Протиправна зміна місця проживання дитини: правові наслідки та способи захисту прав

Лектор докладно проаналізувала разом з учасниками правові наслідки та способи захисту прав протиправної зміни місця проживання дитини, а саме:

1. Декларування/реєстрація місця проживання (перебування) дитини: мета, загальні вимоги та особливості.
2. Самочинна зміна місця проживання дитини: практичні аспекти.
3. Пріоритет інтересів дитини та встановлена ст. 162 СК України презумпція правомірності поведінки того з батьків, з ким проживає дитина.
4. Протиправна поведінка щодо зміни місця проживання дитини: наслідки та реагування.
5. Стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди, завданої відібранням дитини: судова практика.

У рамках характеристики протиправної зміни місця проживання дитини акцентовано на наступному:

1. Декларування/реєстрація місця проживання (перебування) дитини: мета, загальні вимоги та особливості

Відповідно до ст. 4 ЗУ “Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні” мета декларування та реєстрації місця проживання (перебування) особи:

1) створення умов для реалізації прав особи, зокрема виборчих прав, права на участь у місцевому самоврядуванні, на отримання соціальних, публічних послуг, у випадках, передбачених законом;

2) ведення офіційного листування та здійснення інших комунікацій з особою;

3) використання знеособлених даних реєстрів територіальних громад для обґрунтованого розроблення органами державної влади та органами місцевого самоврядування програм економічного і соціального розвитку адміністративно-територіальних одиниць, визначення правомочності зборів жителів територіальної громади, для статистичних, наукових та інших потреб у визначених законом та актами Кабінету Міністрів України випадках.

Загальні вимоги до декларування та реєстрації місця проживання (перебування) дитини:

Батьки або інші законні представники зобов’язані задекларувати або зареєструвати місце проживання (перебування) новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.

Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком до 10 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників.

Задекларованим або зареєстрованим місцем проживання (перебування) дитини віком від 10 до 14 років є задеклароване або зареєстроване місце проживання (перебування) її батьків або інших законних представників чи одного з них, з яким проживає дитина, за згодою іншого з батьків або законних представників, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує стосовно дитини функції опікуна.

Іноземець, особа без громадянства зобов’язані задекларувати або зареєструвати своє місце проживання та місце проживання дітей віком до 14 років (у тому числі новонароджених дітей), батьками або іншими законними представниками яких вони є, протягом 30 календарних днів з дня отримання посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист, або після зняття із задекларованого або зареєстрованого місця проживання.

Згідно із ст. 7 ЗУ “Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні” повнолітня особа декларує місце свого проживання самостійно.

Дитина віком від 14 до 18 років самостійно декларує місце свого проживання за місцем проживання її батьків або інших законних представників чи одного з них без надання згоди такими особами.

Дитина віком від 14 до 18 років самостійно декларує місце свого проживання за адресою іншого житла, ніж зареєстроване або задеклароване місце проживання її батьків або інших законних представників, за згодою батьків або інших законних представників чи одного з них, крім випадку, встановленого статтею 15 цього Закону.

Декларування місця проживання дитини віком до 14 років здійснюється одним із її батьків або інших законних представників за згодою іншого з батьків або законних представників дитини.

Згода іншого з батьків або законних представників дитини підтверджується електронним підписом, що базується на кваліфікованому сертифікаті електронного підпису відповідно до ЗУ “Про особливості надання публічних (електронних публічних) послуг”, або засвідчується електронним підписом, що базується на кваліфікованому сертифікаті електронного підпису нотаріуса. У разі якщо місце проживання батьків або інших законних представників дитини зареєстровано/задекларовано за однією адресою, згода іншого з батьків або законних представників не надається.

За бажанням батьків чи одного з них відомості для декларування місця проживання новонародженої дитини можуть бути подані до органу ДРАЦС під час проведення державної реєстрації народження дитини.

Згода на реєстрацію місця проживання дитини з одним з батьків НЕ свідчить про визначення місця проживання дитини з ним. Судова практика:

Постанова ВС/КЦС від 09.10.2024 р. справа № 453/1515/22:

Слід розмежовувати:

згоду батьків на визначення місця проживання дитини з одним із них;
згоду одного із батьків на реєстрацію місця проживання дитини в певному житлі які по своїй суті є різними правовими конструкціями.

ОСОБА_2 надала згоду на реєстрацію місця проживання сина ОСОБА_3 разом із батьком ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 17), що не свідчить про визначення місця проживання дитини з одним із них у розумінні частини першої статті 160 СК України.

Постанова ВС/КЦС від 13.02.2025 р. справа № 686/23516/23:

Верховний Суд виробив сталий підхід про те, що, якщо на час розгляду справи судами місце проживання дітей не було встановлено ні судом, ні органом опіки та піклування, вимога про відібрання дитини на підставі частини першої статті 162 СК задоволенню не підлягає.

У цій справі суди встановили, що станом на момент звернення позивача до суду із позовною заявою про відібрання дитини жодних рішень органу опіки та піклування чи суду щодо встановлення місця проживання дитини не було. Крім того, у провадженні Іллічівського міського суду Одеської області перебуває цивільна справа № 686/4020/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, за участі третіх осіб, про визначення місця проживання дитини, припинення стягнення аліментів та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участі третьої особи, про визначення місця проживання дитини, рішення у якій не прийнято.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції, встановивши, що до моменту звернення до суду з цим позовом місце проживання малолітньої дитини не було визначено разом з матір`ю на підставі закону або рішення суду, дійшов обґрунтованого висновку, що заявлений позов про відібрання дитини є передчасним.

Верховний Суд вже робив висновки, що слід розмежовувати згоду батьків на визначення місця проживання дитини з одним із них та згоду одного із батьків на реєстрацію місця проживання дитини в певному житлі, які по своїй суті різними правовими конструкціями. Верховний Суд зазначав, що надання згоди на реєстрацію місця проживання сина із батьком не свідчить про визначення місця проживання дитини з одним із них у розумінні частини першої статті 160 СК України. Такий підхід викладений у постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 453/1515/22.

Ненадання згоди на реєстрацію місця проживання дитини з одним з батьків за відсутності спору між батьками про місце проживання дитини. Судова практика:

Відсутність реєстрації місця проживання малолітньої дитини за місцем фактичного проживання матері суперечить інтересам дитини та обмежує реалізацію її прав, гарантованих Конституцією та законами України, зокрема, права на вільний вибір місця проживання, права на освіту, охорону здоров`я та соціальний захист. Враховуючи те, що малолітній син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , постійно проживає разом з матір`ю, спір між батьками про місце проживання дитини відсутній, батьки зареєстровані за різними адресами, згоду батька позивач не може отримати внаслідок нехтування ним цих правил, суд приходить до висновку, що в інтересах дитини необхідно визначити місце проживання малолітньої дитини за зареєстрованим місцем проживання матері дитини та надати дозвіл ОСОБА_1 на реєстрацію її сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 , з одночасним зняттям із зареєстрованого місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 , без письмової згоди батька ОСОБА_2. (Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 04.05.2023 р. справа № 686/23409/22).

2. Самочинна зміна місця проживання дитини: практичні аспекти

Постанова ВП ВС від 29.05.2019 року у справі № 357/17852/15-ц:

Відповідно до статті 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов`язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.

Положення цієї статті покликані захистити права того з батьків, з ким на підставі рішення суду визначено проживання дитини, від неправомірних дій другого з батьків щодо зміни її місця проживання, і не можуть застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки місце проживання неповнолітнього ОСОБА_9 було визначено судом саме з відповідачкою.

За яких умов вимога про відібрання дитини на підставі ч.1 ст. 162 СК України є передчасною. Постанова КЦС/ВС від 20.11.2019 року у справі № 201/17854/16-ц:

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 про відібрання малолітнього у відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 та передачу його матері – ОСОБА_5 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, не врахував, що підстави для відібрання малолітньої дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прави передбачені лише частиною першою статті 162, частиною першою статті 170 СК України, які в цьому разі відсутні. Суди попередніх інстанцій на зазначені положення закону належної уваги не звернули, не врахували, що на час розгляду справи судами місце проживання малолітнього ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлено ні судом, ні органом опіки та піклування не було, а тому вимога про відібрання дитини на підставі частини першої статті 162 СК України є передчасною та задоволенню не підлягає.

3. Пріоритет інтересів дитини та встановлена ст. 162 СК України презумпція правомірності поведінки того з батьків, з ким проживає дитина

Постанова КЦС/ВС від 26.02.2020 року у справі № 650/1631/19:

Небажання відповідача добровільно виконати судове рішення щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком, відсутність законодавчого врегулювання примусового виконання рішення суду в цій частині, є підставою для захисту прав позивача в порядку, визначеному статтею 162 СК України, і такий спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам статей 15, 16 ЦК України.

Відповідачем не доведено обставин, що повернення малолітньої дитини за місцем проживання батька, яке є місцем проживання і дитини згідно з рішенням суду, створює загрозу її життю та здоров`ю або негативно впливатиме на її розвиток. Аналогічно не встановлено обставин, що повернення дитини буде суперечити її інтересам. Підстав, які б перешкоджали поверненню дитини до батька, не встановлено.

З огляду на зазначене, суд першої інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, обґрунтовано виходив з того, що відповідач самоправно, без згоди батька, забрала у нього малолітню дитину, тому має повернути її батькові, і правильно застосував до спірних правовідносин частину першу статті 162 СК України. Беззаперечно важливим є також те, що суд першої інстанції керувався при цьому інтересами дитини.

Дитина не може бути повернута, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров`я. Постанова КЦС/ВС від 29.01.2020 року у справі №753/21632/18:

Апеляційний суд не встановив, які саме обставини створюють реальну небезпеку для життя та здоров`я дитини або обставин, що вказують на зміну обставин, які б суперечили інтересам дитини і чим саме вони підтвердженні. Не вказав, якими доказами у розумінні статей 77-78 ЦПК України підтверджена протиправна поведінка позивача або її чоловіка у відношенні до малолітньої дитини, що стали підставою для відмови в поверненні дитини за попереднім місцем проживання, визначеним рішенням суду.

Неприязні відносини між батьками, відсутність компромісу щодо визначення участі батька у вихованні дитини не може бути підставою для відмови в поверненні дитини за попереднім місцем проживання, визначеним рішенням суду.

Ст. 162 СК України встановлена презумпція правомірності поведінки того з батьків, з ким проживає дитина. Постанова КЦС/ВС від 17.03.2021 року у справі №753/21632/18:

ВС враховує, що реальна небезпека для життя та здоров`я дитини або, якщо обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам, є єдиною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання за наявності чинного рішення про встановлення місця проживання дитини з тим із батьків, який звернувся до суду із зазначеними вимогами. А ОСОБА_2 належно не довів судам вказаних обставин, що було його процесуальним обов`язком відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України.

Доводи заявника щодо кращих умов проживання, оцінки інтересів дитини щодо проживання з кожним із батьків, тощо, не заслуговують на увагу та не впливають на правильність вирішення судами цієї справи, оскільки ці обставини не входять до предмету доказування у цій справі, а мають значення для вирішення спору про встановлення місця проживання дитини або зміни такого місця проживання.

Суд апеляційної інстанції правильно вказав, що статтею 162 СК України встановлена презумпція правомірності поведінки того з батьків, з ким проживає дитина. А тому, якщо інший з батьків вважає такі умови непридатними для дитини, то способом захисту прав дитини є пред`явлення позову про зміну місця проживання дитини, а не самочинна зміна її місця проживання.

При цьому, як було вказано судом, та зазначено в касаційні скарзі наразі такий спір вирішується в Шевченківському районного суді міста Києва, тому саме в тій справі буде вирішено доцільність проживання дитини з тим, чи іншим із батьків, враховуючи якнайкраще забезпечення інтересів дитини.

4. Протиправна поведінка щодо зміни місця проживання дитини: наслідки та реагування

Відібрання дитини у контексті статті 162 СК України – це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини. Постанова КЦС/ВС від 15.01.2025 року у справі №760/2096/22:

Відібрання дитини у контексті статті 162 СК України – це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини, в зв`язку з чим у кожному випадку треба виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини, який має настати, однак з урахуванням права кожного з батьків та добросовісної поведінки батьків задля дотримання прав дитини та кожного з них. Зміст статті 162 СК України свідчить про те, що сфера її застосування обмежується лише протиправною поведінкою щодо зміни місця проживання малолітньої дитини. Отже в статті 162 СК України відбувається внормування тієї ситуації застосовується, коли після ухвалення судом рішення про визначення місця проживання дитини таке місце проживання було самочинно змінене другим із батьків.

За обставин справи, що переглядається, вбачається, що судове рішення про визначення місця проживання дитини не приймалось, орган опіки також не встановлював місце проживання малолітнього сина сторін. В справі встановлено та не заперечується сторонами, що дитина проживає разом із своїм батьком, за відсутності судового рішення про встановлення місця проживання дитини, немає підстав для висновку, що відповідач самочинно, без згоди матері, з якою на підставі закону або рішення суду проживала малолітня змінив її місце проживання, у тому числі способом її викрадення.

Відмовляючи в задоволенні позову в цій частині, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для відібрання дитини у батька, оскільки за виниклих правовідносин відсутні підстави для застосування частини першої статті 162 СК України. Суд першої інстанції правильно виходив із того, що оскільки батьки мають рівні права за законом на виховання дитини, рішенням суду місце проживання дитини не встановлене, тому підстав для висновку про неправомірність дій відповідача щодо зміни місця проживання дитини та захисту права матері в обраний нею спосіб немає.

Неможливо вважати самочинною зміною місця проживання дитини одним з батьків, якщо таке проживання не було встановлене рішенням суду або органом опіки. Постанова КЦС/ВС від 15.01.2025 року у справі №760/2096/22:

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між сторонами існують неприязні стосунки, батько бажає одноосібно здійснювати фізичну опіку над неповнолітнім сином сторін, посилаючись на те, що відповідачка не здійснює належного догляду за дитиною, а дитина бажає проживати з батьком.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд тільки з огляду на самочинну зміну батьком місця проживання дитини, визначив місце проживання дитини з матір`ю. Інших мотивів рішення апеляційного суду не містить. При цьому апеляційний суд не врахував, що неможливо вважати самочинною зміною місця проживання дитини одним з батьків, якщо таке проживання не було встановлене рішенням суду або органом опіки. При цьому апеляційний суд при визначенні місця проживання дитини не перевірив та у рішенні не навів мотивів чи буде відповідати таке визначення найкращим інтересам дитини, не встановив прихильності дитини до кожного з батьків, та можливості кожного з батьків забезпечити гармонійний розвиток та належне виховання дитини.

Відповідно до висновку від 14 березня 2023 року, за результатами психологічної діагностики ОСОБА_4 , складеним Центром клінічної та спеціальної психології, психотерапії, малолітня дитина виявила бажання проживати з батьком. Також матеріали справи містять висновок органу опіки та піклування Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації від 28 квітня 2023 №108-4756, з якого вбачається, що орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_9 разом з батьком ОСОБА_2.

Апеляційний суд у своєму рішенні не навів мотивів відхилення наданих стороною відповідача доказів.

Під час розгляду позову про визначення місця проживання дитини судом апеляційної інстанції не було враховано, що спір стосується вкрай чутливої сфери правовідносин щодо піклування над неповнолітнім, тому неповне з`ясування обставин справи, ненадання відповіді на усі доводи сторін, а тим паче відсутність мотивів, є неприпустимим порушенням норм процесуального права та суперечить інтересам дитини.

Судове рішення про залишення проживання дитини разом із матір`ю не перешкоджає розгляду спору про визначення місця проживання дитини та не носить преюдиційного характер:

За загальним правилом за відсутності спору щодо того, з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини разом із матір`ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. У разі наявності такого спору між батьками суд повинен роз`яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини. Постанова КЦС/ВС від 15.01.2020 справа № 200/952/18.

Суди встановили, що між сторонами на момент розгляду справи судом першої інстанції був відсутній спір між батьками щодо місця проживання дитини, такий позов ані позивач, ані відповідач не пред`являли, суд його не вирішував. Залишення дитини проживати разом із матір`ю не свідчить, що суд вирішив позов про визначення місця проживання дитини, оскільки суд лише констатував, з ким залишається проживати дитина після розірвання шлюбу, не змінюючи при цьому її місце проживання, оскільки, як встановлено, після припинення фактичних шлюбних відносин дитина залишилася проживати разом з матір`ю. Постанова КЦС/ВС від 18.07.2022 справа № № 405/4659/21.

Самочинна зміна місця проживання дитини після ухвалення судом відповідного рішення:

Зміна місця проживання дитини до ухвалення рішення суду про визначення місця проживання:

Судове рішення про визначення місця проживання дитини по своїй суті є рішенням про визнання, а за своїм змістом є рішенням немайнового характеру. Зважаючи на відсутність у судовому рішенні про визначення місця проживання дитини обов`язку вчинення дій боржником (тим з батьків, з яким фактично проживає дитина), таке рішення не підлягає примусовому виконанню. Чинне законодавство не передбачає, що невиконання одним з батьків судового рішення щодо визначення місця проживання дитини з іншим з батьків, є умовою/підставою застосування статті 162 СК України. Основною умовою застосування статті 162 СК України є факт «самочинної зміни місця проживання дитини».

Касаційний суд констатує, що в СК України є прогалина та відсутній регулятор, який визначав би правило поведінки учасників сімейних відносин для випадку, коли один із батьків змінив місце проживання дитини до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання її не змінював. Подібною нормою є стаття 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Очевидно, що позбавлення матері (батька) права ініціювати позов про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, суперечить принципу розумності та справедливості.

Тому ОП вважає, що мати (батько) має право на пред`явлення позову про відібрання дитини, у разі коли один з батьків змінив без згоди іншого з батьків місце проживання до ухвалення рішення про визначення місця проживання і після ухвалення судового рішення місце проживання сина не змінював, згідно з статтею 162 СК України, яка підлягає застосуванню на підставі аналогії закону. Постанова ОП КЦС ВС від 25.03.2024 р. справа № 183/1464/22.

5. Стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди, завданої відібранням дитини: судова практика

Постанова КЦС/ ВС від 22.02.2023 р. у справі № 279/799/21:

У справі встановлено, що відповідач ОСОБА_2 (батько малолітньої дитини) без відома та згоди позивача ОСОБА_1 (матері малолітньої дитини), з якою на підставі рішення органу опіки і піклування проживала малолітня дитина – дочка ОСОБА_4 , самовільно змінив її місце проживання, таємно від позивача перемістивши її до місця свого проживання. Вказана обставина також була встановлена в рішеннях судів при розгляді справи № 279/3970/18 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа – служба у справах дітей виконавчого комітету Коростенської міської ради Житомирської області, про відібрання дитини та її повернення позивачу.

За наведених обставин, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що факт спричинення такими діями відповідача моральної шкоди позивачу є доведеним. Однак, ВС не може погодитися із позицією апеляційного суду в частині визначення розміру грошового відшкодування моральної шкоди, яку слід стягнути з відповідача на користь позивача, враховуючи таке.

У результаті здійснення відповідачем самочинної зміни місця проживання малолітньої дитини, позивачу було заподіяно моральну шкоду, яка полягає у душевних стражданнях, які вона зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою відповідача по відношенню до неї та її дочки (розлучення з дитиною всупереч з її бажанням бути з дочкою), у переживаннях за стан своєї малолітньої дочки, стан її здоров`я та розвитку.

У постанові ВС від 22.01.2020 року в справі № 482/1460/18 суд касаційної інстанції погодився із висновками судів, які обґрунтовано стягнули із відповідача, який самочинно змінив місце проживання малолітньої дитини, на користь позивача 5 000,00 грн на відшкодування завданої моральної шкоди, що відповідає вимогам ч.2 ст. 162 СК.

Практика ЄСПЛ з питання відшкодування моральної шкоди свідчить про те, що оцінка такої шкоди, за своїм характером, є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом. Цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності. При цьому судова практика має забезпечувати правову визначеність у питанні щодо компенсацій за вчинення аналогічних правопорушень.

У переважній більшості випадків ЄСПЛ: а) наголошує на розумно очікуваних, передбачуваних або звичайних за подібних обставин негативних наслідках, що мали б виникнути у немайновій сфері потерпілої особи; б) виходить з розумного врахування суті порушеного права, особливостей вчинення конкретного правопорушення та характерного для останнього негативного впливу на стан потерпілого; в) при визначенні розміру моральної шкоди керується власною практикою в аналогічних справах.

Особливо примітним і, безперечно, слушним, зважаючи на важливість закріплення однакового розуміння принципів дії механізму захисту особистих немайнових прав потерпілих осіб, є прагнення ЄСПЛ додержуватися послідовної лінії у визначенні розмірів компенсацій, що присуджуються у зв`язку з вчиненням однотипних порушень. Так, у рішенні від 04 квітня 2006 року у справі «Шевченко проти України» ЄСПЛ, «об`єктивно оцінюючи ситуацію, переглянувши присудження компенсацій у подібних справах і з огляду на порушення, що були виявлені у даній справі», присудив заявникові 2 000 євро як компенсацію моральної шкоди.

Таким чином, зважаючи на те, що у справі № 482/1460/18 та у справі, яка переглядається, спірні правовідносини є подібними, зокрема, щодо застосування при їх вирішенні частини другої статті 162 СК України, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошового відшкодування моральної шкоди у сумі 5 000,00 грн, що відповідає практиці ЄСПЛ щодо додержання послідовної лінії у визначенні розмірів компенсацій, які присуджуються у зв`язку з вчиненням однотипних порушень.

Першоджерело - https://tinyurl.com/3dzx472w