Проблематика виплати додаткової винагороди військовослужбовцям у період воєнного стану залишається актуальною, особливо в ситуаціях, коли особа тимчасово не виконує службові обов’язки через лікування. Верховний Суд у постанові від 4 червня 2025 року у справі №200/4201/23 сформулював важливу правову позицію щодо визначення кола військовослужбовців, які мають право на додаткову винагороду, передбачену Постановою КМУ №168 від 28 лютого 2022 року.
У зазначеній справі позивач, військовослужбовець Національної гвардії України, вимагав визнати протиправною бездіяльність військової частини, яка не нарахувала йому додаткову винагороду у розмірі 30 000 грн за час перебування на лікуванні. Підставою позову було те, що його захворювання (психічний розлад) пов’язане з проходженням служби, а тому він вважав, що має право на відповідну виплату. Військова частина відмовила у задоволенні вимоги, посилаючись на відсутність факту виконання бойових (спеціальних) завдань у спірний період та на те, що лікування позивача не було наслідком поранення чи контузії, отриманої під час бойових дій.
Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для нарахування додаткової винагороди. Суд зазначив, що додаткова винагорода у розмірі до 30 000 грн, передбачена пунктом 1 Постанови №168, має характер стимулюючої виплати, яка надається за фактичне виконання бойових або спеціальних завдань, підтверджених відповідними бойовими наказами чи розпорядженнями. Отже, сам факт проходження служби або перебування на лікуванні, навіть у зв’язку з хворобою, що виникла під час служби, не є підставою для отримання цієї винагороди.
Також, Верховний Суд підкреслив, що виняток становлять випадки, коли військовослужбовець лікується у зв’язку з пораненням, контузією, травмою або каліцтвом, отриманими під час захисту Батьківщини. У таких обставинах право на додаткову винагороду зберігається на період лікування, оскільки вважається, що військовослужбовець тимчасово вибув зі строю саме внаслідок виконання бойового завдання.
При цьому Суд послався на положення наказу МВС №37 від 26.01.2023 року, яким затверджено Порядок і умови виплати додаткової винагороди військовослужбовцям Національної гвардії України. Цей Порядок чітко встановлює, що підставою для нарахування є виконання бойових (спеціальних) завдань або перебування у лікувальному закладі після поранення, пов’язаного із захистом держави.
Окрему увагу Верховний Суд приділив питанню застосування у часі нормативно-правових актів. Позивач посилався на зміни, внесені Постановою КМУ №836 від 09.08.2023 року, які деталізували порядок виплат у період лікування. Проте Суд зазначив, що ці зміни не мають зворотної дії відповідно до статті 58 Конституції України і тому не застосовуються до правовідносин, які виникли навесні 2023 року.
Таким чином, Верховний Суд сформував чітку позицію: тимчасова непрацездатність військовослужбовця у зв’язку із захворюванням, навіть якщо воно пов’язане з проходженням служби, не дає права на отримання додаткової винагороди. Така виплата є виключно заохочувальною і спрямована на стимулювання осіб, які безпосередньо виконують бойові чи спеціальні завдання, або лікуються після поранень, отриманих під час їх виконання.
Таке рішення має важливе практичне значення для однакового застосування норм Постанови №168. Воно визначає межі дії соціальних і стимулюючих виплат у системі грошового забезпечення військовослужбовців. Соціальні гарантії (заробітне забезпечення, допомога, забезпечення медичними послугами) надаються всім військовослужбовцям без винятку, тоді як додаткова винагорода за Постановою №168 є спеціальною виплатою, яка залежить від фактичної участі у бойових діях.
Враховуючи зазначене, рішення Верховного Суду від 04.06.2025 у справі №200/4201/23 є орієнтиром для адвокатів, які супроводжують спори у сфері грошового забезпечення. Воно уніфікує практику, усуває правову невизначеність, розмежовує поняття бойового поранення і захворювання, пов’язаного з проходженням служби. Визначає критерії, за яких військовослужбовець зберігає право на додаткову виплату, та охарактеризовує підхід Верховного Суду до застосування принципу незворотності дії нормативно-правових актів у часі і водночас підкреслює важливість документального підтвердження фактичної участі у бойових діях, як обов’язкової умови для нарахування додаткової винагороди.