Цивільний процесуальний кодекс України передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина 1 статті 13). Статтею 76 згаданого Кодексу передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до частини 1 статті 78 Цивільного процесуального кодексу України, суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. У той же час, чи можна вважати допустимими доказами ті докази, які зібрані на окупованих територіях. Як у цьому плані вирішувати питання надійності джерела та того, чи підтверджують вони порушення «поза розумним сумнівом»? Давайте для цього оцінимо сформовану практику Європейського суду з прав людини, яка може бути релевантною для нашого українського досвіду.

У рішенні по справі «Гюзелюртлу та інші проти Кіпру і Туреччини»  (заява № 36925/07) Європейський суд з прав людини досліджував питання збору доказів на окупованій території. Кіпрські органи влади встановили контакт зі Спеціальним представником (СР) UNFICYP з метою з’ясувати, чи може UNFICYP надати допомогу. Вони поінформували UNFICYP про свій намір провести повне розслідування злочину та про те, що поліція інтенсивно працює над збиранням інформації й доказів. Водночас частину таких доказів необхідно було зібрати на окупованих територіях. Спеціальний представник UNFICYP зазначив, що UNFICYP готова надати допомогу, але, визнаючи наявні труднощі, запропонував, щоб сторони безпосередньо контактували між собою та обмінювалися інформацією. Кіпрські органи влади повідомили йому, що це неможливо, оскільки кіпрська поліція не може мати прямих контактів із поліцією «ТРПК», і саме з цієї причини вони звернулися по втручання UNFICYP. Тобто, наявність окупованої території та відсутність ефективного контролю над нею не звільняє державу від обов’язку забезпечити ефективне розслідування, зокрема шляхом використання доказів, отриманих поза її фактичним контролем. Суд виходив із того, що процесуальний обов’язок за статтею 2 Конвенції є обов’язком вживати всіх розумно можливих заходів, а не гарантувати конкретний результат. У цій справі значна частина доказів (допити, огляди) була зібрана органами так званої «ТРПК» на окупованій території. Суд не визнав автоматично такі докази недопустимими. Навпаки, він наголосив, що вирішальним є не статус території чи органу, який зібрав докази, а наявність реальних і ефективних механізмів співпраці між відповідними органами з метою притягнення винних до відповідальності.

Про докази згадка є і рішенні по справі  «Україна та Нідерланди проти Росії» (заяви № 8019/16, 43800/14, 28525/20 і 11055/22). Суд визнав допустимим формування висновків на основі сукупності доказів, міжнародних звітів та непрямих фактів, а також застосував негативні процесуальні висновки у зв’язку з відмовою держави-відповідача співпрацювати з Судом.

Ще одне рішення, яке не можна пройти повз, - це рішення ЄСПЛ по справі «Чирагов та інші проти Вірменії» (заява № 13216/05). Суд виходив з принципу, що неможливість безпосереднього доступу до окупованої території не може автоматично ставити заявників у гірше доказове становище. ЄСПЛ зазначив, що в умовах збройного конфлікту та окупації від заявників не може вимагатися подання повного обсягу первинних доказів, які звичайно доступні у мирний час. Відтак, Суд визнав допустимими і достатніми сукупність непрямих доказів, а саме: свідчення заявників і третіх осіб; довідки органів влади держави походження; матеріали міжнародних організацій та доповіді авторитетних правозахисних структур.

У справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (заяви № 20958/14 і 38334/18) Європейський суд з прав людини сформулював системний підхід до доказування в умовах окупації та відсутності доступу до території, який має принципове значення для міждержавних і індивідуальних справ. Суд прямо визнав, що окупація, відмова держави-відповідача співпрацювати та її фактична монополія на доступ до доказів істотно знижують стандарт доказування для заявника. У таких умовах Суд не вимагає доведення фактів «поза розумним сумнівом» у класичному сенсі, а оцінює сукупність послідовних, взаємопов’язаних і узгоджених доказів, включно з непрямими та контекстуальними. ЄСПЛ підтвердив допустимість спирання на доповіді органів ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організацій; матеріали правозахисних організацій; офіційні публічні заяви посадових осіб держави-відповідача; свідчення потерпілих та очевидців; статистичні та аналітичні дані, що підтверджують адміністративну практику, а не поодинокі порушення.

Практика Європейського суду з прав людини дає підстави стверджувати, що докази, зібрані на тимчасово окупованих територіях, не можуть автоматично визнаватися недопустимими у розумінні статті 78 Цивільного процесуального кодексу України лише з огляду на місце їх походження. Вирішальним є не формальний статус території, а спосіб отримання доказів, відсутність примусу чи очевидних порушень закону, а також їх узгодженість з іншими матеріалами справи. У трудових спорах - це означає, що за наявності об’єктивних перешкод для отримання «класичних» первинних документів суд має враховувати специфічні умови, в яких перебувала сторона, та оцінювати допустимість доказів з урахуванням принципу реалістичності доказування.

З огляду на цивільно-правовий характер трудових спорів, достатнім є не доведення обставин «поза розумним сумнівом», а переконливість сукупності доказів. Показання свідків, копії документів, електронні дані, довідки компетентних органів та інші непрямі докази можуть у своїй сукупності підтверджувати порушення прав, навіть якщо вони походять з окупованої території. Такий підхід узгоджується як із положеннями Цивільного процесуального кодексу України, так і з практикою ЄСПЛ, яка спрямована на недопущення позбавлення особи ефективного судового захисту через об’єктивну неможливість зібрати докази в умовах окупації.