Обчислюючи розмір відшкодування, що підлягає стягненню на користь позивача, суди до спірних правовідносин одночасно застосували і шестимісячний строк, і принцип пропорційності, що є помилковим та таким, що суперечить усталеним висновкам Верховного Суду
📌Суть спору:
У січні 2024 року ОСОБА_1 через підсистему «Електроний суд» звернувся до суду з адміністративним позовом до 5 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій у Хмельницькій області (далі - 5 ДПРЗ ГУ ДСНС України у Хмельницькій області), в якому просив: визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати йому середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 24 серпня 2018 року по 20 грудня 2023 року, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок №100); зобов`язати 5 ДПРЗ ГУ ДСНС України у Хмельницькій області нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 24 серпня 2018 року по 20 грудня 2023 року, виходячи із середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення з військової служби, відповідно до Порядку №100.
Позов обґрунтовано тим, що у день його звільнення - 23 серпня 2018 року відповідач не провів з ним повного розрахунку та не виплатив індексацію грошового забезпечення, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з відповідним позовом. ОСОБА_1 указував, що на виконання судового рішення у справі № 560/6431/23 у грудні 2023 року відповідач виплатив йому грошове забезпечення (індексацію) у сумі 106 584,51 грн, що підтверджується випискою з банку про надходження коштів. Посилаючись на те, що, за правилами статті 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), він має право на компенсацію за затримку розрахунку при звільненні за весь час такої затримки, просив суд задовольнити позов.
📌Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення:
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 26 квітня 2024 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 04 вересня 2024 року, позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність 5 державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС у Хмельницькій області щодо проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24 серпня 2018 року по 23 лютого 2019 року. Стягнуто з 5 державного пожежно-рятувального загону ГУ ДСНС у Хмельницькій області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24 серпня 2018 року по 23 лютого 2019 року в розмірі 22 885,98 грн. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
Вирішуючи спір та частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем порушено строки виплати індексації грошового забезпечення у сумі 107 626,69 грн, що є підставою для застосування приписів статті 117 КЗпП України. Проте розрахована сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є непропорційною до розміру виплаченої суми. Отже суд, з урахуванням приписів статті 117 КЗпП України (у редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX), дійшов висновку про необхідність зменшення розміру середнього заробітку, застосувавши принцип співмірності та пропорційності між інтересами позивача і відповідача, що складає 22 885,98 грн середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (але не більше як за шість місяців) та стягнув указану суму.
📌Провадження в суді касаційної інстанції, вимоги касаційної скарги:
Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права, просив скасувати оскаржені судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
У касаційній скарзі заявник зазначив, що вона стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки, не зважаючи на сформовану практику Верховного Суду, наразі суди першої та апеляційної інстанцій приймають різні рішення в аналогічних (типових) справах щодо застосування норм статті 117 КЗпП України, а саме: в одному випадку до осіб, які звільнилися до 19 липня 2022 року застосовують норми статті 117 КЗпП України, у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року, а в іншому - до тих самих осіб, які звільнилися до 19 липня 2022 року, застосовують норми статті 117 КЗпП України у новій редакції, якої не існувало на момент їхнього звільнення.
ОСОБА_1 указав, що вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення статті 117 КЗпП України (у редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX), оскільки правовідносини виникли до набрання чинності указаної норми, яка до 19 липня 2022 року не передбачала жодних обмежень в частині періоду виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Заявник наголошує, що застосування приписів статті 117 КЗпП України (у редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX) до правовідносин, що виникли до 19 липня 2022 року, суперечить гарантіям, установленим Конституцією України та не відповідають висновкам Верховного Суду, сформованим у постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 360/380/23.
📌Позиція Верховного Суду:
Питанням, яке суд касаційної інстанції має вирішити в межах розгляду цієї справи, є перевірка обґрунтованості доводів позивача про те, що суди неправильно застосували приписи статті 117 КЗпП України, у редакції Закону України №2352-ІХ, до спірних правовідносин, що не відповідає висновкам Верховного Суду, сформованим у справі № 360/380/23.
Переглядаючи оскаржені судові рішення у цій справі, колегія суддів зауважує, що Верховний Суд вже неодноразово висловлював правову позицію щодо застосування приписів статті 117 КЗпП України, у редакції Закону України №2352-ІХ, у таких правовідносинах, яку надалі підтримано Верховним Судом й у інших справах за подібних обставин, зокрема у постановах від 28 червня 2023 року (справа №560/11489/22), від 14 березня 2024 року (справа №560/6960/23), від 31 жовтня 2023 року (справа №240/15141/22), від 29 січня 2024 року (справа №560/9586/22) та від 22 лютого 2024 року (справа №560/831/23).
У наведених справах Верховний Суд зазначав, що, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, ураховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, що передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідного обов`язку роботодавця, тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26 червня 2019 року, від 26 лютого 2020 року у справах № 761/9584/15-ц та № 821/1083/17 відповідно.
Однак, Верховний Суд у постановах від 29 лютого 2024 року у справі №460/42448/22, від 22 лютого 2024 року у справі №560/831/23, від 15 лютого 2024 року у справі №420/11416/23, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22 та від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.
Запроваджений у цих постановах підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.
Разом із тим, відповідно до статті 117 КЗпП України (у чинній редакції Закону №2352-ІХ), час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
За висновками Верховного Суду у такий категорії справ, у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій статті 117 КЗпП України, як до змін, унесених Законом № 2352-ІХ, так і після їхнього внесення, то за такого правового врегулювання спірний період варто умовно поділяти на 2 частини: до набрання змінами чинності 19 липня 2022 року і після цього.
Надалі, з метою забезпечення єдності практики вирішення спорів у подібних правовідносинах, питання щодо застосування приписів статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, до подібних триваючих правовідносин було предметом дослідження судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі № 440/6856/22 ( постанова від 06 грудня 2024 року).
В указаній постанові Верховний Суд зауважив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX (19 липня 2022 року) положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, у зв`язку з чим було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України. Так, до 19 липня 2022 року правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України у попередній редакції, тоді як після 19 липня 2022 року підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли як під час дії статті 117 КЗпП України у попередній редакції, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, урегульовані згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).
📌Висновок:
Отже, підсумовуючи викладене, Верховний Суд у постанові від 10 квітня 2024 року у справі № 360/380/23 констатував, що у межах цієї справи необхідно ураховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. Також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
У справі, що розглядається, спірний період тривав з 24 серпня 2018 року (наступний день за датою звільнення ОСОБА_1 ) по 20 грудня 2023 року. Отже, спірні правовідносини охоплюють період, який виник, як до, так і після 19 липня 2022 року. Проте, обчислюючи розмір відшкодування, що підлягає стягненню на користь позивача, суди до спірних правовідносин одночасно застосували і шестимісячний строк, і принцип пропорційності, що є помилковим та таким, що суперечить усталеним висновкам Верховного Суду, сформованим у подібній категорії справ.
З урахуванням викладеного, Суд констатує, що суди попередніх інстанцій вирішили справу без повного та всебічного з`ясування всіх її обставин.
За правилами пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Відповідно до частини четвертої статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку про те, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, у зв`язку з чим судові рішення підлягають скасуванню, а справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду судам необхідно насамперед установити дату, з якої виникли спірні правовідносини, пов`язані з непроведенням повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1, розрахувати суму компенсації за період до 19 липня 2022 року без обмеження строків, однак обчисливши її розмір пропорційно до невиплачених позивачу сум, а після 19 липня 2022 року розрахувати суму компенсації лише у межах шестимісячного строку, без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Таким чином, Суд постановив касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 26 квітня 2024 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 04 вересня 2024 року скасувати, а справу № 560/1015/24 направити до Хмельницького окружного адміністративного суду на новий розгляд.