Ірина Смірнова,
адвокат, член Комітету захисту прав людини НААУ

Завдання Кримінального кодексу України, можуть бути досягнуті не лише шляхом застосування кримінального покарання до осіб, які порушили кримінально-правові заборони, а й завдяки практиці застосування інших заходів кримінально-правового характеру. Прикладом чого є застосування до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, примусових заходів медичного характеру (далі по тексту — ПЗМХ). Тема застосування ПЗМХ є широкою, тому в цій статті спробуємо звернути увагу саме на окремі аспекти здійснення захисту неосудних осіб в такій категорії справ (в т.ч. враховуючи останню практику Верховного Суду).
Приписи ст. 93 КК України передбачають можливість застосування судом ПЗМХ, крім іншого, до осіб які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння.

Питання порядку застосування ПЗМХ врегульоване главою 39 КПК України. Стаття 505 КПК України містить перелік обставин, які підлягають встановленню під час досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо застосування ПЗМХ. З аналізу вище зазначеної законодавчої норми слідує, що предмет доказування у кримінальному проваджені щодо застосування ПЗМХ має низку особливостей, де не ставиться питання про винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, а йдеться про вчинення певною особою суспільно небезпечного діяння, а умисел, мета і мотив є елементами суб`єктивної сторони саме злочину та встановлюються лише щодо осудної особи. До такої позиції прийшов Верховний Суд у справі № 206/5483/18 від 12.03.2020 р.

З урахуванням того, що стан неосудності пов`язаний із відсутністю у особи інтелектуальної та вольової ознак, із ним несумісні наявність у свідомості особи чітко сформованих мети й мотиву як ознак суб`єктивної сторони злочину, тому встановлення будь-якої форми вини (умислу чи необережності) у діях неосудної особи об`єктивно є неможливим. Юридичну оцінку суспільно небезпечного діяння в такому випадку слід надавати виходячи з фактичних обставин скоєного та наслідків, що настали (позиція Верховного Суду, викладена по справі № 234/18511/18 від 06.02.20 р.). Кримінально-правова оцінка суспільно небезпечного діяння, вчиненого у стані неосудності, повинна ґрунтуватися лише на відомостях, які характеризують суспільну небезпеку вчинених дій. При цьому не враховуються попередня судимість, факт вчинення раніше кримінального правопорушення, за який особу звільнено від відповідальності або покарання, факт застосування до неї ПЗМХ (ч. 3 ст. 503 КПК України). Зважаючи на вище наведений припис, в своїй ухвалі від 17.03.2020 р. по справі № 127/23789/17 Верховний Суд прийшов до переконання, що у разі вчинення суспільно небезпечного діяння особою у стані неосудності відповідне діяння не може бути кваліфіковане за ознакою повторності.

Необхідно наголосити, що ПЗМХ не можна розглядати як покарання, тому що психічно хвора особа не спроможна розуміти його значення. Метою таких заходів є лікування особи, крім того, застосування ПЗМХ не тягнуть за собою судимість. Сутність ПЗМХ полягає у тому, щоб забезпечити безпеку психічно хворій особі та захистити від неї суспільство. Специфікою правового статусу неосудної особи, як учасника кримінального провадження є надання їй додаткових процесуальних гарантій, що закріплено у ч. 2 ст. 10 КПК України.

Вже на стадії досудового розслідування, у випадку якщо будуть встановлені підстави для здійснення кримінального провадження щодо застосування ПЗМХ, слідчий, прокурор зобов’язаний винести постанову про зміну порядку досудового розслідування.
З аналізу положень ст. ст. 42, 506 КПК України, можна дійти висновку, що для особи, стосовно якої передбачається застосування ПЗМХ, винятками з переліку прав, передбачених ст. 42 КПК України для підозрюваних, обвинувачених, може стати лише змога безпосередньої участі у проведенні процесуальних дій та у судовому розгляді справи, що і знайшло відображення у ч. 2 ст. 506 КПК України.

Як зазначено в п. 10 Постанови Пленуму № 7 від 03.06.2005 р. «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування»: «З урахуванням положень ст. 419 КПК, статей 3, 25 Закону N 1489-III, а також п. 5 принципу 18 додатка до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 18 лютого 1992 р. N 46/119 "Захист осіб із психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги" (далі — Резолюція), якими передбачено, що пацієнт і його представник мають право бути присутніми на будь-якому слуханні, брати в ньому участь та бути вислуханими, суди повинні забезпечувати участь у судовому засіданні захисника та особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру (за винятком випадків, коли цьому перешкоджає характер її захворювання), або ж отримувати письмову відмову в разі її небажання бути присутньою».

Обмежуючи обсяг процесуальних прав неосудних осіб, що реалізуються безпосередньо, законодавець наділив їх компенсаторними гарантіями здійснення цих процесуальних прав через участь у провадженні законних представників та захисника. Чинним законодавством гарантовано щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування, — з моменту встановлення факту наявності в особи психічного захворювання або інших відомостей, які викликають сумнів щодо її осудності, забезпечується обов’язкова участь захисника. Частиною 1 ст. 512 КПК України передбачено, що судовий розгляд здійснюється одноособово суддею в судовому засіданні за участю прокурора, обов’язковою участю фізичної особи, стосовно якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру, її законного представника та захисника згідно із загальними правилами цього Кодексу. Стосовно обов’язкової участі у справах про застосування ПЗМХ законного представника висловлювався Верховний Суд (справа № 320/2609/16-к від 9 липня 2019 року), де суд звернув увагу на те, що відповідно до частини 1 ст. 44 КПК законний представник залучається, якщо підозрюваним, обвинуваченим є неповнолітній або особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною.

Щодо можливості самостійного оскарження судового рішення особою відносно якої ставиться питання про застосування ПЗМХ Верховного Суду при розгляді справи № 756/11021/18, дійшов висновку про наступне: «що особа, щодо якої вирішувалось питання про застосування примусових заходів медичного характеру, не позбавлена права подавати апеляційну скаргу на судове рішення, ухвалене в порядку, передбаченому главою 39 КПК України. Із зазначеного питання Верховний Суд уже висловлював аналогічну позицію в постанові від 31 липня 2018 року (провадження № 51-2385 км 18). Крім того, така позиція узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 вересня 2016 року по справі № 5-246кс(15)16, а також з практикою ЄСПЛ, відображеною, зокрема в рішеннях у справах «Плахтєєв та Плахтєєва проти України», «Наталія Михайленко проти України», «Анатолій Руденко проти України».

Цікавою є позиція Верховного Суду, викладена в ухвалі від 27.02.2020 р. по справі № 716/1511/16-к, де суд зазначив: «У рішенні у справі «Горшков проти України» від 08 листопада 2005 року у пункті 44 ЄСПЛ зазначив, що ключовою гарантією за п. 4 ст. 5 Конвенції є те, що особа, яка примусово утримується у психіатричному закладі, повинна мати право на судовий перегляд за її власним бажанням. Пункт 4 ст. 5 Конвенції вимагає в першу чергу наявність незалежного правового засобу, за допомогою якого особа, яка утримується, має можливість постати перед суддею, який визначить законність триваючого утримання. Таким чином, з одного боку, конституційні положення та конвенційні норми закріплюють повноту права особи в частині доступу до правосуддя, а з іншого — ряд норм чинного КПК текстуально містять обмеження щодо кола учасників, наділених правом подання скарги на судове рішення. Однак із вузьким та буквальним підходом до тлумачення таких норм у категорично обмежувальний спосіб — як заборони права на подання скарги для особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного характеру, — погодитись не можна. Вбачається очевидним, що законодавець при встановленні положення п. 5 ч. 1 ст. 393 КПК України виходив із того, що особа, яка в належний спосіб самостійно не може реалізувати своє право на подання касаційної скарги, повинна мати додаткові гарантії у вигляді автономних дій законного представника або захисника. Причому стан неспроможності особи в період дії права на апеляцію має бути дійсним. У кожному випадку має бути у фактичний спосіб з`ясовано, в якому стані перебуває особа, чи є можлива мета обмеження її у праві на доступ до правосуддя законною, чи є можливий засіб такого обмеження належним та пропорційним».

У цьому контексті можна навести позицію, викладену ЄСПЛ в рішенні від 2 травня 2013 року у справі «Загідуліна проти Росії», заява № 11737/06, де Суд зазначив, що для того, щоб відповідати підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції, провадження щодо примусової госпіталізації особи до психіатричного закладу повинно обов’язково передбачати чіткі ефективні гарантії від свавілля з огляду на вразливість осіб, які страждають на психічні розлади, та потребу в наведенні дуже вагомих причин для виправдання будь-яких обмежень їхніх прав. ЄСПЛ в своїх рішеннях звертав увагу, що особа не може вважатися «психічно хворою» та позбавлена волі, якщо не дотримано трьох нижченаведених мінімальних умов; по-перше, об’єктивна медична експертиза повинна достовірно показати, що особа є психічно хворою; по-друге, психічний розлад має бути таким, що обумовлює примусове тримання особи у психіатричній лікарні; по-третє, необхідність продовжуваного тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (рішення від 24 жовтня 1979 року у справі «Вінтерверп проти Нідерландів»). Необхідно також пам’ятати, що при розгляді справ про застосування ПЗМХ не передбачено скороченої процедури дослідження доказів.

Однією з особливостей кримінального провадження про застосування ПЗМХ є обов’язкове проведення психіатричної експертизи, про що йдеться у ст. 509 КПК України. Така експертиза проводиться згідно «Порядку проведення судово-психіатричної експертизи» (затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 08.05.18 р. № 865). На важливість висновку експерта в таких категоріях справ, звертав увагу і Європейський суд по правам людини (справа «Ходжич проти Хорватії» (заява №28932/14), де Суд зазначив: «У такій складній сфері як психічний стан людини і передбачення того, наскільки небезпечною може бути ця людина, важко оскаржити висновок експерта без допомоги іншого експерта.».

В справі № 158/3106/18 від 04.12.19 р. Верховний Суд висловив позицію: «Висновок експерта не має наперед встановленої сили для суду та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об`єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Згідно з ч. 1 ст. 94 КК, обрання судом певного виду примусового заходу медичного характеру залежить від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб.»; «П. 5 ч. 1 ст. 513 КПК покладає саме на суд обов`язок під час постановлення ухвали про застосування примусових заходів медичного характеру, у разі застосування таких заходів, визначати їх вид. Визначаючи тип психіатричної лікарні, в яку необхідно помістити неосудну особу, суд повинен виходити не тільки з її психічного стану, а й з характеру вчиненого нею суспільно небезпечного діяння».

Верховний Суд по справі № 51-5807км18 від 30.05.19 р. висловив позицію, що «Статтею 94 КК України визначено три критерії, які суд має враховувати при призначенні певного виду примусових заходів медичного характеру: медичний (характер і тяжкість захворювання), юридичний (тяжкість вчиненого діяння) та соціальний (ступінь небезпечності психічно хворого для себе чи інших осіб). При цьому ступінь небезпечності психічно хворого містить оцінку: суспільної небезпеки вчиненого діяння, характеру вчиненого, можливих або тих, що настали, суспільно небезпечних наслідків та інших подібних обставин; психічного стану особи на момент розгляду справи судом і небезпечності цього хворого для оточуючих, що випливає з характеру захворювання. Колегія суддів звертає увагу на те, що метою примусових заходів медичного характеру є не тільки обов`язкове лікування особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, але й запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь (ст. 92 КК України). Для досягнення цієї мети суд має визначити конкретний вид примусового заходу, враховуючи всі передбачені ст. 94 КК України критерії в їх сукупності».

В п. 15 Постанови Пленуму № 7 від 03.06.2005 р. «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування», суд зазначив: «Визначаючи відповідно до частин 3-5 ст. 94 КК тип психіатричного закладу, до якого слід госпіталізувати неосудного, необхідно виходити як з його психічного стану, так і з характеру вчиненого ним суспільно небезпечного діяння. Для об'єктивної оцінки ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб (ч. 1 ст. 94 КК) суд має спочатку з'ясувати думку експертів-психіатрів стосовно виду примусових заходів медичного характеру, які можуть бути призначені психічно хворій особі в разі визнання її неосудною, а потім, з урахуванням висновків експертів і характеру вчиненого цією особою суспільно небезпечного діяння, ухвалити рішення про вибраний ним вид примусових заходів медичного характеру (тип психіатричного закладу, який його здійснюватиме). При цьому в ухвалі (постанові) суду не треба наводити назву конкретного психіатричного закладу, до якого має бути госпіталізована неосудна особа, і вказувати строк застосування примусового заходу медичного характеру, проте необхідно зазначити про скасування з часу доставки (прийому) неосудного до цього закладу запобіжного заходу (якщо останній був застосований)».

Вище викладено лише деякі основні аспекти про які необхідно пам’ятати при здійсненні захисту у справах про застосування ПЗМХ. Не зважаючи на всю складність та специфічність такої категорії справ, головне в таких справах поряд із професійністю проявляти до підзахисних уважність та терпимість. Неосудні особи є такими, які потребують особливого підходу, оскільки, такі люди є однією з найменш захищених в правовому аспекті групою населення та нерівними з іншими особами у реалізації особистих прав. Тому при участі в справах про застосування ПЗМХ саме адвокату необхідно виступити гарантом та захисником від будь-якого свавілля відносно таких осіб.