📌Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування:
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Управління Держпраці в Івано-Франківській області (далі - «Управління»), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Південно-Західне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, в якому просила:
визнати протиправним і скасувати наказ Управління від 7 грудня 2022 року №253-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
поновити позивачку на посаді головного державного інспектора відділу з питань гігієни та експертизи умов праці з 8 грудня 2022 року;
стягнути з Управління на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу з 8 грудня 2022 року до дати ухвалення рішення суду у справі, виходячи із середньоденної заробітної плати 562,29 та моральну шкоду у розмірі: 67000 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що постановою Кабінету Міністрів України «Деякі питання територіальних органів Державної служби з питань праці» №14 від 12 січня 2022 року (далі - «Постанова №14») ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної служби з питань праці, серед яких Управління Держпраці в Івано-Франківській області, та утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Державної служби з питань праці.
Наказом Управління Держпраці в Івано-Франківській області №253-к від 7 грудня 2022 року позивачку звільнено з посади головного державного інспектора відділу з питань гігієни та експертизи умов праці з 7 грудня 2022 року у зв`язку з ліквідацією державного органу відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII (далі - «Закон»).
Поряд із цим, позивачка стверджує, що у цьому випадку відбулась не ліквідація державного органу, а його реорганізація, у зв`язку з чим правонаступник зобов`язаний вжити заходів щодо її працевлаштування у новоствореному органі.
Позивачка також зауважувала, що нормами спеціального законодавства, зокрема, Законом України «Про державну службу», не передбачена процедура звільнення працівника у зв`язку з ліквідацією чи реорганізацією, тому у цьому разі підлягають застосуванню положення Кодексу законів про працю України в частині гарантій прав працівника при звільненні.
Так, позивачка вважає, що перед звільненням роботодавець мав пересвідчитися у неможливості переведення працівника на рівнозначну чи нижчу вакантну посаду і лише після цього вживати заходи щодо звільнення. Оскільки позивачці при її звільненні не запропоновано вакантні посади у державному органі, до якого перейшли повноваження Управління Держпраці в Івано-Франківській області, таке звільнення відбулося з порушенням норм трудового законодавства.
Вважаючи свої трудові права порушеними, позивачка просить суд визнати протиправним оскаржуваний наказ, скасувати його, поновити її на посаді, виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також стягнути на її користь відшкодування моральної шкоди у розмірі: 67000 грн.
📌Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій:
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 6 березня 2023 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2024 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що на момент виникнення спірних правовідносин процедура звільнення державних службовців у зв`язку з припиненням державної служби за ініціативою суб`єкта призначення була врегульована положеннями Закону, що виключає можливість застосування Кодексу законів про працю України (далі - «КЗпП України») до спірних правовідносин.
У контексті наведеного, суди попередніх інстанцій відхилили довід позивачки щодо необхідності застосування при її звільненні норм КЗпП України в частині гарантій її прав як працівника, зокрема щодо можливості її звільнення лише в разі неможливості переведення на іншу посаду чи його відмови від такого переведення, оскільки такі положення частини третьої статті 87 Закону були виключені Законом №117-IX.
У зв`язку з ліквідацією Управління Держпраці в Івано-Франківській області та, як наслідок, звільнення позивачки на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону у суб`єкта призначення або керівника державної служби відсутній обов`язок надання позивачці пропозицій щодо зайняття іншої рівнозначної посади державної служби або, як виняток, нижчої посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей та врахування переважного права на залишення на роботі, передбаченого законодавством про працю.
На підставі наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність порушення відповідачем встановленої чинним на той час законодавством процедури при вирішенні питання про звільнення позивачки з посади.
Не погоджуючись із ухваленими судовими рішеннями у цій справі, позивачка подала касаційну скаргу на них.
📌Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги:
У касаційній скарзі позивачка просить скасувати рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 6 березня 2023 року і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15 січня 2024 року, й ухвалити нове, яким задовольнити позов повністю.
Скаржниця в обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, що відповідає підставам касаційного оскарження, передбаченим пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 22 листопада 2022 року у справі №200/3012/21-а, від 30 листопада 2022 року у справі № 640/15797/21, від 28 грудня 2022 року у справі №340/376/20, щодо визнання органу таким, який реорганізовано, за формальних ознак ліквідації.
Ухвалою Верховного Суду від 6 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Ухвалою Верховного Суду від 3 квітня 2025 року задоволено заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Булавинця М.М. про заміну відповідача правонаступником.
Замінено Управління Держпраці в Івано-Франківській області (ідентифікаційний код 39784625) на правонаступника - Південно-Західне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці (ідентифікаційний код 44840602).
📌Позиція Верховного Суду:
Предметом спору в цій справі є (не)правомірність звільнення ОСОБА_1 з посади на підставі пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».
Перш за все варто зауважити, що наведена підстава звільнення ОСОБА_1 з посади (пункт 1-1 частини першої статті 87 Закону) передбачає таку обставину як ліквідація державного органу.
У своїй чисельній практиці Верховний Суд констатував, що ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передання іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників з`ясовувати реальність такої ліквідації із врахуванням вищенаведеного. Оскільки юридичний акт, що став підставою для ліквідації, та наступне звільнення працівника з цієї підстави взаємопов`язані, перевірці підлягають законність як цього юридичного акта, так і процедури звільнення.
Зважаючи на такий підхід під час вирішення цієї справи, Верховний Суд констатує, що держава, яка в особі Кабміну ухвалила Постанову №14, коли ліквідувала, серед інших, Управління Держпраці в Івано-Франківській області, не відмовилася від завдань з реалізації державної політики у сфері промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, здійснення державного гірничого нагляду на місцевому (локальному) рівні, а наділила ними новоутворений міжрегіональний територіальний орган - Південно-Західне міжрегіональне управління Держпраці.
Проте, тлумачення (роз`яснення) Верховного Суду України правової природи державного органу в аспекті його ліквідації як юридичної особи публічного права, а з тим і умов/обставин, за яких (не)можливе припинення державної служби з цієї підстави, дотепер не втратило ані актуальності, ані значення для правильного розуміння й застосування положень нині чинного Закону України «Про державну службу», який, за його преамбулою, визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби. До такої думки наштовхує головним чином те, що організація державної влади в Україні, зокрема, на інституційному рівні, опирається на такі засадничі правила і принципи, які в державі соціально-демократичного спрямування зберігають свою значимість впродовж тривалого періоду часу, пронизуючи нормативне регулювання відповідної сфери (чи групи) правовідносин і слугуючи таким чином орієнтиром для його застосування.
Нормативне регулювання суспільних відносин на рівні закону з часом і під впливом різних умов (обставин) може змінюватися. У контексті, приміром, припинення державної служби - позаяк ці міркування викладаються в цьому зв`язку - зміни до закону можуть стосуватися підстав, способів, процедури припинення державної служби, прав та обов`язків учасників цих правовідносин. Видається, що для правильно розуміння і застосування положень закону варто зважати також на принципи здійснення державної служби, які закріплені в спеціальному для цих правовідносин законі, ну а також пам`ятати про суть і значення органів держави у державному апараті і в державному механізмі загалом.
У вимірі спірних правовідносин це ведеться до того, що ліквідація державного органу (як підстава для припинення державної служби) пов`язується не тільки з виданням відповідного розпорядчого акта про ліквідацію юридичної особи [публічного права], але також з тим, що держава відмовляється від виконання певних завдань і функцій або ж передає їх (чи залишає їх) іншому державному органу (приміром, для недопущення дублювання повноважень державних органів). Іншими словами, ліквідація юридичної особи публічного права - навіть якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань є відповідний запис - не тотожне за змістом і юридичним наслідками ліквідації державного органу, який, між тим, може мати статус юридичної особи, яка за порядком утворення належить до юридичних осіб публічного права.
Злиття кількох державних органів в один й наділення цього новоутвореного (в результаті такого способу реорганізації) державного органу по суті тими самими владними повноваженнями, які мали ті органи, які злилися в один, не означає, що припинені (шляхом злиття) державні органи ліквідовані інституційно. У такий спосіб вони набули нової «форми», але їх «сутність», яка виявляється у завданнях і функціях у визначеній сфері правовідносин, залишилися ті самі. Звідси й робиться висновок, що державний орган (зокрема й місцевого рівня, як-от у цій справі) не ліквідований, а реорганізований.
Висловлені вище міркування стосовно того, який зміст вкладається в «ліквідацію» державного органу та зміни, внесені до статті 87 Закону згідно із Законом №117-ІХ, не заперечують існуючого підходу до розрізнення «ліквідації» державного органу від його «реорганізації», а з тим і юридичних процедур та наслідків, які мають застосовуватися щодо державних службовців.
Для правильного вирішення справ такої категорії передусім необхідно з`ясувати суть змін в організації функціонування територіальних органів Держпраці, а відтак і їх юридичні наслідки.
📌Висновок:
З огляду на означене, колегія суддів доходить висновку, що після формальної ліквідації територіальних органів Управлінню Держпраці в Івано-Франківській області, Управлінню Держпраці у Тернопільській області та Управлінню Держпраці у Чернівецькій області, фактично відбулася їх реорганізація шляхом злиття у Південно-Західне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, якому і були передані повноваження, завдання та функції названих державних територіальних органів Держпраці, а не їх ліквідація.
Державна служба здійснюється з дотриманням, з-поміж інших, принципу стабільності, тож реорганізація державного органу, згідно з частиною третьою статті 87 Закону (у редакції, яка діяла на час виникнення спірних відносин), передбачає обов`язок суб`єкта призначення/керівника державної служби попередити державного службовця про наступне звільнення не пізніше ніж за 30 календарних днів, а також (одночасно) запропонувати іншу (інші) рівнозначну посаду (посади) державної служби або, як виняток, нижчу посаду (посади) державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. У тій самій статті зазначено, що при цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Зважаючи на те, що Управління Держпраці у Івано-Франківській області як державний орган припинилося внаслідок реорганізації, то позивачка за такої ситуації могла би бути звільнена з державної служби на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону у разі, якщо не було можливості запропонувати відповідні посади, а також у разі її відмови від переведення на запропоновану посаду (абзац третій частини третьої статті 87 Закону).
Верховний Суд наголошує, що 6 березня 2021 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» № 1285-ІХ (далі - «Закон №1285-ІХ»), яким законодавець змінив особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VІІІ і виклав частину третю Закону України «Про державну службу» у такій редакції: «Суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб`єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду».
Тому, після внесення Законом №1285-ІХ змін до частини третьої статті 87 Закону існування обставин, з якими законодавець пов`язує наявність підстав для звільнення державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті включає зобов`язання роботодавця (держави) в особі суб`єкта призначення або керівника державної служби щодо працевлаштування державних службовців, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють їх можливе вивільнення.
Проте, зважаючи на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували вказані норми матеріального права, позаяк вважали, що відбулася ліквідація державного органу, не встановили чи виконував відповідач вимоги абзацу другого частини третьої статті 87 Закону, щодо пропозиції позивачці рівнозначної посади перед її звільненням.
Частина друга статті 341 КАС України визначає, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
З огляду на наведене, Верховний Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що в свою чергу призвело до невстановлення фактичних обставин справи, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи.
Зважаючи на межі касаційного розгляду та неможливість суду касаційної інстанції самостійно встановлювати фактичні обставини, Суд дійшов висновку про необхідність скасування незаконних судових рішень, ухвалених у цій справі та її направлення на новий розгляд до суду першої інстанції. Зважаючи на викладене касаційну скаргу належить задовольнити частково, а судові рішення, які оскаржуються, - скасувати, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.