Аналіз судової практики: Постанова Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі №370/408/19 та Постанова Верховного Суду від 14 липня 2021 року № 127/30529/18-ц.

Дані справи є взаємопов’язані між собою, оскільки в першому випадку батько дітей оскаржував рішення органу опіки та піклування, затвердженого місцевою райдержадміністрацією про визначення місця проживання дітей з матір’ю, а в іншому випадку матір дитини заявила вимоги про відібрання дитини у батька, посилаючись на наявність у неї рішення органу опіки та піклування про визначення місця проживання дітей з нею.

Так, в постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 370/408/19 зазначено: «у справі, що переглядається, предметом оскарження є рішення органу опіки та піклування (розпорядження Макарівської районної державної адміністрації від 26 грудня 2018 року № 1070 «Про визначення місця проживання малолітніх дітей»). Разом з тим, судом установлено, що в провадженні Вінницького міського суду Вінницької області знаходиться цивільна справа № 127/16344/19 за позовом (батька дітей) до (матері дітей) , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — служба у справах дітей Вінницької міської ради, про визначення місця проживання дітей. Отже, (батько дітей) має захищати свій інтерес під час судового розгляду у справі за зазначеними позовними вимогами, а не ініціювати окрему судову справу щодо оскарження рішення органу опіки та піклування.

Також, касаційний суд у цій справі вказав, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на важливість дотримання принципу процесуальної економії, відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим (пункт 58 постанови від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, пункт 63 постанови від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18). Аналогічного висновку дійшов й суд першої інстанції, який вказав, що оскаржуване рішення органу опіки та піклування не породжує певних правових наслідків для суб`єктів відповідних правовідносин, оскільки позивач може звернутися за вирішенням спору про визначення місця проживання дитини безпосередньо до суду.

Таким чином, судом першої інстанції було обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову (батька дитини) , оскільки позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав.»

Варто звернути увагу, що в даній справі судом апеляційної інстанції було скасовано рішення районного суду, висновки апеляційного суду грунтувалися на тому, що батько дітей (позивач) не був запрошений на засідання Комісії з прав дитини, не висловив свою думку та був позбавлений можливості надати свої докази. Однак, як бачимо суд касаційної інстанції не погодився з таким рішенням Київського апеляційного суду та скасував відповідну постанову, з підстав що зазначені мною вище.

У Постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 127/30529/18-ц щодо відібрання малолітньої дитини від батька та повернення матері вказується: «касаційна скарга (матері дитини) мотивована тим, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з істотним порушенням норм матеріального та процесуального права, зокрема, апеляційний суд не звернув увагу на те, що на момент ухвалення судом рішення про відібрання дитини від батька та повернення матері питання місця проживання дітей з матір`ю було врегульовано розпорядженням Макарівської районної державної адміністрації Київської області № 1070, яке є обов`язковим для батьків».

В даному випадку, матір дитини звернулася до суду з позовом про відібрання дитини маючи в наявності лише розпорядження місцевої райдержадміністрації про затвердження висновку органу опіки та піклування про визначення з нею місця проживання дітей.

Підтримуючи висновки суду першої інстанції щодо задоволення позову матері про відібрання дитини, Верховний Суд, далі у своїй постанові зазначив: «таким чином, встановивши, що (батько дитини) без згоди матері, з якою на підставі розпорядження Макарівської районної державної адміністрації Київської області від 26 грудня 2018 року № 1070 визначено місце проживання малолітнього сина, залишив сина проживати у себе, чим самочинно змінив місце його проживання, добровільно повернути дитину матері відповідач не бажає, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для захисту прав позивача в порядку, визначеному статтею 162 СК України і такий спосіб захисту порушеного права відповідає вимогам

статей 15, 16 ЦК України.

Відтак зазначеним преюдиційним судовим рішенням (постановою ВС від 14 липня 2021 року у справі № 127/30529/18-ц) доведено, що не обов’язково для задоволення позовних вимог про відібрання дитини треба отримати судове рішення про визначення місця проживання дитини. Як бачимо, в даному разі було достатнім для суду попереднє встановлення місця проживання дітей з матір’ю органом опіки та піклування.