, про що зазначає заявниця в касаційній скарзі.
Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.