Суд Європейського Союзу неодноразово наголошував, що норми права ЄС мають тлумачитися автономно та однаково в усіх державах-членах. Тому під час консультування українців, які користуються режимом тимчасового захисту або працюють у державах ЄС, адвокат має аналізувати не лише положення директив і регламентів, а й сформовані Судом правові позиції.
1. Lawrie-Blum (C-66/85)[1]: автономне поняття «працівник»
У рішенні від 3 липня 1986 року у справі Lawrie-Blum Суд Європейського Союзу сформулював автономне поняття «працівник», яке не залежить від визначень, що містяться у національному законодавстві держав-членів. Суд зазначив, що працівником є особа, яка протягом певного часу виконує роботу для іншої особи, діє під її керівництвом та отримує за це винагороду. При цьому характер трудових відносин оцінюється не за назвою договору чи формальним статусом особи, а за фактичними обставинами виконання роботи. Якщо особа інтегрована в організаційну структуру роботодавця, виконує його вказівки та отримує оплату за працю, вона може визнаватися працівником у розумінні права ЄС незалежно від того, як такі відносини кваліфікуються національним законодавством.
Практичне значення. Це рішення заклало основу для уніфікованого підходу до визначення кола осіб, які користуються трудовими правами та соціальними гарантіями, передбаченими правом Європейського Союзу. Воно унеможливлює позбавлення працівників належного захисту лише через використання роботодавцем іншої договірної форми. Такий підхід є особливо актуальним в умовах поширення нестандартних форм зайнятості, платформеної праці та цивільно-правових договорів. Для громадян України, які працюють у державах ЄС, це означає, що навіть якщо їх формально оформлено як «самозайнятих» або виконавців за цивільно-правовими договорами, але фактично вони виконують роботу під контролем роботодавця та отримують за неї винагороду, вони можуть претендувати на статус працівника та відповідний комплекс трудових гарантій, передбачених законодавством ЄС. Це рішення також має важливе значення для боротьби з прихованими трудовими відносинами та практикою неправомірної перекваліфікації працівників у незалежних підрядників з метою уникнення виконання роботодавцем своїх трудових і соціальних обов’язків.
2. Levin (C-53/81) [2]: мінімальний заробіток не позбавляє статусу працівника
У рішенні від 23 березня 1982 року у справі Levin Суд Європейського Союзу розглядав питання, чи може особа, яка працює неповний робочий день і отримує дохід, недостатній для самостійного забезпечення своїх потреб, вважатися працівником у розумінні права ЄС. Суд дійшов висновку, що розмір заробітної плати або кількість відпрацьованих годин самі по собі не є визначальними критеріями для набуття статусу працівника. Вирішальне значення має те, чи є трудова діяльність реальною та ефективною (genuine and effective), а не суто формальною або настільки незначною, що має виключно допоміжний чи символічний характер.
Суд наголосив, що право на вільне пересування працівників було б істотно обмежене, якби держави-члени могли відмовляти особам у статусі працівника лише через низький рівень їхнього доходу. Не має значення і те, що працівник може отримувати додаткову фінансову підтримку з інших джерел, зокрема соціальні виплати або допомогу членів сім’ї. Такі обставини не змінюють природи трудових відносин, якщо робота дійсно виконується за винагороду.
Практичне значення. Це рішення має фундаментальне значення для захисту осіб, зайнятих у нестандартних формах праці. Українці, які працюють у державах Європейського Союзу на умовах неповного робочого часу, за строковими договорами, сезонно або отримують невисоку заробітну плату, не можуть бути автоматично позбавлені статусу працівника лише через незначний обсяг зайнятості чи низький рівень доходу. За умови, що їхня трудова діяльність є реальною та ефективною, вони користуються всіма основними гарантіями, передбаченими правом ЄС, включаючи принцип недискримінації, право на рівне ставлення, безпечні умови праці, обмеження робочого часу, оплачувану щорічну відпустку та інші соціально-трудові права. Рішення Levin також стало одним із ключових прецедентів, які закріпили принцип, що економічна цінність праці визначається не розміром винагороди, а самим фактом виконання реальної трудової діяльності. Цей підхід і сьогодні широко застосовується Судом ЄС при вирішенні спорів щодо визначення статусу працівника та поширення на нього гарантій права Європейського Союзу.
3. Kempf (139/85) [3]: отримання соціальної допомоги не виключає статусу працівника
У рішенні від 3 червня 1986 року у справі Kempf Суд Європейського Союзу розвинув правову позицію, сформульовану у справі Levin, щодо критеріїв визначення статусу працівника. Справа стосувалася громадянина Німеччини, який працював викладачем музики в Нідерландах на умовах неповної зайнятості. Оскільки отримуваної заробітної плати було недостатньо для забезпечення прожиткового мінімуму, він звернувся за соціальною допомогою. Національні органи вважали, що отримання такої допомоги свідчить про відсутність у нього статусу працівника в розумінні права ЄС.
Суд ЄС не погодився з таким підходом і наголосив, що отримання соціальної допомоги не впливає на правову природу трудових відносин. Якщо особа виконує реальну та ефективну роботу за винагороду, вона залишається працівником незалежно від того, чи є її заробіток достатнім для забезпечення власного існування. Факт звернення за державною соціальною підтримкою не може бути підставою для позбавлення особи статусу працівника або обмеження її прав, гарантованих правом Європейського Союзу.
Суд також зазначив, що свобода пересування працівників втратила б свою ефективність, якби держави-члени могли відмовляти у визнанні статусу працівника лише тому, що особа через низький рівень доходу змушена користуватися системою соціального забезпечення. Право ЄС не вимагає, щоб працівник був повністю економічно незалежним від держави. Визначальним критерієм, як і у справі Levin, залишається реальний характер трудової діяльності.
Практичне значення. Це рішення має особливе значення для працівників із низьким рівнем доходів, які через об’єктивні економічні обставини користуються державною соціальною підтримкою. Для громадян України, які працюють у державах Європейського Союзу, рішення Kempf означає, що отримання житлової допомоги, субсидій, доплат до мінімального доходу чи інших видів соціального забезпечення саме по собі не може бути підставою для висновку, що вони не є працівниками. Роботодавці, органи соціального захисту або міграційні органи не вправі автоматично ставити під сумнів трудовий статус особи лише через отримання нею державної допомоги. Натомість оцінці підлягає фактичний характер виконуваної роботи: якщо діяльність є реальною, регулярною та здійснюється за винагороду, особа користується всіма трудовими та соціальними гарантіями, передбаченими правом ЄС. Це рішення також стало важливим елементом формування європейського підходу до захисту соціально вразливих працівників, підтвердивши, що низький рівень доходу не може бути підставою для звуження обсягу їхніх трудових прав або дискримінації у сфері зайнятості.
4. Bosman (C-415/93) [4]: свобода пересування працівників
У рішенні від 15 грудня 1995 року у справі Bosman Суд Європейського Союзу розглядав спір, який виник у сфері професійного футболу, проте сформульовані ним правові висновки набули універсального значення для всього європейського трудового права. Справа стосувалася бельгійського футболіста Жана-Марка Босмана, який після закінчення строку контракту не міг перейти до іншого клубу через вимогу сплати трансферної компенсації. Крім того, правила футбольних федерацій обмежували кількість іноземних гравців із держав-членів ЄС у складі команд.
Суд визнав, що такі правила становлять обмеження свободи пересування працівників, гарантованої тоді статтею 48 Договору про заснування Європейського Співтовариства (нині стаття 45 Договору про функціонування Європейського Союзу). На думку Суду, будь-які заходи, які можуть перешкоджати громадянину держави-члена працевлаштуватися або продовжувати трудову діяльність в іншій державі-члені, є обмеженням свободи пересування, навіть якщо вони застосовуються однаково до всіх осіб незалежно від громадянства. Такі обмеження можуть бути виправдані лише за наявності легітимної мети, якщо вони є необхідними та відповідають принципу пропорційності.
Рішення Bosman стало одним із найважливіших прецедентів у практиці Суду ЄС, оскільки Суд фактично розширив розуміння свободи пересування працівників. Відтоді оцінці підлягають не лише прямі заборони чи дискримінаційні вимоги, а й будь-які адміністративні, професійні або організаційні правила, які можуть істотно ускладнювати доступ особи до ринку праці або стримувати її від реалізації права працювати в іншій державі-члені.
Практичне значення. Для громадян України, які працюють або планують працювати в державах Європейського Союзу, рішення Bosman має важливе значення при оцінці законності різноманітних обмежень доступу до працевлаштування. Якщо адміністративні процедури, вимоги професійних організацій, внутрішні правила роботодавців або інші нормативні обмеження фактично унеможливлюють або суттєво ускладнюють доступ до роботи без достатнього правового обґрунтування, вони можуть бути перевірені на відповідність принципу свободи пересування працівників та принципу пропорційності. Це особливо актуально у випадках надмірних вимог щодо підтвердження кваліфікації, необґрунтованих ліцензійних процедур, дискримінаційних умов доступу до професії або інших бар’єрів, які виходять за межі необхідного для захисту суспільних інтересів. Хоча після початку повномасштабної війни правовий статус багатьох українців у державах ЄС визначається також механізмом тимчасового захисту, сформульовані Судом ЄС критерії щодо недопустимості необґрунтованих перешкод у доступі до праці зберігають своє значення при вирішенні трудових спорів та оцінці законності національних обмежень. Рішення Bosman залишається одним із ключових прецедентів, який підтверджує, що свобода пересування працівників охоплює не лише право фізично переміщатися між державами, а й право на реальний, ефективний і недискримінаційний доступ до праці.
5. Martinez Sala (C-85/96) [5]: рівне ставлення у сфері соціального забезпечення
У рішенні від 12 травня 1998 року у справі Martinez Sala Суд Європейського Союзу зробив важливий крок у розвитку принципу недискримінації та рівного ставлення громадян Європейського Союзу. Справа стосувалася громадянки Іспанії, яка тривалий час законно проживала в Німеччині та звернулася за призначенням допомоги на дитину. Німецькі органи відмовили їй у виплаті виключно через відсутність чинного дозволу на проживання, хоча право перебувати на території держави вона мала. Питання полягало в тому, чи може така формальна адміністративна вимога бути підставою для позбавлення особи соціальної виплати.
Суд ЄС зазначив, що громадянин держави-члена, який законно проживає на території іншої держави-члена, має право користуватися принципом рівного ставлення, закріпленим у праві ЄС. Якщо така особа перебуває у сфері дії права Союзу, вона не може зазнавати дискримінації за ознакою громадянства при отриманні соціальних виплат, якщо відповідні виплати надаються громадянам приймаючої держави за аналогічних умов. Суд підкреслив, що адміністративні формальності не можуть використовуватися як прихований механізм обмеження права на рівне ставлення.
Рішення Martinez Sala стало одним із фундаментальних у розвитку інституту громадянства Європейського Союзу. Воно започаткувало сучасний підхід, відповідно до якого принцип недискримінації поширюється не лише на сферу трудових відносин, а й на доступ до соціального забезпечення, сімейних допомог та інших соціальних пільг, якщо особа перебуває у сфері застосування права ЄС. У подальшій практиці Суд неодноразово розвивав цю позицію, підкреслюючи, що громадянство Європейського Союзу є основним статусом громадян держав-членів, який забезпечує рівність прав у межах Союзу.
Практичне значення. Це рішення має особливе значення при вирішенні спорів щодо призначення соціальних виплат особам, які працюють або законно проживають у державах Європейського Союзу. Якщо компетентний орган відмовляє у наданні соціальної допомоги, сімейних виплат, допомоги на дитину чи інших видів соціального забезпечення виключно через громадянство особи або формальні адміністративні підстави, така відмова повинна бути перевірена на відповідність принципу рівного ставлення та заборони дискримінації. Для українських адвокатів це рішення має практичне значення насамперед у справах, пов’язаних із захистом прав громадян України, які набули відповідних прав на підставі законодавства ЄС, міжнародних угод або спеціальних режимів перебування, зокрема тимчасового захисту. У кожному випадку необхідно оцінювати, чи є встановлені державою обмеження об’єктивно виправданими, чи вони фактично створюють необґрунтовано менш сприятливий режим доступу до соціального забезпечення порівняно з іншими особами, які перебувають у подібній правовій ситуації. Рішення Martinez Sala остаточно закріпило підхід, відповідно до якого принцип рівного ставлення є одним із фундаментальних принципів права Європейського Союзу і поширюється не лише на сферу працевлаштування, а й на реалізацію соціальних прав.
6. Grzelczyk (C-184/99) [6]: принцип соціальної солідарності
У рішенні від 20 вересня 2001 року у справі Grzelczyk Суд Європейського Союзу продовжив розвиток концепції громадянства Європейського Союзу та принципу рівного ставлення у сфері соціальних прав. Справа стосувалася французького студента Вінсента Гжельчика, який навчався в Бельгії та протягом перших років навчання самостійно забезпечував власні витрати. На останньому курсі навчання він звернувся за отриманням соціальної допомоги, передбаченої для студентів, однак бельгійські органи відмовили йому, посилаючись на те, що він не є громадянином Бельгії.
Перед Судом ЄС постало питання, чи може громадянин однієї держави-члена, який законно проживає в іншій державі-члені, бути позбавлений соціальної допомоги лише через своє громадянство. Суд визнав, що така відмова може суперечити принципу недискримінації, оскільки громадянство Союзу має бути «основним статусом громадян держав-членів», який дозволяє особам, що перебувають у подібній правовій ситуації, отримувати рівне ставлення незалежно від їхньої національності.
Суд підкреслив, що право Європейського Союзу ґрунтується не лише на економічній інтеграції, а й на принципі соціальної солідарності між громадянами держав-членів. Держава перебування може встановлювати певні умови для доступу до соціальної допомоги, зокрема вимоги щодо реального зв’язку особи з цією державою або законності її перебування, однак такі умови не можуть перетворюватися на автоматичну відмову у соціальних правах виключно через іноземне громадянство.
Водночас рішення Grzelczyk не означало, що держави-члени зобов’язані безумовно надавати всі соціальні виплати будь-якій особі, яка перебуває на їх території. Суд визнав необхідність збереження балансу між принципом вільного пересування, рівним ставленням та фінансовою стабільністю національних систем соціального забезпечення. Саме тому оцінка обмежень повинна здійснюватися з урахуванням принципу пропорційності: держава може захищати свої соціальні ресурси, але її заходи мають бути об’єктивно виправданими та не виходити за межі необхідного.
Практичне значення. Рішення Grzelczyk має важливе значення для розуміння того, що соціальні права в Європейському Союзі не можуть розглядатися виключно як привілей громадян конкретної держави. Якщо особа законно проживає в іншій державі-члені, інтегрована в її суспільне життя та перебуває у ситуації, порівнюваній із громадянами цієї держави, автоматична відмова у соціальній підтримці може розглядатися як порушення принципу рівного ставлення.
Для громадян України, які перебувають у державах ЄС на законних підставах, це рішення має значення при оцінці правомірності відмов у доступі до соціальних гарантій, допомог або інших форм державної підтримки. Якщо органи влади обмежують соціальні права лише через іноземне громадянство або формальний статус особи, необхідно перевіряти, чи відповідає таке обмеження принципу недискримінації та вимогам пропорційності.
У практиці правозастосування рішення Grzelczyk використовується як приклад того, що право ЄС прагне досягти балансу між двома важливими цінностями: з одного боку — захистом національних систем соціального забезпечення, а з іншого — гарантуванням реальної рівності та мобільності громадян. Воно стало одним із ключових рішень, яке сформувало розуміння громадянства ЄС як правового статусу, що передбачає не лише економічні свободи, а й певний рівень соціальної солідарності між державами-членами.
7. Collins (C-138/02)[7]: допомога шукачам роботи
У рішенні від 23 березня 2004 року у справі Collins Суд Європейського Союзу розглянув питання щодо умов доступу громадян ЄС до соціальних виплат, пов’язаних із пошуком роботи, та меж, у яких держава-член може обмежувати такі права. Справа стосувалася громадянина Ірландії Ніколаса Коллінза, який звернувся у Великій Британії за допомогою для шукачів роботи (jobseeker’s allowance). Національні органи відмовили йому, оскільки він не відповідав вимозі щодо попереднього проживання в країні протягом певного періоду часу.
Перед Судом ЄС постало питання, чи є така вимога сумісною з принципом рівного ставлення та свободою пересування працівників. Суд визнав, що держави-члени мають право встановлювати певні умови для доступу до соціальної допомоги, яка спрямована на полегшення пошуку роботи, оскільки такі виплати безпосередньо пов’язані з функціонуванням національного ринку праці та фінансуванням системи соціального забезпечення. Водночас Суд наголосив, що такі умови не можуть бути довільними або надмірними, оскільки вони не повинні перетворюватися на приховане обмеження права громадян ЄС на вільне пересування.
Суд сформулював важливий принцип: держава перебування може вимагати від особи наявності реального зв’язку з її ринком праці, однак такий зв’язок має оцінюватися на основі об’єктивних критеріїв. Сам факт відсутності тривалого проживання в державі або іноземне громадянство не можуть автоматично свідчити про відсутність такого зв’язку. При оцінці права на допомогу необхідно враховувати фактичні обставини: професійну кваліфікацію особи, попередній досвід роботи, активність у пошуку роботи, сімейні чи соціальні зв’язки та інші фактори, які демонструють інтеграцію особи у відповідний ринок праці.
Рішення Collins стало важливим продовженням підходу, сформованого у справах Martinez Sala та Grzelczyk, оскільки підтвердило, що принцип рівного ставлення не є абсолютним, але будь-яке його обмеження має відповідати принципу пропорційності. Суд визнав законним прагнення держав захищати стабільність своїх систем соціального забезпечення та уникати ситуацій, коли особи звертаються за допомогою без будь-якого фактичного зв’язку з відповідною державою. Однак такі заходи повинні бути спрямовані саме на досягнення цієї мети і не можуть створювати надмірних перешкод для реалізації права на пересування та працевлаштування.
Практичне значення. Рішення Collins має важливе значення для захисту осіб, які шукають роботу в іншій державі Європейського Союзу або користуються програмами підтримки зайнятості. Якщо орган соціального забезпечення відмовляє у виплаті допомоги лише через відсутність певного формального строку проживання, іноземне громадянство або іншу адміністративну обставину, необхідно перевірити, чи відповідає така вимога принципам об’єктивності та пропорційності.
Для громадян України, які перебувають у державах ЄС та мають доступ до окремих трудових і соціальних гарантій відповідно до статусу перебування, це рішення є орієнтиром при оскарженні відмов у соціальній підтримці або програмах сприяння працевлаштуванню. Адвокат, аналізуючи таку ситуацію, має оцінити не лише формальні підстави відмови, а й те, чи створює встановлений державою критерій непропорційний бар’єр для реалізації права особи на працю та соціальний захист.
Особливу актуальність підхід Collins має у сучасних умовах мобільності робочої сили, коли працівники дедалі частіше змінюють країну проживання та роботи. Він демонструє, що право ЄС прагне знайти баланс між двома цілями: збереженням ефективності національних систем соціального забезпечення та гарантуванням того, що мобільні працівники не будуть позбавлені соціальних прав через сам факт переміщення між державами. Рішення закріпило принцип, відповідно до якого доступ до соціальних гарантій може залежати від реального зв’язку особи з державою, але цей зв’язок не може визначатися таким чином, щоб фактично виключити значну частину працівників із системи правового захисту.
8. Vatsouras and Koupatantze (C-22/08, C-23/08)[8]: сприяння працевлаштуванню
У рішенні від 4 червня 2009 року у об’єднаних справах Vatsouras and Koupatantze Суд Європейського Союзу розглянув важливе питання щодо розмежування соціальної допомоги загального характеру та виплат, які мають на меті полегшення доступу особи до ринку праці. Це рішення стало логічним продовженням підходу, сформованого у справах Grzelczyk та Collins, однак Суд зробив акцент саме на тому, що не кожна виплата, яка формально належить до системи соціального забезпечення, має однакову правову природу.
Справа стосувалася двох громадян Греції, які переїхали до Німеччини з метою пошуку роботи. Після певного періоду перебування вони звернулися за отриманням базової соціальної допомоги для осіб, які шукають роботу. Німецькі органи відмовили їм, посилаючись на те, що така допомога не повинна надаватися особам, які перебувають у країні лише з метою пошуку роботи та не мають достатнього зв’язку з німецьким ринком праці.
Суд ЄС мав визначити, чи може така допомога розглядатися виключно як соціальна підтримка, доступ до якої може бути обмежений для економічно неактивних осіб, чи вона має іншу правову природу. Суд звернув увагу, що необхідно аналізувати не формальну назву виплати, а її фактичну мету та умови призначення.
Суд сформулював важливий підхід: якщо виплата має не лише забезпечувальний характер, а й спрямована на полегшення доступу особи до працевлаштування, професійної інтеграції або підтримку пошуку роботи, вона може підпадати під дію принципу рівного ставлення, передбаченого правом ЄС. Іншими словами, сама по собі класифікація виплати національним законодавством як «соціальної допомоги» не означає автоматично, що вона перебуває поза сферою трудових прав та гарантій, пов’язаних із мобільністю працівників.
Водночас, Суд підтвердив, що держави-члени мають право захищати свої системи соціального забезпечення та встановлювати певні умови доступу до допомоги. Однак такі умови повинні відповідати принципу пропорційності та не можуть застосовуватися таким чином, щоб фактично позбавити громадян ЄС можливості реалізувати право на вільне пересування та пошук роботи в іншій державі-члені.
Особливість рішення Vatsouras and Koupatantze полягає саме у проведенні межі між двома видами виплат:
● класичною соціальною допомогою, яка має на меті забезпечення мінімального рівня існування та може залежати від більш суворих умов доступу;
● виплатами, пов’язаними із доступом до ринку праці, які спрямовані на підтримку особи у процесі професійної інтеграції та можуть підпадати під принцип рівного ставлення.
Таким чином, Суд відмовився від формального підходу і запропонував оцінювати соціальні виплати через їхню функцію та реальну мету. Такий підхід дозволяє уникнути ситуації, коли держава може обійти вимоги права ЄС лише шляхом зміни назви або адміністративної класифікації певної допомоги.
Практичне значення. Рішення Vatsouras and Koupatantze має важливе значення при вирішенні спорів щодо доступу іноземців до програм підтримки зайнятості, допомоги у пошуку роботи, професійного навчання чи інших заходів активної політики зайнятості. Якщо органи влади відмовляють особі у виплаті, посилаючись лише на те, що вона має іноземне громадянство або що допомога формально належить до системи соціального забезпечення, необхідно оцінити справжню мету такої виплати.
Для громадян України, які працюють або шукають роботу в державах Європейського Союзу, це рішення є важливим орієнтиром при захисті права на рівне ставлення. У разі спору адвокат має дослідити, чи є конкретна виплата виключно соціальною допомогою, спрямованою на підтримку доходу, чи вона фактично є інструментом інтеграції особи на ринок праці. Якщо друга ситуація має місце, застосування дискримінаційних обмежень може бути несумісним із принципами права ЄС.
Рішення Vatsouras and Koupatantze також демонструє загальну тенденцію розвитку європейського соціального права: захист працівника дедалі більше пов’язується не лише з фактом наявності трудового договору, а й із реальною участю особи у суспільному та економічному житті держави. Саме тому при оцінці соціальних прав важливим є не формальний статус особи, а фактичний зв’язок із ринком праці та мета, яку переслідує відповідна державна підтримка.
9. Dano (C-333/13)[9]: межі доступу до соціальної допомоги
У рішенні від 11 листопада 2014 року у справі Dano Суд Європейського Союзу сформулював важливі межі застосування принципу рівного ставлення у сфері соціального забезпечення та уточнив співвідношення між правом громадян ЄС на вільне пересування і правом держав-членів захищати стабільність власних систем соціальної допомоги.
Справа стосувалася громадянки Румунії Елізи Дано та її сина, які проживали у Німеччині. Вона звернулася за отриманням базових соціальних виплат для осіб, які не мають достатніх засобів для існування. Німецькі органи відмовили у наданні такої допомоги, оскільки заявниця не працювала, не шукала роботу та не мала достатніх ресурсів для забезпечення власного проживання. Крім того, вона не відповідала умовам, за яких громадяни ЄС, які не є економічно активними, отримують право на проживання в іншій державі-члені відповідно до Директиви 2004/38/ЄС.
Перед Судом ЄС постало питання: чи може громадянин однієї держави-члена, який проживає в іншій державі-члені, вимагати надання соціальної допомоги на рівних умовах із громадянами держави перебування, якщо він не має статусу працівника, не здійснює економічної діяльності та не відповідає умовам законного проживання.
Суд ЄС дійшов висновку, що право Європейського Союзу не гарантує необмеженого доступу до всіх видів соціальної допомоги для будь-якого громадянина ЄС незалежно від його фактичного статусу. Хоча громадянство Союзу передбачає право на рівне ставлення, це право застосовується лише до осіб, які законно перебувають у сфері дії відповідних норм права ЄС. Держава-член може відмовити у наданні певних соціальних виплат особам, які скористалися свободою пересування виключно з метою отримання соціальної допомоги та не мають реального зв’язку з ринком праці або суспільством держави перебування.
Суд наголосив, що принцип рівного ставлення не означає автоматичного поширення всіх соціальних переваг держави перебування на економічно неактивних осіб. Інакше це могло б створити надмірне навантаження на національні системи соціального забезпечення та порушити баланс між свободою пересування і принципом фінансової солідарності між державами-членами.
Водночас, рішення Dano не скасовує попередню практику Суду ЄС щодо захисту соціальних прав. Його значення полягає саме у встановленні меж: якщо особа має статус працівника, активно шукає роботу або має інший достатній зв’язок із державою перебування, вона може претендувати на рівне ставлення відповідно до права ЄС. Однак особи, які не відповідають умовам законного перебування та не мають економічної інтеграції в державі перебування, не можуть автоматично вимагати доступу до всіх соціальних виплат.
Таким чином, рішення Dano продемонструвало певне зміщення акценту в практиці Суду ЄС: якщо у попередніх справах (Grzelczyk, Martinez Sala) Суд переважно розширював сферу застосування принципу рівного ставлення, то у справі Dano він чіткіше визнав право держав-членів встановлювати межі соціальної солідарності та захищати власні системи соціального забезпечення.
Практичне значення. Рішення Dano має важливе значення при оцінці перспектив оскарження відмов у соціальних виплатах. Адвокат перед поданням позову або адміністративної скарги має не лише посилатися на принцип недискримінації, а й ретельно перевірити правовий статус клієнта, підстави його перебування у державі ЄС, наявність трудової діяльності, попередній внесок у систему соціального страхування, джерела доходів та фактичний зв’язок із державою перебування.
Для громадян України, які перебувають у країнах ЄС, це рішення є важливим орієнтиром щодо необхідності розмежування різних категорій осіб. Особа, яка працює, має статус тимчасового захисту, бере участь у програмах інтеграції або активно шукає роботу, перебуває в іншій правовій ситуації, ніж особа, яка не має доходів, не працює та не відповідає умовам законного перебування.
Рішення Dano також підкреслює, що у сфері соціальних прав право ЄС прагне досягти балансу між індивідуальним захистом особи та інтересами держави. Тому під час правового аналізу недостатньо встановити лише факт відмови у виплаті — необхідно оцінити, чи має особа право на таку виплату з огляду на її статус, рівень інтеграції та характер зв’язку з державою перебування. Саме такий комплексний підхід дозволяє правильно застосовувати практику Суду ЄС у спорах щодо соціального забезпечення.
10. Alimanovic (C-67/14) [10]: пропорційність обмежень соціальних виплат
У рішенні від 15 вересня 2015 року у справі Alimanovic Суд Європейського Союзу продовжив формування підходу щодо меж доступу громадян ЄС до соціальної допомоги у державі перебування. Справа стосувалася сім’ї Альмановичів — громадян Швеції, які мали право проживати у Німеччині та певний час працювали на її території. Після припинення трудової діяльності вони звернулися за отриманням базових соціальних виплат для осіб, які шукають роботу. Німецькі органи відмовили у продовженні таких виплат, посилаючись на положення права ЄС, які дозволяють державам-членам обмежувати доступ до соціальної допомоги для осіб, які більше не мають статусу працівника та перебувають у країні переважно з метою пошуку роботи.
Перед Судом ЄС постало питання, чи є така відмова сумісною з принципом рівного ставлення та правом громадян ЄС на вільне пересування. Суд, аналізуючи положення Директиви 2004/38/ЄС про право громадян Союзу та членів їх сімей вільно пересуватися і проживати на території держав-членів, зазначив, що право на рівне ставлення не є абсолютним. Держава перебування може обмежувати доступ до певних видів соціальної допомоги, якщо особа перебуває в ситуації, яка не створює достатнього зв’язку з її соціальною системою.
Суд звернув увагу, що статус працівника відповідно до права ЄС має особливе значення. Особа, яка працювала та втратила роботу за незалежних від неї причин, певний час зберігає статус працівника. Це забезпечує їй доступ до відповідних гарантій та захисту від дискримінації. Однак після завершення періоду, протягом якого статус працівника зберігається, держава-член може застосовувати обмеження щодо доступу до окремих соціальних виплат, особливо якщо такі виплати мають не страхову, а забезпечувальну природу.
У справі Alimanovic Суд фактично підтвердив, що держави-члени мають право запобігати ситуаціям, коли система соціального забезпечення стає єдиним джерелом існування для осіб, які не мають достатнього економічного зв’язку з державою перебування. Водночас таке обмеження не може бути довільним: воно повинно мати чітку правову основу у праві ЄС, застосовуватися однаково до осіб у подібному становищі та відповідати принципу пропорційності.
Особливе значення рішення полягає у тому, що Суд визнав можливість автоматичного застосування певних обмежень, передбачених правом ЄС, без необхідності індивідуальної оцінки фінансового становища кожного заявника в окремих випадках. Такий підхід був обґрунтований необхідністю забезпечення балансу між правом громадян на мобільність у межах Союзу та захистом стабільності національних систем соціального забезпечення.
Разом із тим рішення Alimanovic не означає, що будь-яка особа після втрати роботи автоматично втрачає право на соціальний захист. Суд ЄС неодноразово наголошував, що необхідно враховувати конкретний правовий статус особи: тривалість роботи, причини припинення трудових відносин, наявність активного пошуку роботи, сімейні обставини, сплату внесків до системи соціального страхування та інші фактори, які можуть свідчити про реальний зв’язок із державою перебування.
Рішення Alimanovic стало важливим продовженням лінії, започаткованої у справах Dano та Collins, однак із більш чітким акцентом на необхідності розмежування між різними категоріями громадян ЄС:
● працівниками або особами, які зберігають статус працівника;
● особами, які активно шукають роботу та мають зв’язок із ринком праці;
● економічно неактивними особами, які не відповідають умовам доступу до соціальної підтримки.
Практичне значення. Рішення Alimanovic має особливу актуальність для працівників, які після припинення трудових відносин звертаються за соціальною допомогою у державі перебування. Для громадян України, які працюють у країнах ЄС і згодом втрачають роботу, оцінка права на соціальні виплати повинна здійснюватися не лише за національними нормами, а й з урахуванням права Європейського Союзу, зокрема положень Регламенту (ЄС) № 883/2004 про координацію систем соціального забезпечення, Директиви 2004/38/ЄС та практики Суду ЄС.
Перед зверненням до суду адвокат має встановити:
● чи мала особа статус працівника у розумінні права ЄС;
● чи зберігався цей статус після припинення роботи;
● чи є відповідна виплата соціальною допомогою або виплатою, пов’язаною із працевлаштуванням;
● чи відповідають встановлені державою обмеження принципу пропорційності;
● чи не порушує відмова принцип рівного ставлення.
Для українських громадян, які отримали право на перебування в ЄС через роботу, тимчасовий захист або інші правові підстави, справа Alimanovic демонструє необхідність індивідуального аналізу кожної ситуації. Сам факт втрати роботи не завжди означає втрату всіх соціальних прав, однак доступ до окремих видів допомоги може залежати від характеру попередньої зайнятості, тривалості трудової діяльності та ступеня інтеграції особи у суспільство держави перебування.
Таким чином, рішення Alimanovic закріпило важливий баланс у праві ЄС: свобода пересування працівників і принцип рівного ставлення залишаються фундаментальними гарантіями, але вони не виключають можливості держав-членів встановлювати обґрунтовані межі доступу до соціальної допомоги з метою захисту своїх систем соціального забезпечення.
Практичні висновки для адвокатської діяльності
Аналіз наведених рішень Суду Європейського Союзу демонструє послідовну та усталену тенденцію розвитку європейського трудового і соціального права: при визначенні обсягу прав особи вирішальне значення має не формальний статус, назва договору чи адміністративна класифікація, а реальний зміст правовідносин, фактичний характер виконуваної діяльності та ступінь інтеграції особи у ринок праці й суспільство держави перебування.
Практика у справах Lawrie-Blum, Levin, Kempf підтверджує, що поняття «працівник» у праві Європейського Союзу має автономне значення та не залежить виключно від національних визначень. Особа може користуватися гарантіями права ЄС навіть тоді, коли вона працює неповний робочий час, отримує невисокий дохід або потребує додаткової соціальної підтримки. Це означає, що під час захисту прав клієнта адвокат повинен аналізувати не лише формальні документи (трудовий договір, вид оформлення зайнятості), а й фактичні обставини: підпорядкованість роботодавцю, регулярність виконання роботи, отримання винагороди, реальний характер трудової функції.
Рішення Bosman та пов’язані з ним підходи Суду ЄС демонструють, що свобода пересування працівників включає не лише право фізично переміщуватися між державами, а й право на ефективний доступ до ринку праці без необґрунтованих адміністративних чи професійних бар’єрів. У практичній діяльності адвоката це означає необхідність перевіряти будь-які обмеження доступу до професії або працевлаштування з точки зору їх відповідності принципу пропорційності. Національні правила, навіть якщо вони формально застосовуються однаково до всіх осіб, не можуть створювати прихованої дискримінації або фактично унеможливлювати реалізацію права на працю.
Рішення у справах Martinez Sala, Grzelczyk, Collins, Vatsouras and Koupatantze сформували важливий підхід щодо соціальних прав громадян ЄС та осіб, які перебувають у сфері дії права Союзу. Суд ЄС визнає, що принцип рівного ставлення є одним із фундаментальних принципів європейського правопорядку, однак його застосування залежить від конкретного правового статусу особи та характеру відповідної соціальної виплати. Для адвоката це означає необхідність детального аналізу природи соціальної допомоги: чи є вона класичною виплатою для забезпечення мінімального рівня існування, чи фактично є інструментом сприяння працевлаштуванню та професійній інтеграції.
Водночас справи Dano та Alimanovic показують, що право ЄС не встановлює абсолютного права на отримання будь-яких соціальних виплат у державі перебування. Суд визнає право держав-членів захищати фінансову стабільність власних систем соціального забезпечення та встановлювати певні умови доступу до соціальної підтримки. Проте такі обмеження повинні мати чітку правову основу, відповідати принципу пропорційності та не застосовуватися дискримінаційно. Тому у спорах щодо відмови у соціальних виплатах адвокат має оцінювати не лише сам факт відмови, а й правовий статус особи, підстави її перебування, наявність трудової діяльності, тривалість зайнятості та фактичний зв’язок із державою перебування.
Особливого значення ці висновки набувають у справах щодо громадян України, які перебувають у державах Європейського Союзу на підставі механізму тимчасового захисту. У таких випадках адвокатська стратегія має ґрунтуватися не лише на положеннях Директиви 2001/55/ЄС про тимчасовий захист, Директиви (ЄС) 2019/1152 про прозорі та передбачувані умови праці, а також положеннях Регламентів (ЄС) № 883/2004 та № 987/2009 щодо координації систем соціального забезпечення, але й на тлумаченні цих норм Судом ЄС.
Саме судова практика дозволяє правильно визначити зміст таких ключових понять, як «працівник», «доступ до соціального забезпечення», «реальний зв’язок із ринком праці», «рівне ставлення» та «пропорційне обмеження прав». Для українського адвоката рішення Суду ЄС є не лише додатковим джерелом правової аргументації, а й практичним інструментом побудови ефективної стратегії захисту у транскордонних трудових, міграційних та соціальних спорах.
У практичній діяльності це означає необхідність переходу від формального аналізу документів до комплексної оцінки правової ситуації клієнта. Адвокат має встановлювати фактичні обставини праці, досліджувати характер відносин із роботодавцем, оцінювати законність адміністративних рішень органів влади та співвідносити їх із принципами права ЄС. Такий підхід дозволяє не лише ефективніше захищати права українських громадян у державах Європейського Союзу, а й забезпечувати однакове застосування європейських трудових та соціальних стандартів.
Отже, практика Суду ЄС формує сучасну модель захисту працівника, у якій центральне місце займають не формальні категорії, а реальна людина, її трудова діяльність, соціальна інтеграція та право на гідні умови праці. Для адвокатської професії це означає розширення можливостей правового захисту у спорах, що виходять за межі однієї юрисдикції, та необхідність активного використання європейських правових стандартів у щоденній практиці.
- Ознайомитися з повною версією тексту та ключовими висновками можна в офіційній базі рішень EUR-Lex Case 66/85.
- Повний текст судового рішення англійською мовою у форматі PDF опубліковано на EUR-Lex PDF.
- Ознайомтеся з повним текстом рішення та висновками суду на EUR-Lex. Завантажте офіційний PDF-документ рішення мовою оригіналу на EUR-Lex PDF.
- Повний текст рішення англійською мовою (у текстовому HTML-форматі) опубліковано на офіційному порталі законодавства ЄС EUR-Lex - HTML-текст рішення.
- Повний текст рішення у форматі PDF доступний на порталі EUR-Lex.
- Повний текст рішення у форматі HTML представлений у цифровій базі EUR-Lex.
- Повний текст рішення у форматі HTML можна відкрити через EUR-Lex HTML. Офіційний PDF-документ судового рішення міститься у сховищі EUR-Lex PDF.
- Повний текст рішення (українською та англійською): на порталі EUR-Lex.
- Повний текст рішення https://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=celex:62014CJ0067
- Првний текст рішення суду: EUR-Lex - Judgment of the Court (C-67/14)