Вирішення спору щодо зобов`язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов`язків, перед судом постає питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи
📌Історія справи:
У листопаді 2023 року Головне управління Національної поліції в Житомирській області (далі - «ГУ НП в Житомирській області») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 , в якому просило: стягнути з ОСОБА_1 на користь ГУ НП в Житомирській області 60658,05 грн як відшкодування матеріальної шкоди, завданої пошкодженням службового транспортного засобу.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2024 року у задоволені адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись із цим рішенням суду, позивач оскаржив його у апеляційному порядку.
Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15 серпня 2024 року рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2024 року скасовано, а провадження у справі за позовом ГУ НП в Житомирській області до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди закрито на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»).
Закриваючи провадження у цій справі за позовом ГУ НП в Житомирській області, суд апеляційної інстанції виходив з того, що цей позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанцій, ГУ НП в Житомирській області подало до Верховного Суду касаційну скаргу на неї.
У касаційній скарзі скаржник зазначає про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення.
📌Мотиви Верховного Суду:
У цій справі позивачем як власником службового автомобіля було заявлено вимогу про відшкодування майнової шкоди, завданої відповідачем внаслідок ДТП, винуватцем якого він був.
Здійснивши аналіз спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що за своїм суб`єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин цей спір є приватноправовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Свій висновок апеляційний суд пояснив тим, що співробітник поліції, який керує службовим транспортним засобом і вчиняє ДТП, навіть під час виконання ним його службових обов`язків, вчиняє цивільний делікт не під час здійснення адміністративно-владних повноважень, а допускаючи порушення принципу генерального делікту, тобто загальної заборони завдання шкоди особі.
Так, суд апеляційної інстанції зауважив, що у цій справі не підлягає доведенню оцінка правомірності дій особи поліцейського, тобто не підлягає вирішенню питання щодо правомірності прийняття, проходження чи звільнення його з публічної служби, оскільки неправомірність дій особи вже встановлена постановою Овруцького районного суду Житомирської області від 27 січня 2022 року у справі №286/3905/21. У зв`язку з цим предметом розгляду у цій справі є лише стягнення шкоди в порядку регресу, тобто вирішення приватноправових відносин.
Касатор не погоджується з таким підходом апеляційного суду і зауважує, що у цій справі вирішальним є те, що постановою Овруцького районного суду Житомирської області від 27 січня 2022 року у справі №286/3905/21 провадження про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_1 за статтею 124 КУпАП закрито у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення. Тому, в межах цього адміністративного позову ГУ НП в Житомирській області підлягає доведенню правомірність дій поліцейського, тобто належить вирішити питання щодо правомірності проходження публічної служби ОСОБА_1.
Вирішуючи питання відповідності цього спору визначенню адміністративного спору та (не)належності його розглядати у порядку адміністративного судочинства, Верховний Суд виходить із такого.
Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування суду, але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їхній сукупності. Також таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Частиною четвертою статті 5 КАС України передбачено, що суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 17 частини першої статті 4 КАС України публічна служба це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Частиною четвертою статті 19 КАС України установлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - «ЦК України») підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - «ЦПК України») визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Закриваючи провадження у цій справі, апеляційний суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №200/22363/16-а (провадження № 11-720апп18).
Згідно з частиною п`ятою статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Поряд із цим, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 5 грудня 2018 у справі №818/1688/16 з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо відшкодування шкоди/стягнення збитків, завданих особою, яка перебуває або перебувала на посадах, віднесених до державної або публічної служби, за позовом суб`єкта владних повноважень, відступила від висновків, викладених у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 533/934/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 815/5027/15, від 03 жовтня 2018 року у справі №755/2258/17 та інших і вказала про наступне.
У випадку зобов`язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов`язків, перед судом обов`язково постане питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи.
Водночас у рамках цивільного процесу суд не може досліджувати та встановлювати правомірність дій, рішень чи бездіяльності службовця або посадовця, оскільки така можливість передбачена лише в адміністративному процесі в силу приписів статті 19 КАС, якою охоплюється питання прийняття на публічну службу, її проходження та звільнення.
Вказані спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби.
Отже, з огляду на наведене варто констатувати, що практика Верховного Суду щодо юрисдикції спорів цієї категорії є усталеною та послідовною і полягає у тому, що у випадку вирішення спору щодо зобов`язання особи, яка перебуває на посаді державної/публічної служби, відшкодувати шкоду або збитки, завдані внаслідок виконання нею службових/посадових обов`язків, перед судом постає питання не лише встановлення обсягу завданої шкоди/збитків, а й оцінки правомірності дій такої особи. Отже, подібні спори підлягають вирішенню в порядку адміністративного судочинства як такі, що пов`язані з питаннями реалізації правового статусу особи, яка перебуває на посаді публічної служби, від моменту її прийняття на посаду і до звільнення з публічної служби, зокрема, й питаннями відповідальності за рішення, дії чи бездіяльність на відповідній посаді, що призвели до завдання шкоди/збитків, навіть якщо притягнення її до відповідальності шляхом подання відповідного позову про стягнення такої шкоди/збитків відбувається після її звільнення з державної служби.
📌Висновок:
Зважаючи на викладене, Верховний Суд констатує, що висновки суду апеляційної інстанції є передчасними щодо того, що спір, який виник у межах цієї справи не належить до адміністративних спорів, а також такими, якими не враховано наведену практику Верховного Суду щодо віднесення справ цієї категорії до адміністративного судочинства.
Отже, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми процесуального права, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі за позовом ГУ НП в Житомирській області, що призвело до постановлення незаконного судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Оскільки оскаржуване судове рішення перешкоджає подальшому провадженню у справі, а також позбавляє скаржника права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, його належить скасувати.
За таких підстав касаційну скаргу ГУ НП в Житомирській області належить задовольнити, а справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.