Припинення виплати пенсії за віком через отримання притулку в іншій країні.

Рішення ЄСПЛ від 26 травня 2026 року у справі IDRIS AKHUNDOV v. AZERBAIJAN (заява № 22824/21)

Заявник, колишній співробітник Міністерства внутрішніх справ Азербайджану, після понад двадцяти років служби був звільнений у зв’язку з досягненням пенсійного віку та з 2016 року отримував довічну пенсію за віком. Після виходу на пенсію він брав участь у заходах опозиційної партії, де критикував діяльність державних органів та правоохоронної системи. За його твердженням, у зв’язку з цим він зазнавав переслідувань і у 2017 році виїхав до Німеччини.

Надалі Міністерство внутрішніх справ звернулося до органу пенсійного забезпечення із вимогою припинити виплату пенсії заявнику, посилаючись на те, що йому було надано політичний притулок у Німеччині. З 1 листопада 2017 року виплату пенсії було припинено.

Заявник оскаржив це рішення в адміністративних судах, стверджуючи, що припинення виплати пенсії не має законних підстав, а навіть надання притулку не може бути підставою для позбавлення його соціальних прав, набутого внаслідок багаторічної служби. Відповідач натомість посилався на положення Конвенції про статус біженців 1951 року та вважав, що отримання політичного притулку свідчить про добровільну відмову особи від захисту держави походження.

Під час розгляду справи Верховний Суд Азербайджану спочатку скасував рішення нижчих судів, вказавши на відсутність доказів надання заявнику політичного притулку та відсутність законодавчих норм, які б передбачали припинення виплати пенсії за таких обставин. Проте після нового розгляду апеляційний суд знову відмовив у задоволенні позову, дійшовши висновку, що заявник фактично користується захистом іншої держави та не може одночасно претендувати на соціальні гарантії двох держав. Цей підхід був підтриманий Верховним Судом.

Отже, ключовим питанням справи стало визначення того, чи може отримання особою політичного притулку або статусу біженця в іншій державі бути достатньою правовою підставою для припинення виплати пенсії, набутої внаслідок трудової діяльності та служби в державі походження.

Позиція Суду

Сторони погоджуються, що припинення виплати заявнику пенсії за віком у цій справі становило втручання в його право на мирне володіння своїм майном.  

Суд повторює, що стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції, яка по суті гарантує право власності, містить три окремі правила.

·     Перше правило (кожна фізична  або  юридична  особа  має право мирно володіти своїм майном) має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном.

·     Друге правило (ніхто не може бути позбавлений своє  власності інакше  як  в  інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права) охоплює позбавлення майна та підпорядковує його певним умовам.

·     Третє правило (проте попередні положення жодним  чином  не  обмежують  право держави  вводити в дію такі закони,  які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за  користуванням  майном  відповідно  до загальних  інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів) визнає, що Договірні Держави мають право, серед іншого, контролювати використання майна відповідно до загальних інтересів, шляхом застосування таких законів, які вони вважають необхідними для цієї мети.

Суд вважає, що втручання у майнові права заявника у цій справі підлягає розгляду відповідно до першого правила, згаданого вище, а саме загального принципу мирного володіння майном.

У цій справі SSPF вирішив припинити виплату заявнику пенсії за віком на тій підставі, що йому нібито було надано політичний притулок у Німеччині. Відхиляючи позов заявника, національні суди також посилалися на цей аргумент у своєму обґрунтуванні, дійшовши висновку, що він не міг одночасно користуватися системами соціального захисту двох країн. Заявник заперечував надання статусу біженця та стверджував у судах, що відповідач не надав жодних документальних доказів з цього приводу в рамках національного провадження. Верховний Суд у своєму рішенні від 18 грудня 2019 року зазначив, що матеріали справи не містять доказів з цього приводу та що суд нижчої інстанції не розглянув це питання. Тому він повернув справу на новий розгляд.

Після повернення справи Бакинський апеляційний суд дійшов висновку, що хоча заявник заперечував надання політичного притулку в Німеччині, він не пояснив, на якій підставі він там проживав. У своїх зауваженнях він повторив, що йому не було надано політичного притулку в Німеччині, а він просто іммігрував туди, щоб дати своїм дітям кращу освіту, тоді як Уряд, спираючись на висновки національних судів, стверджував протилежне. Суд зазначає, що сторони не надали жодних документів на підтвердження своїх відповідних позицій. Однак він не вважає за необхідне вирішувати це питання, оскільки втручання у цій справі, у будь-якому разі, порушувало статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції з наступних причин.

Суд повторює, що перша і найважливіша вимога статті 1 Протоколу № 1 полягає в тому, що будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном має бути законним. Ця концепція вимагає, по-перше, щоб оскаржувані заходи мали основу у національному законодавстві. Вона також стосується якості відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, точним і передбачуваним. Хоча тлумачення та застосування національного законодавства належить, перш за все, до компетенції національних органів влади, Суд зобов'язаний перевірити, чи спосіб тлумачення та застосування національного законодавства породжує наслідки, що відповідають принципам Конвенції, як вони тлумачаться у світлі практики Суду.

Суд, перш за все, зазначає, що пенсія за віком призначається довічно згідно з національним законодавством.

Суд також зазначає, що, незважаючи на неодноразові скарги заявника в національних судах на те, що втручання в його майнові права було незаконним, суди просто посилалися на загальне визначення «біженця», викладене в Конвенції 1951 року, і не посилалися на жодні положення національного законодавства, які могли б слугувати правовою підставою для розглянутого втручання.

За таких обставин Суд дійшов висновку, що втручання у право заявника на мирне користування своїм майном не відповідало «умовам, передбаченим законом». Цей висновок робить зайвим з'ясовувати, чи переслідувало відповідне втручання законну мету в суспільних інтересах, чи було досягнуто справедливого балансу між вимогами загальних інтересів громади та вимогами захисту основних прав заявника.

Відповідно, мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

 Посилання на рішення https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-250201