Рішення ЄСПЛ у справі «Ланг проти України» (Скарга № 49134/20) від 08.04.2024 р. щодо екстрадиції громадянина, який є колишнім військовослужбовцем армії США
Рішення ЄСПЛ у справі «Ланг проти України» (заява № 49134/20, від 08.04.2024) становить інтерес для правозастосовної практики у справах про екстрадицію, зокрема в частині оцінки ризиків, пов’язаних із можливим призначенням довічного ув’язнення та дотриманням стандартів статті 3 Конвенції, а також у контексті справ, пов’язаних із особами, які мають досвід військової служби.
Факти. Заявник народився у 1990 році і, за останніми даними, проживає у Києві. Заявник є колишнім військовослужбовцем армії США. У період з 2015 по 2019 рік він кілька разів відвідував Україну та служив у українських збройних формуваннях, що вели бойові дії на сході країни.
21 серпня 2019 року заявника затримали в Україні під час його повторного в’їзду до країни з Республіки Молдова. У ході подальшого судового розгляду його зрештою було звільнено під особисте зобов’язання.
25 вересня 2019 року США подали запит на екстрадицію заявника з України відповідно до Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності. Згодом, у лютому 2020 року, США розширили запит на екстрадицію, додавши додаткові звинувачення, висунуті проти заявника в США. Згідно зі зміненим запитом на екстрадицію, заявнику були висунуті звинувачення у федеральних злочинах: змова з метою перешкоджання торгівлі шляхом застосування насильства, перешкоджання торгівлі з застосуванням насильства, змова з метою носіння та використання вогнепальної зброї під час та у зв’язку зі злочином, пов’язаним із застосуванням насильства, використання та застосування вогнепальної зброї під час та у зв’язку зі злочином із застосуванням насильства, що призвело до вбивства, змова з метою вбивства, викрадення, каліцтва або заподіяння тілесних ушкоджень особам в іноземній державі (зокрема, у Боліваріанській Республіці Венесуела), порушення Закону про нейтралітет, звинувачення в окружному суді США округу Арізона, незаконне використання паспорта, звинувачення в окружному суді США Східного округу Північної Кароліни, змова з метою вчинення шахрайства з паспортами та крадіжки особистих даних з обтяжуючими обставинами, шахрайство з паспортами та пособництво, крадіжка особистих даних з обтяжуючими обставинами та пособництво, шахрайство та зловживання візами, дозволами та іншими документами, а також пособництво, неправдиве зазначення номера рахунку соціального страхування.
Згідно з обвинуваченням, висунутим у окружному суді США у Флориді, заявник та його ймовірний спільник запропонували продати вогнепальну зброю іншому чоловікові, таким чином спонукавши його прийти на зустріч та принести готівку для угоди з продажу зброї. Потім вони застрелили його та іншу особу, яка супроводжувала його, і забрали гроші, які приніс потерпілий. Згідно з обвинуваченням, обвинувачений планував використати отримані кошти для поїздки до Венесуели та боротьби з чинним там режимом.
У обвинувальних актах, поданих до окружних судів США в Арізоні та Північній Кароліні, заявника звинувачували, відповідно, у незаконному використанні американського паспорта, раніше анульованого владою, та у поданні заяви на отримання паспорта під вигаданим ім’ям.
15 жовтня 2019 року Посольство США в Києві надало Генеральній прокуратурі України («ГПУ») запевнення, що смертна кара не буде вимагатися чи призначатися заявнику і що заявник не буде притягнутий до відповідальності за будь-які злочини, вчинені до його екстрадиції, крім тих, за якими було надано згоду на його екстрадицію.
17 жовтня та 4 листопада 2019 року заявник звернувся до ГП з проханням вимагати запевнень, що його не засудять до смертної кари за будь-які злочини та що він матиме можливість просити про пом’якшення будь-якого довічного ув’язнення, якщо таке буде призначено, за будь-який злочин. Він також вказав, що у справі «Трабельсі проти Бельгії» ( ) (№ 140/10, §§ 121–39, ECHR 2014 (витяги)) Суд постановив, що здійснення права помилування президентом США не відповідає вимогам, встановленим у цій сфері статтею 3 Конвенції.
29 жовтня 2019 року Генеральна прокуратура відповіла, що було подано запит щодо гарантій стосовно смертної кари. 14 серпня 2020 року Міністерство юстиції США повторно надало запевнення щодо смертної кари.
28 серпня 2020 року Генеральна прокуратура задовольнила запит про екстрадицію, визнавши, що існують правові підстави для екстрадиції. Вона взяла до відома запевнення, надані щодо смертної кари. 19 квітня 2021 року Суд вирішив повідомити уряд України, відповідно до правила 39, що заявника не слід екстрадувати на час розгляду справи в Суді.
Оцінка Суду.
32. Суд зазначає, що скарги заявника щодо статті 3 ґрунтуються на двох основних передбачуваних ризиках - ризику застосування смертної кари та ризику засудження до довічного ув’язнення без права на дострокове звільнення. Щодо першого ризику, заявник висловив сумніви щодо достовірності запевнень, наданих владою США, про те, що до нього не буде застосовано смертну кару і що її не буде винесено. Суд уже відхилив скаргу заявника за статтею 2 з цього приводу (див. преамбулу до цього рішення). У подібних справах Суд дійшов висновку, що не було підстав сумніватися у достовірності запевнень, наданих владою США (див. справу «Бабар Ахмад та інші проти Сполученого Королівства» (рішення), №№ 24027/07, 11949/08 та 36742/08, 6 липня 2010 р.; справу «Харкінс та Едвардс проти Сполученого Королівства», №№ 9146/07 та 32650/07, §§ 85 та 86, 17 січня 2012 р.; та «Маккаллум проти Італії» (рішення) [Велика палата], № 20863/21, § 55, 21 вересня 2022 р.).
33. Отже, єдине питання, яке стоїть перед Судом, полягає в тому, чи існує для заявника реальний ризик призначення йому в США довічного ув’язнення без права на дострокове звільнення у разі його екстрадиції.
34. Суд сформулював відповідні принципи у справі Санчес-Санчес:
«95. Отже, хоча принципи, викладені у справі Вінтер та інші, мають застосовуватися у внутрішніх справах, у контексті екстрадиції необхідний адаптований підхід. Перш за все, слід поставити попереднє питання: а саме, чи надав заявник докази, здатні підтвердити, що існують вагомі підстави вважати, що у разі засудження існує реальний ризик призначення покарання у вигляді довічного ув’язнення без права на дострокове звільнення. У цьому контексті заявник повинен довести, що таке покарання буде призначено (див. справу «Лопес Елорза проти Іспанії», №30614/15, § 107, 12 грудня 2017 р., та справу «Фіндікоглу проти Німеччини» (рішення), №20672/15, § 37, 7 червня 2016 р.). Такий ризик буде легше встановити, якщо заявнику загрожує обов’язкове покарання у вигляді довічного ув’язнення.
96. Якщо в рамках першої частини перевірки встановлено, що заявник наражається на реальний ризик засудження до довічного ув’язнення (див. пункт 95 вище), то друга частина перевірки, з урахуванням принципів, викладених у справі «Вінтер та інші», зосередиться на матеріально-правовій гарантії, яка є сутністю прецедентного права у справі «Вінтер та інші» і легко переноситься з внутрішнього контексту на контекст екстрадиції; тобто відповідні органи держави, що видає, повинні переконатися до надання дозволу на екстрадицію, що в державі, яка подала запит, існує механізм перегляду вироку, який дозволяє компетентним органам цієї держави розглянути, чи зміни у житті засудженого до довічного ув’язнення є настільки значними, а прогрес у напрямку реабілітації, досягнутий у процесі відбування покарання, настільки значним, що подальше утримання під вартою більше не може бути виправдане законними пенологічними підставами (див. справу «Вінтер та інші», цитовану вище, § 119). Щодо процесуальних гарантій, наданих ув’язненим, які відбувають покарання у вигляді довічного ув’язнення (там само, §§ 120–122), як зазначено вище, наявність таких гарантій у правовій системі держави, що звертається із запитом, не є обов’язковою умовою дотримання державою-учасницею, яка видає особу, вимог статті 3.
97. Звідси випливає, що у справі про екстрадицію питання полягає не в тому, чи на момент екстрадиції ув’язненого покарання у вигляді довічного ув’язнення у країні, що подає запит, є сумісним зі статтею 3 Конвенції, з огляду на всі стандарти, що застосовуються до ув’язнених, які відбувають довічне ув’язнення у Договірних державах. Натомість адаптований підхід складається з двох етапів: на першому етапі необхідно встановити, чи надав заявник докази, здатні підтвердити наявність вагомих підстав вважати, що в разі його екстрадиції та засудження існує реальний ризик, що йому буде призначено покарання у вигляді довічного ув’язнення без права на дострокове звільнення (див. пункт 87 вище). На другому етапі необхідно з’ясувати, чи існує з моменту винесення вироку механізм перегляду, що дозволяє національним органам влади враховувати прогрес ув’язненого у напрямку реабілітації або будь-які інші підстави для звільнення, що ґрунтуються на його поведінці чи інших відповідних особистих обставинах».
35. З вищезазначених принципів випливає, що, оскільки заявник ще не був засуджений, а злочини, в яких його звинувачують, не передбачають обов’язкового покарання у вигляді довічного ув’язнення, він повинен спочатку довести, що в разі його засудження існує реальний ризик, що йому буде призначено покарання у вигляді довічного ув’язнення без права на дострокове звільнення без належного врахування всіх відповідних пом’якшуючих та обтяжуючих обставин (див. Sanchez-Sanchez, цитовану вище, § 100, та справу «Хафіз проти Сполученого Королівства» (рішення), № 14198/20, § 49, 28 березня 2023 р.).
36. Суд зазначає, що заявник, громадянин США, незважаючи на те, що його представляв адвокат, не надав жодних доказів ані перед українськими органами влади та судами, ані перед Судом, щоб з’ясувати ймовірність того, що його засудять до довічного ув’язнення у США. Той факт, що деякі з висунутих проти нього обвинувачень можуть тягнути за собою покарання у вигляді довічного ув’язнення, є лише вихідним елементом і сам по собі не може привести до жодного висновку. Заявник не надав жодних конкретних фактів чи аргументів, щоб спростувати твердження Уряду з цього приводу (див. пункти28 та29 вище).
37. Зокрема, заявник, як і заявники у справах «Санчес-Санчес» (цитована вище, § 108) та «Хафіз» (цитована вище, § 54), не навів доказів щодо будь-яких підсудних із подібними до його власних обставинами, яких було визнано винними у подібних діях та засуджено до довічного ув’язнення у федеральній системі. Як і у вищезазначених справах, у даній справі Суд також повинен врахувати, що на його вирок можуть вплинути досудові фактори, такі як його згода співпрацювати з урядом США та той факт, що він матиме процесуальні гарантії, зокрема можливість, доступну заявникам, надавати докази щодо будь-яких пом’якшуючих обставин, що мають значення для винесення вироку, та оскаржувати будь-який винесений вирок.
38. Заявник не надав ані у національних судах, ані в Суді жодних доказів, які б проливали світло на будь-який із цих факторів та обставин.
39. Суд доходить висновку, що заявник не надав доказів, здатних продемонструвати, що його екстрадиція до США наражатиме його на реальний ризик поводження, яке досягає порогу, визначеного статтею 3, з огляду на ризик того, що його засудять до де-юре або де-факто довічного ув’язнення без права на дострокове звільнення. З огляду на це Суду немає необхідності переходити до другого етапу критерію, викладеного у справі «Санчес-Санчес» (цитованій вище, § 109; див. також справу «Хафіз», цитовану вище, § 55).
40. Викладені вище міркування є достатніми для того, щоб Суд міг дійти висновку, що екстрадиція заявника до Сполучених Штатів Америки не призведе до порушення статті 3 Конвенції.
ЄСПЛ у справі «Ланг проти України» підтвердив, що у справах про екстрадицію ключовим є не формальна наявність ризику суворого покарання, а доведеність його реальності та індивідуалізованості, причому тягар такого доведення покладається на заявника. Відсутність належних доказів ризику призначення довічного ув’язнення без перспективи звільнення виключає необхідність подальшої перевірки механізмів перегляду покарання, що, у свою чергу, свідчить про відсутність порушення статті 3 Конвенції у разі екстрадиції. Такий підхід підкреслює високий стандарт обґрунтування ризиків у справах цієї категорії та має практичне значення для формування правової позиції сторін у національних провадженнях щодо видачі осіб.