Назва справи: Reibl v. Hughes
Суд: Верховний Суд Канади
Дата винесення рішення: 7 жовтня 1980 року
Цитування рішення: [1980] 2 SCR 880
Позивач вирішив пройти операцію з усунення оклюзії лівої сонної артерії (згідно з текстом рішення суду апеляційної інстанції, та текстом рішення Верховного Суду Канади у цій справі, позивач також страждав від частих головних болів та гіпертонії, і вважав, що зазначена операція посприяє зникненню цих симптомів).
На початку 1969 року (операція відбулася в 1970 році), позивач пішов до лікаря своєї дружини, який порадив пройти йому відповідні обстеження; при цьому, у позивача було виявлено цукровий діабет; після обстеження позивач знову приступив до роботи, але згодом став скаржитися на погіршення стану здоров’я, і пізніше, позивачеві порадили лягти в лікарню для додаткових обстежень. Після лікування, стан здоров'я позивача деякою мірою покращився, однак несуттєво, оскільки позивач все ще страждав від високого тиску. На ангіограмі було виявлено закупорку лівої сонної артерії, і її довелося вирізати, оскільки кровотік був настільки перетиснутий, що пропускав лише 15 % звичайного кровотоку через вени, що ведуть до мозку. Перед даною операцією позивач підписав згоду.
Під час операції, чи відразу після неї, позивач переніс інсульт, в результаті чого він став напівпаралізованим. Потенційна небезпека інсульту була присутньою в «списку ризиків» операції, хоча це відзначалося, що таке ускладнення відбувалося нечасто. У першій інстанції позивачу вдалося виграти справу і стягнути значну суму збитків, але на це рішення було подано апеляцію. Експертиза нейрохірургів показала, що приблизно десята частина таких операцій призводила до летальних наслідків, і що позивач, здавалося, вів розмову про сутність хірургічної операції з лікарем, однак докази були досить суперечливими щодо обговорення ризиків медичного втручання, і Суд встановив, що, незважаючи на те, що було незрозуміло, чи відповідач посилався на будь-яку статистику нещасних випадків (згідно з висновками експертів, нещасні випадки складали 4 % смертей і близько 10 % — інсультів), чи позивач та відповідач просто обговорювали, яким чином буде проведена операція, було зроблено висновок, що відповідач сказав, що це рішення (щодо проведення операції) залежить від позивача, і позивач погодився.
Позивач вважав, що операція позбавить його від головного болю, і він якнайшвидше приступить до роботи, а суддя суду першої інстанції, коли справа розглядалася там, вирішив, що позивач, вочевидь, неправильно зрозумів суть операції (насправді, рідною мовою позивача була угорська, хоча позивач міг розмовляти англійською мовою на середньому рівні і розумів її так само, однак не міг розрізняти такі слова, як «інсульт»). Апеляційний суд встановив, що позивач все одно був обізнаний щодо суті операції; розглядаючи деліктні підстави позову щодо недбалості та спричинення тілесного ушкодження, Суд відхилив обидва, оскільки в першому випадку, апеляційний суд, після так званого «суб’єктивного тесту», не встановив нічого, що вказувало б на те, що недбалість відповідача спровокувала спричинення збитків позивачеві, а деліктна підстава позову щодо спричинення тілесного ушкодження також була розцінена, як безпідставна, адже позивач фактично погодився на операцію загалом. Суд також зазначив, що канадські судові прецеденти Kenny v. Lockwood (1931) і Male v. Hopmans (1965), пов’язані з питаннями інформованої згоди на медичне втручання, однак не з не розкриттям ризиків медичних втручань, на думку Суду, не можна було б розглядати як спричинення тілесного ушкодження і подібні дії, та, швидше за все, входили б до сфери застосування делікту недбалості (в основному це було викладено на основі точки зору американської справи 1973 року Cobbs v. Grant). Отже, суд задовольнив апеляцію та призначив новий розгляд справи.
Під час розгляду справи у Верховному суді Канади, Суд встановив, що в розмові між позивачем і відповідачем-нейрохірургом, останній спонукав його повірити, що йому краще було б зробити цю операцію, ніж ні; і під час перехресного допиту, суттєвий фрагмент якого був доданий до тексту рішення, зясувалось, що відповідач не повідомив ризики, пов’язані з передбачуваною операцією, або відсоток нещасних випадків, які, з точки зору здоров'я пацієнта, було б досить небезпечно проігнорувати.
Верховний Суд Канади постановив, що відповідальність не полягає в спричиненні тілесного ушкодження, а виражається в недбалості, встановивши, що обов’язком лікаря було надати належну інформацію пацієнту про майбутнє медичне втручання; Суд також використав об'єктивний критерій, за яким статистичні дані про нещасні випадки через проведення аналогічних операцій спонукали б розсудливу особу утриматися від таких операцій. Отже, Суд відновив рішення суду першої інстанції, вирішивши справу на користь позивача.
Підготовка матеріалу здійснюється у межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право».