Питання забезпечення внутрішньо переміщених осіб житлом набуло для України ключового значення в умовах триваючої збройної агресії російської федерації. Масштаби внутрішнього переміщення зумовили необхідність формування комплексної державної політики, яка поєднувала б механізми соціальної підтримки та гарантії ефективного правового захисту. У цьому контексті особливого значення набуває практика Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Saghinadze and Others v. Georgia (2010), яке встановлює важливі орієнтири щодо захисту житлових прав внутрішньо переміщених осіб та визначає стандарти, обов’язкові для держав – учасниць Конвенції. Їх порівняння із положеннями законопроєкту № 14219 від 17 листопада 2025 року дає змогу оцінити рівень відповідності українського законодавчого процесу сучасним європейським підходам.

Суть справи Saghinadze and Others v. Georgia безпосередньо пов’язана з правами внутрішньо переміщених осіб. Заявниками були громадяни Грузії, які втекли з Абхазії у 1993 році внаслідок збройного конфлікту і залишилися без житла та засобів до існування. З метою забезпечення побутових умов держава надала одному із заявників та його великій родині будинок, призначений для проживання переміщених працівників Міністерства внутрішніх справ. Протягом тривалого часу - понад десять років – заявники відкрито та безперервно користувалися житлом, облаштовували його та прилеглу територію, що свідчило про добросовісний характер володіння.

Після зміни політичного керівництва у 2004 році заявників було раптово й силоміць виселено на підставі усного наказу посадової особи. ЄСПЛ констатував, що таке втручання було незаконним і суперечило статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки позбавлення житла відбулося поза межами принципу правової визначеності. Суд підкреслив, що тривале, добросовісне користування житлом внутрішньо переміщеними особами створює охоронюваний інтерес майнового характеру, незалежний від наявності статусу власника. Рішенням також було констатовано порушення статті 8 Конвенції, оскільки багаторічне проживання перетворило житло на центр приватного та сімейного життя, а отже, виселення без належної процедури становило непропорційне втручання. Особливу вагу Суд надав обов’язкам держави щодо захисту житлових прав осіб, які перебувають у ситуації вразливості, зокрема внутрішньо переміщених.

Зазначені висновки мають пряме значення і для України: значна частина ВПО проживає у тимчасових прихистках, переобладнаних гуртожитках, комунальних чи відомчих приміщеннях, які нерідко не мають чітко визначеного правового статусу. Трапляються випадки, коли ВПО змушені залишати такі приміщення у зв’язку зі зміною власника, поверненням об’єкта первинному балансоутримувачу або зміною його цільового призначення. За відсутності індивідуальної оцінки їхнього становища, альтернативного житла або компенсації такі дії можуть відповідати критеріям «прихованої експропріації» за змістом рішення Saghinadze.

Законопроєкт № 14219 від 17.11.2025 р. спрямований на реформування механізмів соціального житла та пропонує інструменти, які потенційно можуть зменшити ризики порушення конвенційних стандартів. Документ передбачає створення єдиного реєстру соціального житла, врегулювання прозорих процедур його надання та використання, а також забезпечення судового контролю за виселенням. Важливим нововведенням є можливість переходу від тимчасового проживання до довгострокового соціального найму, що відповідає підходу ЄСПЛ щодо забезпечення стабільності житлового становища ВПО. Документ також пропонує запровадження індивідуальної оцінки життєвих обставин осіб, які підлягають виселенню, що дозволяє забезпечити дотримання принципу пропорційності.

Порівняння національних підходів із європейськими стандартами свідчить про те, що втілення положень законопроєкту № 14219 здатне створити нормативні передумови для посилення гарантій захисту ВПО. Однак ефективність реформи залежатиме від застосування законодавства на практиці, включно зі здатністю органів влади забезпечувати реальний доступ до альтернативного житла або компенсації, а також уникати свавільних втручань, подібних до тих, що були предметом розгляду у справі Saghinadze.