Анотація справи: Згідно з рішенням апеляційного суду провінції Онтаріо, Канада, в справі Malette v. Shulman (1990), пацієнт має право на відмову від медичних втручань (у цій справі — переливання крові) на підставі релігійних переконань.
Назва справи: Malette v. Shulman
Дата: 30 березня 1990 року
Суд: Апеляційний Суд Провінції Онтаріо, Канада
Цитування справи:72 O.R. (2d) 417; [1990] O.J. No. 450, Action No. 29/88
Обставини справи. У кінці червня 1979 року, позивачка потрапила в аварію, постраждавши від численних травм, та була доправлена до Кірклендської та Районної Лікарні в м. Кіркленд Лейк, Онтаріо, Канада. Лікар, що оглядав позивачку, відповідач у справі, дійшов висновку, що характер травм і стан позивачки вимагає внутрішньовенного введення глюкози, що мав негайно супроводжуватися лактатним розчином Рінгера. Якщо стан пацієнта не відповість реакцією з підвищенням кров'яного тиску, потребуватиметься переливання крові. Водночас медсестра знайшла в гаманці позивачки картку, в якій зазначалося, що вона належить до релігійної організації «Свідків Єгови», і стверджувалося, що вона не допускає жодних переливань крові, хоча стверджувалося, що її релігійні переконання дозволяли використовувати низку альтернативних засобів. Відповідач був повідомлений про наявність цієї картки. Позивачку згодом оглянув хірург, і дійшов висновку, аналогічному до того, який висловив відповідач: необхідно було підтримувати рівень крові, аби не допустити необоротного шокового стану. Позивачка була скерована в рентгенологічне відділення для проведення обстежень, однак перед початком обстежень, стан позивачки сильно погіршився, в неї продовжувалася сильна кровотеча. Відповідач вважав за потрібне негайно почати переливання крові для збереження життя і здоров'я позивачки, розпочавши процедуру прямо в рентгенологічному відділенні, а згодом — у відділенні інтенсивної терапії, куди була перевезена позивачка.
Через три години після початку процедури переливання крові, донька позивачки, її чоловік, а також місцевий церковний староста прибули до лікарні, і донька позивачки висловила рішуче невдоволення діями відповідача, заявивши, що віросповідання її матері, як і її самої, категорично забороняє переливання крові, і позиція відповідача, що переливання крові було зумовлене необхідністю, її також не переконало. Вона також підписала форму звільнення закладу охорони здоров'я від відповідальності, однак відповідач відмовився слухати доньку позивачки, вважаючи, що він вчинив правильно, оскільки з медичної точки зору, переливання крові було необхідним для збереження життя та здоров'я відповідачки. Лікаря не переконав запис на вищевказаній картці, і він вважав, що позивачка могла змінити свої релігійні переконання перед аварією, і чи не могло статися так, що картка була підписана під тиском родини, і чи позивачка дійсно була належним чином проінформована щодо ризиків відмов від переливання крові, та й чи не могла б позивачка змінити свою думку, якби була притомною, перебуваючи у тяжкому стані, що міг призвести до смерті пацієнтки, якщо б переливання крові не було виконане? Невдовзі після переливання крові, стан пацієнтки був стабілізований, і на ранок позивачка була перевезена до Загальної Лікарні Торонто, де її лікування було продовжене, і позивачка більше не отримувала переливань крові. Позивачка вижила, одужала і була виписана з лікарні в серпні 1979 року.
Позивачка, попри все, не була задоволена фактом переливання крові, і в червні 1980 року подала позов проти лікаря, закладу охорони здоров'я, виконавчого директора закладу охорони здоров'я та чотирьох медсестер, стверджуючи, що переливання крові було недбалістю зі сторони відповідачів, а також становило тілесне ушкодження, і становило релігійну дискримінацію. Вищий Суд Провінції Онтаріо, в рішенні від 21 грудня 1987 року (цитування справи: Malette v. Shulman, 63 O.R. (2d) 243, [1987] O.J. No. 1180), відмовив у задоволенні позову до усіх відповідачів, окрім лікаря, позов до якого був задоволений, і Суд постановив відшкодувати позивачці збитки, однак відмовив у відшкодуванні судових витрат.
Позивачка подала апеляційну скаргу на рішення, не погоджуючись з відмовою у відшкодуванні судових витрат; апеляційну скаргу на це рішення подав і лікар-відповідач.
Рішення суду. Найперше Суд погодився з тим, що відповідач не вчиняв недбалості при лікуванні позивачки, погодившись з думку суду нижчої інстанції, і оцінив надання ним медичної допомоги на високому рівні. Суд наголосив, що в цій справі лікар поніс відповідальність тому, що порушив право пацієнтки стосовно права на її тілесну недоторканність, діючи протилежно до інформації, зазначеної в картці позивачки, і навіть сам факт того, що лікар чесно вірив, що переливання крові було необхідне з медичної точки зору, не звільняло його від відповідальності. Суд зазначив, що концепція інформованої згоди (informed consent) пацієнта (яка, до слова, остаточно сформувалася в Канаді лише в 1970-80 роках — Авт.), не включає в себе поняття інформованої відмови (informed refusal), і картка позивачки, де зазначалося, що вона не толерує переливання крові з релігійних переконань, була належним обмеженням права лікаря-відповідача лікувати пацієнта, а отже, дії відповідача становили тілесне ушкодження позивачки.
Суд також вирішив прокоментувати, чи слід розглядати таку картку, як юридично значиму. З цієї точки зору, Суд вирішив розглянути право пацієнта на отримання певної медичної допомоги, і з іншого боку, право на відмову від медичних втручань, а також обсяг цих прав. Суд наголосив, що загальне право (common law), вже доволі давно визнає право особи на контроль щодо недоторканності її фізичного тіла. Так, делікт загального права "battery" (тілесне ушкодження) захищає правовий інтерес особи від несанкціонованих втручань по відношенню до її фізичного тіла. З точки зору загального права, будь-яке медичне втручання, яке здійснюватиме лікар становитиме тілесне ушкодження, якщо пацієнт/пацієнтка не дасть на це своєї згоди. Право пацієнта на самовизначення в загальному праві було лаконічно сформоване в рішенні Апеляційного Суду штату Нью-Йорк від 14 квітня 1914 р. в справі Schloendoff v. Society of New York Hospital, 211 N.Y. 125 (1914), на яку, власне, посилається суд у цій справі (слід додати, що ця справа була не першою з питання згоди пацієнта на медичне втручання в США, однак є відомою через цитату судді Б. Кардосо: "Кожна людина, що перебуває у дорослому віці, та здоровому розумі, має право на визнання того, що буде виконане по відношенню до її тіла, і хірург, що виконує операцію без згоди пацієнта, скоює тілесне ушкодження, за яке має понести відповідальність за нанесення збитків").
Суд продовжив висловлювати позицію щодо концепції інформованої згоди, наголосивши, що ця концепція стосується права пацієнта на контроль щодо його/її лікування: не є правомірним медичне втручання без згоди пацієнта після того, як пацієнт отримав вичерпну інформацію стосовно певного пропонованого лікування. У той же час, медичний працівник, який не надав пацієнтові/пацієнтці належну інформацію задля того, аби отримати інформовану згоду пацієнта, також нестиме відповідальність за тілесне ушкодження, навіть якщо операція була виконана професійно, і принесла користь для здоров'я пацієнта/пацієнтки. Окрім цього, Суд пояснив, що право пацієнта/пацієнтки на самовизначення включає в себе і право на відмову від медичних втручань. Повнолітня дієздатна особа має право відмовитися від певного методу лікування, або від усього лікування, як такого, або вибрати альтернативний метод лікування, навіть якщо це нестиме серйозні ризики, а в очах медичних працівників пацієнт/пацієнтка може здатися цілком неправим/неправою. За пацієнтом/пацієнткою залишається вирішальне слово стосовно того, чи погоджуватися на лікування, чи ні. Доктрина інформованої згоди забезпечує свободу осіб на право вибору по відношенню до медичної допомоги, і для того, щоб ця свобода мала належне вираження, особи мають право вибору (щодо свого лікування) відповідно до своїх цінностей, яким би цей вибір не здавався б зі сторони.
Що стосується юридичної значимості картки позивачки, Суд вважає, що його не слід розглядати, як банальний "папірець".
Суд розцінив, що це був єдиний спосіб, яким пацієнтка (позивачка у цій справі) повідомила медичних працівників, що в разі її перебування у несвідомому стані, чи в іншій ситуації, коли вона не зможе висловитися самотужки, що вона не погоджується на процедуру переливання крові. Нічого не свідчило, що позивачка воліла би померти — її відмова від переливання крові ґрунтувалася на її релігійних переконаннях, і зміст картки вказував, що позивачка цілковито усвідомлювала наслідки відмови від переливання крові, якщо така необхідність би з'явилася. Якщо так, продовжує Суд, чому волю позивачки не слід поважати? Чому в такому разі потрібно проводити переливання крові проти її волі? Суд погодився з думкою суду нижчої інстанції, що сумнів лікаря про дійсність картки не був належно обґрунтований, приймаючи до уваги докази (в контексті усього випадку), які йому були надані. Суд розцінив, що картку слід вважати дійсною майбутньою директивою пацієнтки (advance directive), твердження в якій були чіткими та однозначно стверджували про її відмову від переливання крові, і якщо, звісно, не було доказів протилежних зазначеному в картці позивачки, слід було розглядати ці твердження як ті, що дійсно відображали волю пацієнтки. Отож, апеляція відповідача була відхилена. Апеляція позивачки щодо судових витрат також була відхилена.
Підготовка матеріалу здійснюється у межах реалізації проєкту Центру медичного права ВША НААУ «Порівняльне медичне право».