Право на відпочинок та відпустку належить до базових гарантій трудового права, що прямо пов’язане із забезпеченням гідних умов праці та охороною здоров’я працівника. Європейська соціальна хартія (ЄСХ) у статті 2 § 3 закріплює мінімальний стандарт: кожен працівник має право щонайменше на чотири тижні щорічної оплачуваної відпустки. Цей припис розглядається як «недоторканне ядро» соціальних прав, реалізація якого не може бути поставлена у залежність від економічних коливань чи кризових обставин.

У своїх висновках Європейський комітет із соціальних прав (ЄКСП) наголошує, що вимога «чотирьох тижнів» є лише відправною точкою. Справжній зміст права визначається не стільки тривалістю, скільки реальністю його здійснення. Тобто держава зобов’язана створити умови, за яких працівник не тільки формально має право на відпустку, а й фактично може ним скористатися без загрози втратити роботу чи зазнати дискримінації.

Ключовими елементами тлумачення цього стандарту в практиці ЄКСП є:

1. Реальне забезпечення права на відпустку. ЄКСП наголошує, що сама наявність законодавчої норми про щорічну відпустку є недостатньою, якщо держава не гарантує її практичної реалізації. Роботодавець має організувати робочий процес так, щоб працівник міг фактично скористатися відпусткою. В іншому випадку виникає порушення статті 2§3 Хартії (див. Conclusions XIX-3 (2010), Болгарія – де працівники фактично втрачали відпустку через виробничу необхідність).

2. Заборона заміни відпустки компенсацією. Комітет послідовно підкреслює, що щорічна оплачувана відпустка має відновлювальну функцію – вона спрямована на забезпечення відпочинку, охорони здоров’я і безпеки працівника. Виплата грошової компенсації замість відпустки є допустимою лише у випадку припинення трудових відносин, коли фактичне використання відпустки стає неможливим (Conclusions XXI-3 (2018), Греція; Conclusions XXII-3 (2019), Італія).

3. Обов’язкова безперервність відпустки. ЄКСП вважає, що щорічна відпустка повинна включати принаймні два тижні безперервного відпочинку. Поділ цього періоду на коротші відрізки допускається лише за згодою працівника, а не за ініціативою роботодавця чи адміністративних актів. Це положення забезпечує повноцінний відпочинок і зниження ризику професійного вигорання (Conclusions XXI-3 (2018), Іспанія; Conclusions XXIII-2 (2020), Угорщина).

У тематичних циклах «Labour Rights» та у низці узагальнюючих висновків ЄКСП цей підхід послідовно підтверджувався.

Приклади відповідності стандартам

Європейський комітет із соціальних прав у своїх останніх циклах висновків (зокрема, у 2022 році, цикл XXII-3, присвячений трудовим правам) підтвердив, що низка держав-учасниць забезпечує повну відповідність вимогам статті 2 § 3 Європейської соціальної хартії.

Німеччина: У висновках 2022 року ЄКСП прямо констатував, що законодавство Німеччини відповідає положенням статті 2 § 3. Національні норми гарантують щонайменше чотири тижні оплачуваної щорічної відпустки, причому реалізація цього права підкріплена стабільними механізмами трудового законодавства і практикою його застосування. У документі зазначено: «Article 2§3 – conformity».

https://hudoc.esc.coe.int/?i=XXII-3/def/DEU/2/3/EN

Італія: Комітет підтвердив, що ситуація відповідає вимогам Хартії. Італійське законодавство гарантує щорічну оплачувану відпустку з чітко зафіксованим мінімумом і дотриманням заборони її заміни грошовою компенсацією, за винятком випадків припинення трудового договору. У висновку підкреслено: «The situation is in conformity with Article 2§3».

https://hudoc.esc.coe.int/?i=2022/def/ITA/2/3/EN

Португалія: У тому ж циклі розгляду Португалія надала додаткові відомості щодо тривалості щорічної оплачуваної відпустки (мінімум 22 робочі дні) та практики застосування правил про грошові компенсації. На підставі цієї інформації Комітет визнав дотримання статті 2 § 3, хоча за іншими пунктами статті 2 були зафіксовані зауваження.

https://hudoc.esc.coe.int/?i=2022/def/PRT/2/3/EN

Наведені приклади свідчать, що для відповідності ЄСХ недостатньо формального закріплення «чотиритижневої відпустки». Вирішальне значення має наявність практичних гарантій його реалізації: від прозорих механізмів обліку й контролю до судового захисту у разі порушення права працівника.

Приклади невідповідності.

1. Іспанія: проблема безперервного періоду відпустки

Показовим кейсом невідповідності стандартам Європейської соціальної хартії у сфері щорічної оплачуваної відпустки є ситуація в Іспанії.

Європейський комітет із соціальних прав у Висновках XXI-3 (2018) визнав, що законодавство Іспанії не гарантує всім працівникам мінімального безперервного двотижневого відпочинку, як цього вимагає стаття 2 § 3 ЄСХ. У подальшому звітному циклі (2022) держава надала інформацію про наявність 22 оплачуваних робочих днів відпустки на рік та посилалася на колективні договори, які іноді передбачають двотижневий блок. Водночас профспілки (CCOO, UGT, CIG) наголошували, що за відсутності таких колективних гарантій питання залишається на рівні індивідуальних домовленостей, без чітких правових критеріїв.

Особливі правила стосуються лише окремих категорій, зокрема домашніх працівників (для них передбачений мінімум 15 календарних днів поспіль). Однак для більшості найманих працівників єдиної гарантії двотижневого безперервного відпочинку не існує. Комітет, констатувавши відсутність змін у правовому регулюванні, повторив висновок про невідповідність статті 2 § 3 ЄСХ.

https://hudoc.esc.coe.int/?i=XXII-3/def/ESP/2/3/EN

2. Греція: заміна відпустки компенсацією та відсутність гарантій для хворих працівників

У попередньому циклі (Висновки XX-3, 2014) ЄКСП утримався від остаточного рішення, очікуючи додаткової інформації. У наступному звітному періоді (2022) держава підтвердила існування базового права на 20–24 оплачувані дні відпустки (залежно від режиму роботи), що збільшуються зі стажем, а також виплату відпускної премії. Роботодавці зобов’язані надати відпустку до кінця року, інакше вона перетворюється на грошову вимогу.

Комітет наголосив: такий механізм суперечить статті 2§3 ЄСХ, оскільки відпустка не може бути замінена компенсацією, а працівники не повинні мати можливості відмовитися від відпочинку в обмін на оплату. Крім того, національне право не гарантує відновлення відпустки у випадках, коли вона переривається через хворобу чи травму. Відтак працівник фактично втрачає частину передбачених чотирьох тижнів відпочинку.

Таким чином, ЄКСП дійшов висновку про невідповідність статті 2§3: по-перше, через можливість відмови від відпустки в обмін на гроші, по-друге, через відсутність належних гарантій для хворих працівників.

https://hudoc.esc.coe.int/?i=2022/def/GRC/2/3/EN

3. Угорщина: недостатні гарантії безперервного двотижневого відпочинку

Європейський комітет із соціальних прав ще у Висновках 2014 року визнав, що національне законодавство не забезпечує належної гарантії права працівників на щонайменше два тижні безперервної оплачуваної відпустки у межах року, коли вона належить. Проблема залишалася актуальною і під час наступного циклу звітності, оскільки в новому Трудовому кодексі передбачені численні винятки з цього правила.

Зокрема, колективні договори або індивідуальні домовленості можуть дозволяти розподіл відпустки у спосіб, що фактично зменшує безперервний відпочинок до одного тижня. Крім того, низка винятків (перенесення частини відпустки на наступний рік з огляду на «економічний інтерес роботодавця», чи у випадку вини працівника) призводять до того, що реальне право на 14 послідовних днів відпочинку не є гарантованим.

Профспілки (MASZSZ) вказували, що ці відступи у практиці зводять щорічну відпустку до трьох тижнів або й менше. ЄКСП наголосив: положення статті 2§3 Хартії допускає перенесення відпустки лише у виняткових випадках, але не системне порушення права на відпочинок. Відтак, Комітет знову підтвердив висновок про невідповідність ситуації в Угорщині вимогам Хартії.

Разом з тим, у державному секторі (відповідно до нових законів про державну службу та спеціальний статус) мінімум 20 днів оплачуваної відпустки зберігається, тому в цій частині відповідність стандартам Хартії була підтверджена.

https://hudoc.esc.coe.int/?i=2022/def/HUN/2/3/EN

4. Ірландія: перенесення всієї щорічної відпустки

У попередньому циклі (Висновки 2014 року) ЄКСП визнав ситуацію в Ірландії загалом відповідною статті 2§3 ЄСХ. Національне право (стаття 19 § 3 Закону про організацію робочого часу) гарантує працівникам, які відпрацювали щонайменше вісім місяців, право на мінімум двотижневу безперервну відпустку. Закон також допускає перенесення відпустки на наступний рік за згодою сторін.

Проте у звіті, поданому у новому циклі, Ірландія не надала чіткої інформації щодо того, чи частина відпустки має обов’язково братися у поточному році, чи допускається перенесення всього обсягу на наступний період. Комітет, виходячи з наявних даних, дійшов висновку, що закон дозволяє перенесення усієї щорічної відпустки на наступний рік.

Така практика, на думку ЄКСП, суперечить вимогам статті 2§3 ЄСХ, оскільки позбавляє працівників реальної гарантії щорічного відпочинку, який має забезпечуватися саме у календарному році, на який відпустка належить. Відтак, Комітет визнав ситуацію в Ірландії невідповідною.

https://hudoc.esc.coe.int/?i=2022/def/IRL/2/3/EN

Висновки та національне правозастосування

Європейські стандарти, закріплені у статті 2 § 3 Європейської соціальної хартії та роз’яснені у практиці Європейського комітету із соціальних прав, мають пряме значення для розвитку українського трудового законодавства та практики його застосування.

По-перше, ключовим є забезпечення мінімальної тривалості щорічної оплачуваної відпустки не менше ніж чотири тижні, з яких принаймні два тижні мають надаватися у формі безперервного відпочинку протягом року. Такий підхід відповідає міжнародним вимогам і має враховуватися національними судами та законодавцем як базовий стандарт.

По-друге, регуляторні механізми, які вводяться у період надзвичайних обставин (наприклад, обмеження або перенесення відпусток працівників критичної інфраструктури), повинні відповідати критеріям тимчасовості, законності та пропорційності. Вони не можуть перетворюватися на постійне правило, яке нівелює сутність права на відпочинок.

По-третє, будь-які обмеження мають супроводжуватися компенсаторними гарантіями: відпустка, яка не була надана вчасно з об’єктивних причин, повинна бути реалізована одразу після усунення перешкод. Лише за такої умови можна говорити про дотримання принципу «прогресивної реалізації», закладеного у ЄСХ.

Таким чином, українська правова система має враховувати досвід ЄКСП у балансуванні між суспільною необхідністю та захистом людської гідності. Це дозволить мінімізувати ризики майбутніх зауважень з боку органів Ради Європи та водночас забезпечити ефективне функціонування права на відпустку навіть у період воєнного стану.