Короткий зміст позовних вимог:
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, у якому просила суд стягнути солідарно з відповідачів заборгованість в сумі 1 700 000,00 грн та понесені судові витрати.
В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначає, що 10 березня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики грошових коштів в розмірі 1 700 000,00 грн. Даний факт підтверджується розпискою від 10 березня 2013 року. Позивачка вказує, що 18 серпня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, від якого мають двох малолітніх дітей. За твердженням позивачки, отримані в борг грошові кошти витрачено ОСОБА_3 в інтересах сім`ї для придбання квартир, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та на АДРЕСА_2. Позивачка 15 травня 2021 року звернулася з вимогою до ОСОБА_3 про повернення позики, однак її вимога задоволена не була. Посилаючись на положення частини четвертої статті 65 СК України позивачка просила суд стягнути з відповідачів заборгованість в солідарному порядку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції:
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 08 грудня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийняв до уваги висновок експертного дослідження за результатами проведення судової технічної експертизи давності документів від 09 березня 2023 року № 2583/22-34/14490/18530/22-34, договір позики № 10/03-2013 та відповідно розписка, датовані 10 березня 2013 року, про отримання ОСОБА_3 в борг від ОСОБА_1 грошових коштів, виконані не в дату, вказану в документі, а пізніше. Договір створений пізніше червня 2015 року, а розписка пізніше 2019 року та обґрунтовував свої висновки тим, що висновок судового експерта, є повним, обґрунтованим, під час проведення експертизи досліджувались всі обставини стосовно спірної розписки та укладеного договору позики. Зважаючи на ці обставини суд першої інстанції визнав фіктивним договір позики від 10 березня 2023 року у зв`язку із чим відмовив у задоволенні позовних вимог.
Короткий зміст постанови апеляційного суду:
Постановою Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року апеляційну скаргу адвоката Драпака Д. А., який діє в інтересах ОСОБА_1 , задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 08 грудня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість в сумі 1 700 000,00 грн. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки відповідачі із зустрічними вимогами про визнання недійсним договору не звертались, а також не заявляли про його нікчемність, місцевий суд вийшов за межі заявлених позовних вимог, визнавши договір позики фіктивним та прийшов до помилкового висновку про відмову в позові.
Апеляційний суд вважав, що позовні вимоги про стягнення заборгованості за договором позики від 10 березня 2013 року підлягають частковому задоволенню, оскільки відповідачка ОСОБА_3 не виконала своє зобов`язання щодо повернення грошових коштів за договором позики у визначений договором строк.
Разом із тим позивачкою у справі не доведено належними та допустимими доказами укладення ОСОБА_3 договору позики саме в інтересах сім`ї, а не у власних, не пов`язаних із сім`єю інтересах самого позичальника, як і не підтверджено дійсне використання одержаних за договором коштів в інтересах сім`ї, а не у власних, не пов`язаних із сім`єю інтересах одного з подружжя. А відповідач ОСОБА_2 не давав згоду на укладення такого договору.
Відтак, апеляційний суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог до ОСОБА_3 , водночас у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовив, з тих підстав, що у справі відсутні докази на підтвердження обставин щодо фактичного витрачання отриманих в позику коштів.
Узагальнені доводи вимог касаційної скарги:
У серпні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року, у якій просить скасувати зазначену постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16, у постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16, від 24 лютого 2021 року у справі № 552/660/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Позиція Верховного Суду:
Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу).
Враховуючи те, що умови договору позики щодо своєчасного повернення боргу позичальником не виконувались, то апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення грошових коштів саме з позичальника.
Звертаючись до суду з позовом, позивачка, як на підставу своїх позовних вимог посилалася на те, що борг за договором позики є спільним боргом подружжя, тому стягненню підлягає з обох відповідачів.
Висновок:
Встановивши, що при укладенні договору позики, оформленого розпискою, не було отримано згоди ОСОБА_2 на його укладення, а правочин виходить за межі дрібно-побутового, використання коштів в інтересах сім`ї та цільового використання коштів позивачкою не доведено, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для солідарного стягнення боргу за договором позики.
Установлено, що позичальник ОСОБА_3 касаційну скаргу не подавала, погодилась із висновками апеляційного суду про стягнення з неї боргу за договором позики. Доводи касаційної скарги ОСОБА_2, які фактично зводяться до неотримання позичальником грошей від позикодавця не заслуговують на увагу, оскільки на підставі встановлених обставин справи апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідачка ОСОБА_3 отримала в борг від ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики та не виконала своє зобов`язання щодо повернення цих коштів за договором позики у строк визначений вказаним договором.
Ураховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а зазначене оскаржуване судове рішення - без змін.