Питання правомірності тримання особи у психіатричному закладі
Яна Бабенко, адвокат, член Центру медичного права ВША НААУ
Огляди
02.02.2023

При вирішенні питання правомірності тримання особи у психіатричному закладі судам необхідно встановити, чи було воно законним та необхідним за конкретних обставин справи

Постанова Верховного Суду у справі № 203/1154/17 (провадження № 61-15674св21) від 16 грудня 2022 року

Короткий зміст обставин справи: позивачка звернулася з позовом до Дніпропетровської обласної державної адміністрації, Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації, Комунального закладу «Володимирівський психоневрологічний інтернат» Дніпропетровської обласної ради» (далі –«Інтернат»), за участю третьої особи – опікуна, про визнання дій неправомірними та зобов`язання вчинити певні дії.

Позов мотивувала тим, що рішенням суду її визнано недієздатною та призначено опікуна. Це рішення було скасовано в апеляційному порядку.

Зазначила, що користуючись своїм правом опікуна, опікун помістила позивачку до Інтернату на повне державне утримання. Після скасування рішення про визнання її недієздатною позивачка звернулася до директора інтернату з проханням відпустити її додому в м. Тернівка, де їй на праві власності належить 7/12 частки приватного будинку. Послалася на те, що уклала угоду з адвокатом, яка приїхала за нею до інтернату та звернулася до керівництва закладу, надавши завірену копію рішення апеляційного суду, аби за проханням позивачки відвезти її додому. Але навіть після цього позивачці та її представникові відмовили.

Зазначила, що з цього приводу адвокат звернулася до Департаменту соціального захисту населення Дніпропетровської обласної державної адміністрації і була на прийомі у першого заступника голови держадміністрації. Там адвокату запропонували надати відпустку позивачці та в найкоротший час вирішити питання про відрахування з інтернату. Рішення про поміщення позивача до психоневрологічного інтернату орган опіки і піклування не виносив.

Позивачка просила:

• визнати поміщення її до Інтернату у 2012 році та утримання в ньому до 22 грудня 2016 року незаконним;

• визнати дії щодо утримання її без згоди на то та її волі в період з 22 грудня 2016 року по 10 лютого 2017 року у Інтернаті незаконними;

• визнати відмову у відрахуванні її з обліку у Інтернаті неправомірною та зобов’язати відрахувати позивачку з інтернату.

Позиція судів першої та апеляційної інстанції.

Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив. Суд першої інстанції рішення мотивував безпідставністю позовних вимог. Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання незаконним поміщення та утримання позивача в інтернаті, суд керувався тим, що направлення позиваки до інтернатної установи здійснено відповідно до пункту 3.3 Типового положення про психоневрологічний інтернат, що діяло на той час.

Суд врахував відсутність висновку комісії лікарів-психіатрів про можливість позивачки задовольняти свої основні життєві потреби, наявність якого в силу ч. 2 ст. 24 Закону України «Про психіатричну допомогу», є підставою для виписки особи з психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання. Виходив з того, що з 11 лютого 2017 року позивачці надано відпустку і з цього часу остання в інтернаті не перебуває.

Апеляційний суд скасував рішення першої інстанції, позов задовольнив. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що рішення органу опіки та піклування щодо поміщення позивачки до психоневрологічного інтернату не приймалось, позивачка є дієздатною адекватною особою, спроможною пересуватись за допомогою візка під час ходи, забезпеченою власним житлом. Їй не призначали опікуна і вона у відповідності до вимог закону особисто надала заяву про відрахування з інтернату.

У подальшому постанову апеляційного суду в частині визнання неправомірним поміщення та утримання позивачки в Інтернаті з 2012 року до 10 лютого 2017 року було скасовано Верховним Судом, справу в цій частині направлено на новий розгляд до апеляційної інстанції.

Постанову мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги в частині визнання поміщення позивача до психоневрологічного інтернату незаконним, не з’ясував, коли рішення про визнання недієздатною позивачки набуло законної сили та коли її було фактично поміщено до психоневрологічного закладу; коли Інтернат довідався про скасування рішення суду про визнання позивачки недієздатною, коли позивачка звернулась з заявою про відрахування з інтернату.

При новому розгляді, апеляційний суд рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання неправомірним поміщення та утримання позивачки в Інтернаті з 2012 року до 10 лютого 2017 року залишив без змін.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що місцевий суд дійшов правильного висновку, що поміщення позивачки до психоневрологічного інтернату проведено з дотриманням чинного законодавства, зокрема, чинного на той час Типового положення про психоневрологічний інтернат, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29 грудня 2001 р. №549, а також положень Закону України «Про психіатричну допомогу». Зазначив, що з моменту поміщення позивачки до інтернату та до моменту скасування апеляційним судом рішення про визнання позивачки недієздатною, від останньої будь-яких звернень з приводу незаконного поміщення чи утримання або заяв про її відрахування з інтернату не надходило. Зазначив, що 11 лютого 2017 р. позивачці надано відпустку і з цього часу остання в інтернаті не перебуває та до останнього не поверталася, тому позовні вимоги в частині визнання незаконним її утримання в інтернаті в період з 22 грудня 2016 р. до 10 лютого 2017 р. є безпідставними та передчасними.

Правовий висновок Верховного Суду та застосовані норми права.

Європейський суд з прав людини зазначив, що перед тим як визначати, чи було достовірно доведено, що заявник страждав на психічний розлад, вид та ступінь якого були підставою для примусового тримання у психіатричній лікарні, суд має встановити, чи було тримання заявника «законним» у розумінні підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), та чи була дотримана процедура, передбачена законодавством (див. рішення у справі «Л.М. проти Латвії» (L.M. v. Latvia), заява № 26000/02, п. 45, від 19 липня 2011 року) (I. N. v. Ukraine, заява № 28472/08, § 65, ЄСПЛ, від 23 червня 2016 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 лютого 2018 р.у справі №2-1/07 (провадження № 14-9сво18) зазначено, що недотримання вимог норм матеріального чи процесуального права при вирішенні питання про надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку призводить до порушення підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції.

Проте, відповідність такого позбавлення особи свободи національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин, які повинен встановити суд, розглядаючи справу.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу» (в редакції, яка діяла на час поміщення позивача до психоневрологічного інтернату) психіатрична допомога – це комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади; психіатричний заклад – психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов`язана з наданням психіатричної допомоги.

У ч. 1 ст. 23 Закону України «Про психіатричну допомогу» зазначено, що підставою для поміщення особи, яка страждає на психічний розлад, до психоневрологічного закладу для соціального захисту є особиста заява особи та висновок лікарської комісії за участю лікаря-психіатра; для неповнолітнього віком до 18 років або особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, - заява батьків або іншого законного представника та рішення органу опіки та піклування, прийняте на підставі висновку лікарської комісії за участю лікаря-психіатра. Висновок повинен містити відомості про наявність у особи психічного розладу та необхідність утримання її в психоневрологічному закладі для соціального захисту.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України «Про психіатричну допомогу» підставою для виписки особи з психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання є: особиста заява особи за наявності висновку комісії лікарів-психіатрів про можливість особи задовольняти свої основні життєві потреби; рішення суду про незаконне поміщення особи до психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання.

Суди встановили, що позивачка поміщена 17 липня 2012 року до Інтернаті на підставі рішення суду та заяви опікуна.

Тобто, 17 липня 2012 року позивачка було фактично поміщено до психоневрологічного закладу та зареєстровано останню в інтернаті на повному державному забезпеченні з отриманням пенсії по інвалідності та державної соціальної допомоги на підставі чинного на той час рішення суду про визнання її недієздатною.

Суд апеляційної інстанції врахував, що зі змісту рішення апеляційного суду, яким було скасовано рішення суду про визнання позивачки недієздатною, не вбачається встановлення судом фактів, які б спростовували наявність у позивачка психічного захворювання, встановленого висновком судово-психіатричної експертизи та відсутність підстав для визнання її недієздатною, а рішення апеляційного суду фактично ґрунтувалось на тому, що на момент перегляду рішення суду першої інстанції через чотири роки після його прийняття психічний стан позивачки можливо змінився та для визначення такого стану потрібне повторне проведення відповідної експертизи.

Отже суд апеляційної інстанції врахував попередні вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 05 серпня 2020 року, обґрунтовано виходив із відсутності підстав для визнання неправомірним поміщення та утримання позивачки у Інтернаті з 2012 року по 10 лютого 2017 року.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення в частині вимог про визнання неправомірним поміщення та утримання позивачки у Інтернаті з 2012 року до 10 лютого 2017 року - без змін.

З повним текстом постанови Верховного Суду можна ознайомитися за покликанням: https://cutt.ly/W9PHnLR

Огляд судової практики підготувала Яна Бабенко, адвокат, член Центру медичного права ВША НААУ

Зареєструватися на вебінар Яни Бабенко на тему: «Відповідальність лікаря за завдану пацієнту шкоду (практичні аспекти)» https://cutt.ly/29FnUrg