Сам факт заперечення сторони відповідача проти задоволення позову в судовому засіданні підтверджує факт того, що неповнолітній син позивача не втратив інтерес до спірного житла
Короткий зміст позовних вимог:
У лютому ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися з позовом до ОСОБА_3 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_4, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позов мотивований тим, що у належній позивачам на праві спільної часткової власності квартирі АДРЕСА_1 залишається зареєстрованим неповнолітній син позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який у цій квартирі не проживає з 2015 року.
Місцем проживання неповнолітнього ОСОБА_3 є місце проживання його матері ОСОБА_4, а саме квартира АДРЕСА_2.
Позивачі наголошували, що ОСОБА_3 разом зі своєю матір`ю вибув на інше постійне місце проживання, понад установлений строк не проживає у квартирі, реєстрація відповідача позбавляє їх можливості отримувати житлову субсидію.
Тому ОСОБА_1 , ОСОБА_2 просили визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції:
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.
Суд першої інстанції зазначив, що позивачі є співвласниками квартири АДРЕСА_1 . Відповідно до інформації про осіб, які задекларували або зареєстрували своє місце проживання в житлі від 02 лютого 2023 року, виданою департаментом Центру надання адміністративних послуг Луцької міської ради, за адресою: АДРЕСА_3 зареєстровані: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що неповнолітній ОСОБА_3 є сином одного із позивачів ОСОБА_1 , який є співвласником житла, та не втратив інтерес до житла, іншого житла немає. Тому відсутні підстави для визнання його таким, що втратив право користування даною квартирою. При цьому суд послався на висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18.
Ці обставини підтверджуються доводами матері - законного представника неповнолітнього відповідача про тимчасову відсутність за місцем реєстрації і вимушений переїзд за кордон через воєнний стан та необхідність пройти курс лікування, які об`єктивно підтверджуються матеріалами справи і позивачами не спростовані.
За таких обставин суд зробив висновок, що підстави для визнання неповнолітньої дитини одного із позивачів (співвласника житла) таким, що втратив право користування спірною квартирою відсутні.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції:
Постановою Волинського апеляційного суду від 11 грудня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 серпня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову. Визнано ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування квартирою АДРЕСА_1 .
Апеляційний суд з висновками суду першої інстанції не погодився.
Суд апеляційної інстанції вказав, що посилання суду першої інстанції на висновки Верховного Суду є помилковими, оскільки обставини у цій справі є відмінними від обставин у справах, що були предметом розгляду Верховного Суду.
Апеляційний суд встановив, що неповнолітній ОСОБА_3 разом із своєю матір`ю ОСОБА_4 з 2015 року не проживає у квартирі АДРЕСА_1 . Із змісту поданих законним представником неповнолітнього ОСОБА_3 - ОСОБА_4 письмових заперечень вбачається, що вона заперечує проти позову не у зв`язку із наміром зберегти місце проживання неповнолітнього ОСОБА_3 у спірній квартирі, а з метою «формальної реєстрації», зазначаючи, що не має власного житла, у зв`язку з чим не зможе зареєструвати неповнолітнього сина після повернення в Україну, адже на цей час тимчасово перебуває у США. З долученого законним представником ОСОБА_4 до матеріалів справи паспорта громадянина України вбачається, що вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 . Крім того, у судовому засіданні встановлено, що з 2015 році законний представник неповнолітнього ОСОБА_4 разом з неповнолітнім сином ОСОБА_3 не проживають у спірній квартирі. Після розірвання шлюбу, батьки неповнолітнього ОСОБА_3 визначили за домовленістю між собою місце проживання неповнолітнього сина з матір`ю, після чого він постійно проживає з нею. Також відповідно до пояснень представника відповідача після повномасштабного вторгнення росії на територію України законний представник та неповнолітній ОСОБА_3 вимушено виїхали на територію Польщі, а пізніше - до США, де тимчасово перебувають на цей час. За таких обставин суд першої інстанції помилково зазначив про відсутність ОСОБА_3 за місцем реєстрації у зв`язку із вимушеним виїздом за кордон, адже добровільне його виселення із спірної квартири разом з матір`ю відбулось не у зв`язку із російською агресією, у а зв`язку з розірванням шлюбу між батьками та визначенням батьками його місця проживання, що узгоджується зі статтею 160 СК України.
Під час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанції законний представник ОСОБА_4 та представник ОСОБА_5 не надали суду доказів того, що неповнолітній ОСОБА_3 , якому виповнилося 14 років, визначив або бажає визначити місце свого проживання разом з батьком - ОСОБА_1 , не повідомляли суду у своїх письмових пояснення про такі наміри неповнолітнього. Також у даному судовому засіданні представник ОСОБА_5 на запитання суду пояснив, що неповнолітньому потрібна реєстрація у цій квартирі, адже без неї він не зможе отримати лікування, здобути освіту. Проте такі доводи не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, які не визначають умовою надання освітніх та медичних послуг реєстрацію місця проживання особи.
Не відповідають дійсності письмові пояснення ОСОБА_7 про те, що після повернення в Україну вона не зможе зареєструвати місце проживання сина, оскільки не має власного житла. Зокрема, в апеляційній скарзі позивач зазначає, що законний представник неповнолітнього ОСОБА_8 - ОСОБА_4 є співвласником квартири у місті Луцьку, її право власності підтверджується судовим рішенням.
Апеляційний суд на підставі відкритих відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень встановив, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 січня 2023 року в справі № 161/5809/19, яке залишене без змін постановою Волинського апеляційного суду від 06 квітня 2023 року, визнано право власності ОСОБА_7 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_5 .
Наведених обставин суд першої інстанції не врахував, тому дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку із неповноліттям ОСОБА_3 .
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги:
У грудні 2023 року представник законного представника відповідача ОСОБА_4 - адвокат Волощук О. Ф. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
відповідач ОСОБА_3 та позивачі перебувають в родинних стосунках - ОСОБА_2 є дідом, ОСОБА_1 , є батьком. Відповідно до статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти-члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (стаття 6 СК України). Тому суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її право на особисте і сімейне життя, недоторканість житла. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції про права дитини). Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки неповнолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина можна реалізувати його лише за досягнення нею певного віку;
не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини. Суд апеляційної інстанції безпідставно не погодився з висновками суду першої інстанції, вважаючи, що обставини у цій справі є відмінними від обставин у справах, на які послався суд першої інстанції;
твердження апеляційного суду про те, що заперечення представника неповнолітнього відповідача щодо задоволення позову зводяться лише до того, що вона має намір зберегти за неповнолітнім сином «формальну реєстрацію» з посиланням на відсутність житла не відповідають дійсності та дослідженим письмовим доказам. При цьому суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги письмові пояснення законного представника неповнолітнього відповідача ОСОБА_4 щодо тимчасового вимушеного перебування неповнолітнього відповідача за кордоном, яке пов`язане із безпекою під час військових дій, а також необхідністю отримання кваліфікованої медичної допомоги. При цьому таке перебування за кордоном не пов`язане із тим, що відповідач як особа, якій виповнилось 14 років, самостійно обрав інше місце проживання, або таке місце проживання узгоджено з батьками;
апеляційний суд також помилково послався на ту обставину, що матір неповнолітнього відповідача ОСОБА_4 має у власності житло, адже позивачі не надали до суду таких доказів і таке твердження не відповідає дійсності. Судове рішення, відповідно до якого за ОСОБА_4 визнано право власності в порядку поділу спільного майна подружжя на 1/2 частини квартири, є чинним. Проте інший співвласник чинить перешкоди у користуванні цією квартирою. Крім того, вона разом з сином перебувають за кордоном, тому навіть за умови бажання зареєструвати неповнолітнього сина в указаній квартирі, вона не може вчинити таких дій. Отже, за умови задоволення позовних вимог неповнолітній відповідач при поверненні в Україну буде мати статус особи, яка не має зареєстрованої адреси проживання, та фактично втратить право на житло;
суди не встановили обставин, які вказують на те, що позивач ОСОБА_1 вчинив дії на забезпечення іншим житлом свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , крім житла, в якому він є (був) зареєстрованим;
апеляційний суд помилково стверджував про відсутність у неповнолітнього ОСОБА_3 обставин, які підтверджують вимушений виїзд з України за кордон. Сторони не заперечують того, що неповнолітній ОСОБА_3 тимчасово виїхав з України разом з мамою у березні 2023 року. Також належними доказами підтверджується факт проходження курсу лікування неповнолітнім ОСОБА_3 ;
обставини стосовно розірвання шлюбу між позивачем ОСОБА_1 і ОСОБА_4 жодним чином не позбавляють батька обов`язків щодо матеріального забезпечення дитини та виявлення турботи стосовно неї, в тому числі, щодо забезпечення своєї дитини житлом;
апеляційний суд порушив норми матеріального і процесуального права, а також положення статті 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод;
позивачі, звертаючись до суду мають бажання позбавити права користування житловим приміщенням неповнолітнього сина і онука під час оголошеного воєнного стану в Україні та ведення бойових дій, достеменно знаючи, що його виїзд за кордон був вимушений і тимчасовим. Тобто, вимушений виїзд неповнолітнього відповідача ОСОБА_3 за кордон і тимчасове непроживання за місцем реєстрації є поважною причиною, існування якої позбавляє права співвласників квартири визнати його таким, що втратив право користування житловим приміщенням;
згідно з статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого життя та кореспонденції. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла;
суди встановили, що реєстрація і фактичне проживання в спірній квартирі неповнолітнього відповідача ОСОБА_3 відбулась за спільною згодою позивачів. Він набув права користування спірним приміщенням на законних підставах.
Позиція Верховного Суду:
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Таким чином малолітня (до досягнення 14 років) дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, а тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення її права користування ним. Своє право на вільний вибір місця проживання, дитина може реалізувати його лише з досягненням певного віку (див. постанови Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц, від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18, від 22 січня 2020 року у справі № 759/14686/16-ц від 09 грудня 2020 року у справі № 673/1407/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 206/4028/18, від 21 квітня 2021 року у справі № 161/17900/19, від 17 червня 2021 року у справі № 520/4056/18, від 03 жовтня 2023 року у справі № 554/3141/21).
Стаття 29 ЦК України не пов`язує місце проживання особи з місцем її реєстрації. Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.
Підстава, на якій місце проживання малолітньої ОСОБА_2 реєструвалося в спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалася, тому вважається, що вона за фактом народження набула права користування цим житлом на законних підставах.
Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, відповідно до рішення суду про визначення місця проживання дитини, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Відповідно до статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).
Висновок:
У справі, що переглядається:
при зверненні з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вказували, що у належній їм на праві спільної часткової власності квартирі зареєстрований неповнолітній син позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який у цій квартирі не проживає з 2015 року. Місцем проживання неповнолітнього ОСОБА_3 є місце проживання його матері ОСОБА_4, а саме за адресою: АДРЕСА_4 . Позивачі наголошували, що відповідач разом зі своєю матір`ю вибув на інше постійне місце проживання, понад установлений строк не проживає у квартирі, а його реєстрація у їхній квартирі позбавляє їх можливості отримувати житлову субсидію;
відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що неповнолітній ОСОБА_3 є сином одного із позивачів ОСОБА_1 , який є співвласником житла, та не втратив інтерес до житла, а іншого житла немає. Тому відсутні підстави для визнання його таким, що втратив право користування даною квартирою. Крім того, суд врахував доводи представника про те, що тимчасова відсутність неповнолітнього відповідача за місцем реєстрації пов`язана із вимушеним виїздом за кордон через воєнний стан і необхідність проходження курсу лікування;
апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, вказав, що неповнолітній ОСОБА_3 разом із своєю матір`ю ОСОБА_4 з 2015 року не проживає у квартирі АДРЕСА_1. Після розірвання шлюбу, батьки неповнолітнього ОСОБА_3 визначили за домовленістю між собою місцем проживання неповнолітнього сина з матір`ю, після чого він постійно проживає з нею. Також відповідно до пояснень представника відповідача після повномасштабного вторгнення росії на територію України законний представник та неповнолітній ОСОБА_3 вимушено виїхали на територію Польщі, а пізніше - до США, де тимчасово перебувають на цей час. За таких обставин, на переконання апеляційного суду, суд першої інстанції помилково зазначив про відсутність ОСОБА_3 за місцем реєстрації у зв`язку із вимушеним виїздом за кордон, адже добровільне його виселення із спірної квартири разом з матір`ю відбулось не у зв`язку із російською агресією, у а зв`язку із розірванням шлюбу між батьками та визначенням батьками його місця проживання, що узгоджується з статтею 160 СК України. Під час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанції законний представник ОСОБА_4 та представник ОСОБА_5 не надали суду доказів того, що неповнолітній ОСОБА_3 , якому виповнилося 14 років, визначив або бажає визначити місце свого проживання разом з батьком - ОСОБА_1 , не повідомляли суду у своїх письмових пояснення про такі наміри неповнолітнього;
разом з цим апеляційний суд помилково вважав, що під час розгляду справи законний представник ОСОБА_4 та представник ОСОБА_5 не надали суду доказів того, що неповнолітній ОСОБА_3 , якому виповнилося 14 років, визначив або бажає визначити місце свого проживання разом з батьком - ОСОБА_1 , не повідомляли про такі наміри неповнолітнього. Сам факт заперечення сторони відповідача проти задоволення позову в судовому засіданні підтверджує факт того, що неповнолітній син позивача не втратив інтерес до спірного житла;
апеляційний суд не звернув уваги, що позивачі не посилались на обставини, які є підставою для втрати права користування житлом, передбачені статтею 405 ЦК України, позовна заява обґрунтована посиланням на обставини, передбачені статтями 72, 107 ЖК України, які не регулюють спірні правовідносини;
апеляційний суд не врахував, що сервітут, який передбачений статтею 405 ЦК для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла;
отже суд апеляційної інстанції не з`ясував характер спірних правовідносин, не перевірив чи є відповідач членом сім`ї ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та чи наявні підстави, передбачені статтею 405 ЦК України для втрати права користування житлом;
за таких обставин суд апеляційної інстанції зробив передчасний висновок про задоволення позову. Тому постанову суду апеляційної інстанції слід скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.