Короткий зміст позовних вимог:
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позов, у якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив визнати недійсним договір дарування від 12 червня 2020 року, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавіндою Н. О. за № 1465, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , та скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності на квартиру за ОСОБА_2 , скасувавши запис про реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_2 ; скасувати в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію іпотеки № 42592057 на квартиру АДРЕСА_1 , здійснену приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Вахрушевою О. О. на підставі договору іпотеки.
На обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначав, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі. 12 червня 2020 року позивач подарував відповідачу квартиру АДРЕСА_1 , яка належала йому на праві власності та в якій він зареєстрований з 20 січня 1993 року. Крім нього, у спірній квартирі зареєстрований і проживає син сторін ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочка сторін ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Підставою для укладання договору дарування квартири була попередня домовленість між сторонами, спрямована на уникнення сплати заборгованості за комунальними рахунками на ім`я ОСОБА_1 , що накопичилась за тривали час, та уникнення подальшого можливого звернення стягнення на цю квартиру. Зі змісту договору дарування від 12 червня 2020 року випливає, що відповідач не бере на себе обов`язків щодо погашення комунальних платежів особисто та за свій рахунок. Також сторони домовилися, що після укладання договору дарування для позивача нічого не зміниться, він разом з родиною буде проживати у квартирі, вести спільний побут, виховувати дочку, особисті рахунки переоформлюватися на відповідача також не будуть. Із часу укладення договору відповідач не зареєструвала своє місце проживання у квартирі та не переоформила особисті рахунки з оплати комунальних платежів на своє ім`я.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 29 січня 2021 року шлюб між сторонами було розірвано. У травні 2021 року відповідач повідомила позивача про необхідність звільнити спірну квартиру, оскільки вона є її одноособовим власником і має намір відчужити її третім особам, а їх попередні домовленості не мають ніякого юридичного значення, та про намір здійснити скасування реєстрації місця проживання позивача в цій квартирі шляхом звернення до Департаменту реєстрації Харківської міської ради.
У травні 2021 року відповідач довела до відома позивача, що квартира є об`єктом іпотеки на забезпечення виконання боргового зобов`язання. ОСОБА_1 вважає, що відповідач умисно приховала факт її особистих боргових зобов`язань, маючи намір укласти договір іпотеки після укладання договору дарування, чим ввела його в оману, маючи намір заволодіти його майном.
Також вважає, що договір дарування має ознаки фіктивного правочину, оскільки перехід права власності на квартиру був обумовлений з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення заборгованості за комунальними платежами.
Крім цього, відчуження квартири відбулося без згоди органу опіки та піклування, що є підставою для визнання договору недійсним, оскільки у спірній квартирі була зареєстрована та мешкала малолітня донька сторін, він не писав та не надавав заяви про зняття своєї доньки з реєстрації у квартирі. ОСОБА_2 не зверталася до Департаменту служби у справах дітей із заявою про отримання дозволу на укладення договору іпотеки, предметом якої є спірна квартира та право користування якою має малолітня дитина сторін, таке рішення про надання дозволу виконавчий комітет Харківської міської ради не ухвалював.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції:
Ленінський районний суд м. Полтави рішенням від 15 березня 2023 року в задоволенні позову відмовив. Скасував заборону відчуження квартири АДРЕСА_1 , застосовану ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 15 червня 2021 року. Рішення суду першої інстанції мотивоване недоведеністю заявлених вимог.
Короткий зміст рішення апеляційного суду:
Полтавський апеляційний суд постановою від 31 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та у інтересах малолітньої дочки ОСОБА_5 , подану його представником - адвокатом Поляковою В. В., залишив без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 15 березня 2023 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована законністю і обґрунтованістю рішення суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги:
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 05 жовтня 2023 року, адвокат Зудер`янц В. В. як представник ОСОБА_1 просить скасувати рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 15 березня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 31 серпня 2023 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 202/3914/17, від 02 жовтня 2019 року у справі № 754/15589/14, від 09 червня 2021 року у справі № 554/991/18; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для вирішення справи.
Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, заявник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Суди не здійснили юридичної оцінки всіх фактичних обставин справи та доводів позивача, обмежилися формальними висновками про те, що позивач не подав до суду належних і допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню.
Висновки судів попередніх інстанцій про те, що відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування при укладенні спірного договору дарування та в подальшому договорів іпотеки не є підставою для визнання такого правочину недійсним, ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права, якими врегульовано такі правовідносини.
Позиція Верховного Суду:
Суди встановили, що оспорюваний договір дарування підписаний сторонами правочину, учасники договору досягли згоди з усіх істотних його умов, сторони володіли необхідним обсягом цивільної дієздатності, волевиявлення учасників договору було вільним та відповідало їх внутрішній волі. Після укладання оспорюваного правочину за відповідачем зареєстровано право власності на спірну квартиру, в якій вона продовжила проживати, заперечуючи фіктивність оспорюваного правочину, а також вказувала на наявність у неї волевиявлення на настання правових наслідків, які обумовлені цим правочином.
Посилання заявника на те, що він продовжив проживати у спірній квартирі після укладення оспорюваного правочину, зареєстрований у ній, не свідчить про фіктивність оспорюваного договору дарування. Позивач не надав належних, достовірних і достатніх доказів про те, що договір дарування квартири був укладений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, не вигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац другий частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Позивач не довів того, що ОСОБА_2 ввела його в оману, і при укладенні договору він діяв під впливом обману.
Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
Згідно з частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, здійснювати відчуження житла.
Аналогічні положення містяться у частині другій статті 177 СК України.
Аналіз змісту статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей», статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дає підстави для висновку, що дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Відповідно до частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.
Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Вказане узгоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц, який підтримала Велика Палата Верховного Суду у постановах від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17, від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19.
Висновок:
Суди встановили, що 11 червня 2020 року до управління реєстрації місця проживання Департаменту реєстрації Харківської міської ради звернулася ОСОБА_2 як законний представник дитини із заявою про реєстрацію місця проживання ОСОБА_5 , 2012 року народження, у квартирі АДРЕСА_2 , одночасно зі зняттям її з попереднього місця проживання у квартирі АДРЕСА_1, до якої додала перелік документів, визначений законодавством України, зокрема і згоду ОСОБА_1 .
Згідно з довідкою про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 15 червня 2021 року місце проживання ОСОБА_5 11 червня 2020 року зареєстроване у квартирі АДРЕСА_2 .
За встановлених обставин суди дійшли обґрунтованого висновку, що оспорюваний правочин не суперечить інтересам дитини, не звужує обсяг її майнових прав, адже право власності на спірну квартиру перейшло до матері дитини, тобто за донькою збереглося право користування цією квартирою.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання оспореного правочину недійсним, оскільки позивач не довів належними і допустимими доказами підстав заявлених ним вимог. Звертаючись до суду, позивач указував, що він сам (тобто добровільно, свідомо) уклав договір дарування з метою уникнення сплати заборгованості за надані комунальні послуги.
Аргументи касаційної скарги висновків судів не спростовують, зводяться до незгоди з ними та необхідності здійснення переоцінки фактичних обставин справи, що знаходиться поза межами повноважень Верхового Суду (стаття 400 ЦПК України). Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду - без змін.
Джерело: https://reyestr.court.gov.ua/Review/116606828