Короткий зміст позовних вимог:
У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва, Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання новим наймачем житла та зобов`язання вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачка є донькою померлого ОСОБА_3 , який є сином ОСОБА_4 , якому в свою чергу було надано у користування житлове приміщення, а саме квартира АДРЕСА_1 на підставі ордеру від 07 січня 1989 року. ОСОБА_4 помер. ОСОБА_3 помер.
Позивачка мала намір прийняти спадщину після смерті батька, але виявилося, що спірне житло не приватизовано. Вважає, що вона як член сім`ї попереднього наймача має право бути визнаною наймачем за раніше укладеним договором, оскільки постійно проживала разом із наймачем однією сім`єю у спірній квартирі.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції:
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено факту набуття права користування спірною квартирою, проживання однією сім`єю із померлим наймачем, ведення спільного з ним господарства.
Короткий зміст постанови апеляційного суду:
Постановою Київського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2023 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що судом першої інстанції правильно встановлено, що позивачка у розумінні положень статті 64 ЖК УРСР не належала до кола членів сім`ї наймача ОСОБА_3 за його життя, оскільки зберігала за собою інше постійне місце проживання та не довела, що вона постійно проживала разом з наймачем і вела з ним спільне господарство. Тобто вона не вселилася в установленому законом порядку до спірної квартири.
Короткий зміст касаційної скарги та її доводи:
02 листопада 2024 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» від імені ОСОБА_1 - адвокат Лазоренко Т. В. подала касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просила їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 серпня 2024 року у справі № 201/193/22, від 21 травня 2020 року у справі № 199/9418/16-ц тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що хоча вона і мала інше зареєстроване місце проживання, але фактично постійно проживала у спірній квартирі разом із батьком, на що суди належної уваги не звернули. Вважає, що вона у встановленому законом порядку набула право користування житловим приміщенням.
Позиція Верховного Суду:
Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в цьому житловому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.
Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, належним чином з`ясувавши усі обставини справи та дослідивши надані сторонами докази, обґрунтовано виходив із того, що позивачка не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження дотримання визначеного законом порядку вселення до квартири АДРЕСА_1 та постійного її проживання в цій квартирі разом з наймачем (батьком) однією сім`єю, а тому дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.
Суди обґрунтовано врахували, що на момент смерті батька позивачка зберігала за собою постійне місце проживання з народження за іншою адресою: АДРЕСА_3 , з реєстрації знялася вже після смерті батька.
Доказів про те, що ОСОБА_1 вселилася у спірне житло за життя батька за його згодою і проживала з ним однією сім`єю на момент смерті матеріали справи не містять.
Суд надав правильну оцінку показанням свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , про виклик яких просила позивачка, які повідомили, що за життя ОСОБА_3 його дочка ОСОБА_1 часто приїздила до батька та допомагала йому, та правильно вважав, що такі показання не підтверджують доводи позивача про вселення та постійне проживання в спірній квартирі однією сім`єю з батьком.
Крім того, згідно з ордером від 07 січня 1989 року квартира надавалася для проживання ОСОБА_4 разом із сином ОСОБА_3 та його дружиною ОСОБА_5 , однак остання не надавала письмової згоди ні на вселення ОСОБА_1 в спірну квартиру, ні на визнання її наймачем.
Отже, ґрунтуються на вимогах закону і матеріалах справи висновки судів про недоведеність дотримання ОСОБА_1 визначеного законом порядку вселення до спірної квартири і постійного проживання в ній разом з батьком однією сім`єю.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що вона була членом сім`ї померлого наймача квартири, так як під час розгляду зазначеної справи судами встановлено, що спірне житлове приміщення надавалося ОСОБА_4 разом із сім`єю у складі трьох осіб: сином ОСОБА_3 та дружиною сина - ОСОБА_5 . Судами встановлено, що ОСОБА_1 у спірній квартирі зареєстрована не була, на час смерті наймача ОСОБА_3 була зареєстрована за іншою адресою і належних доказів на отримання письмової згоди наймача на вселення до житлового приміщення не надала.
Окрім зазначеного, позивачкою не надано доказів утримання спірного житла, зокрема сплати комунальних послуг. По спірній квартирі наявна заборгованість зі сплати комунальних послуг.
У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.
За висновками, наведеними у постанові Верховного Суду від 15 вересня 2023 року у справі № 359/4376/22, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції.
Разом із тим статтею 107 ЖК України визначено, що у разі вибуття наймача та членів його сім`ї, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. У зв`язку зі смертю основного наймача, договір найму на квартиру підлягає оформленню на ім`я члена сім`ї, який має право користуватися квартирою.
Згідно із частиною першою статті 70 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Висновок:
Водночас, у цій справі позивачка не довела, що квартира АДРЕСА_1 була її постійним житлом, що вона була членом сім`ї наймача у розумінні ЖК України.
Таким чином позивачем не доведено нерозривного зв`язку із спірною квартирою, як єдиним житлом, яким вона постійно користувалася тривалий час.
Разом з тим, жилі приміщення підлягають наданню у порядку черговості громадянам, які перебувають на обліку потребуючих поліпшення житлових умов.
З урахуванням зазначеного, необхідно погодитися з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки стороною позивача не надано достатніх і достовірних доказів на підтвердження заявлених позовних вимог.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.