Вища школа адвокатури НААУ
Курси з підвищення кваліфікації адвокатів
Telegram
0 800 300 282
дзвінок безкоштовний
Новини
16.06.2022

Операція “репатріація”: як повернути примусово депортованих росією українських дітей?

Матеріал підготувала Катерина Рашевська – юристка ГО “Регіональний центр прав людини”, член Міжвідомчої комісії з питань застосування та реалізації норм міжнародного гуманітарного права в Україні та Експертної Ради при Представниці Президента України в АР Крим.

У статті “Операція “Евакуація”: як не скоїти відразу три міжнародні злочини?” було розглянуто, чому діяння РФ слід кваліфікувати як депортацію та які міжнародні норми й стандарти були порушені державою-агресоркою у ході т.зв. евакуації українських дітей з тимчасово окупованих територій до Росії.

У цій публікації основну увагу буде приділено дослідженню механізмів попередження депортації та повернення на територію України дітей, які станом на 24 лютого 2022 року проживали або були зараховані до профільних українських закладів на цілодобове перебування.

Контекст
Відповідно до відомостей, наданих Радницею-уповноваженою Президента з прав дитини та дитячої реабілітації Дарією Герасимчук з моменту повномасштабного вторгнення в Україну з 702 установ цілодобового перебування дітей різного підпорядкування вдалося евакуювати 264: 83 заклади – в межах України, 181 заклад – за кордон. До безпечних місць було тимчасово переміщено 6 тисяч дітей, однак ще близько 2 тисячі були примусово вивезені до РФ. Їхня доля залишається достеменно невідомою . У той же час вище керівництво Росії, зокрема й Путін особисто, неодноразово розкривали свої наміри щодо “сирот с Донбасса” (варто зазначити, що діти були викрадені й з інших тимчасово окупованих регіонів, і серед них є ті, які мають одного/обох батьків та/або близьких родичів). Ці плани вже втілюються у низці нормативних актів, розроблених РФ з метою “привласнення” українських дітей, серед яких:

1) Постанова Уряду Російської Федерації від 12 березня 2022 р. № 348 “Про порядок координації діяльності у сфері загальної освіти, середньої професійної освіти та відповідної додаткової професійної освіти, професійного навчання, додаткової освіти дітей та дорослих, навчання, опіки та піклування над неповнолітніми громадянами, соціального супроводу та соціального захисту щодо осіб, які походять з територій ДНР та ЛНР”. Даний документ передбачає різні форми спрощення інтеграції депортованих дітей, у тому числі шляхом створення координаційних органів, внесення пропозицій щодо змін до законодавства про опіку та піклування, обмін інформацією щодо таких дітей між органами РФ.
Так, вже 17 березня 2022 року Наказом Міністра просвіти Росії Сергія Кравцова було створено міжвідомчу групу з координації роботи й обговорення питань освіти, виховання, опіки й піклування над дітьми, які прибувають з території т.зв. ДНР та ЛНР. Міністр підкреслив, що до 57 регіонів Росії переміщено більше 13 тисяч дітей з невизнаних республік (період такого переміщення не зазначено). Однак, Міністерство стурбоване тим, що діти не володіють російською мовою на достатньому рівні. Тому пришвидшена русифікація є однією з пріоритетних цілей поряд з т.зв. “відновленням історичної правди” – ідеологічною обробкою школярів. До цього процесу залучені “волонтери”, які супроводжують кожну дитину, а також федеральні табори “Артек”, “Орлятко”, “Зміна” .

2) Лист Міносвіти Російської Федерації від 17 березня 2022 р. № АБ-631/05 “Про направлення методичних рекомендацій з питань середньої професійної освіти та підготовки до підсумкової державної атестації громадян, прийнятих за переведенням до освітніх організацій Російської Федерації від освітніх організацій Донецької Народної Республіки, Луганської Народної Республіки та України”.
Рекомендації спрямовані на виявлення дефіциту навчання та проведення індивідуальних інтерв’ю з депортованими дітьми, що вплине на їх доступ до подальшої освіти. У цьому контексті, незважаючи на риторику про необхідність захисту російськомовного населення в Україні, російські чиновники на засіданні Ради Федерації у квітні 2022 року визнали, що депортовані діти з України погано володіють російською мовою і тому зобов’язані відвідувати спеціальні курси. Така примусова русифікація суперечить МГП, зокрема статті 78 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року , і може бути доказом геноцидного наміру.

3) 25 травня 2022 року внесено зміни до Указу Президента Російської Федерації від 24 квітня 2019 року № 183 “Про визначення в гуманітарних цілях категорій осіб, які мають право подати заяву на прийняття в громадянство Російської Федерації у спрощеному порядку”.
Указ має на меті прискорити нав’язування російського громадянства дітям, депортованим з України, та їх подальшу передачу на усиновлення російським сім’ям. Це унікальна загроза, оскільки відповідно до Сімейного кодексу Російської Федерації усиновлені діти прирівнюються за статусом до власних . Тому батьки можуть змінити їхні персональні дані, що фактично унеможливить повернення в Україну. Окрім того, надання російського громадянства забезпечує дітей “соціальними гарантіями”: виплатами, які впливають на збільшення зацікавленості росіян до усиновлення.
26 квітня 2022 року відповідно до даних російської Уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Білової перші 27 дітей-сиріт із Донбасу були передані в російські сім’ї під опіку . При цьому до компетентних органів України не надходило жодного запиту на дозвіл для таких діянь, що є порушенням не лише МГП, але й Конвенції про права дитини. “Політичну згоду” на спрощену регламентацію прилаштування дітей у російські родини надали, натомість, очільники ЛНР та ДНР, які посилаються на активну участь в даному процесі партії “Единая Россия” .
Процес інтеграції українських сиріт у російське суспільство синхронізований та інституціоналізований: сформовані спеціальні контактні групи, членами яких є представники ДНР, ЛНР та РФ, російські законодавці, представники МЗС і Мінпросвіти. Головою таких штабів є омбудсмен Марія Львова-Білова, яка наполягає на пришвидшенні процесів внесення необхідних змін до законодавства та передачі дітей у російські сім’ї .
25 травня 2022 року Міністр соціальної політики України Марина Лазебна разом з колегами з Литви, Латвії, Естонії, Польщі, Чеської Республіки та Словацької Республіки зробили спільну відкриту заяву про засудження незаконних дій Російської Федерації проти дітей України, серед яких особливу увагу було приділено депортаціям та пов’язаним з ними порушенням міжнародного права .

Ретроспектива
Ситуація навколо депортацій з тимчасово окупованих території є складною. Вона зумовлює низку запитань, відповіді на які слід шукати, з-поміж іншого, всередині самої України. Передусім, якщо вище керівництво робить заяви, що знало і заздалегідь готувалося до війни, то чи існували плани евакуації дітей, за яких відповідальна держава? Якщо такі плани були, чому їх розпочали реалізовувати тоді, коли вимушене тимчасове переміщення було небезпечним для дітей і не відповідало їхнім найкращим інтересам? Чому існує проблема ідентифікації українських дітей-сиріт? І чи, справді, їх є куди повертати? Розглянемо детальніше.

Ще 24 вересня 2008 року Кабінетом Міністрів України було затверджено Постанову №866 “Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язаної із захистом прав дитини”. Пункт 81 останньої передбачає: “Під час дії на території України надзвичайного або воєнного стану діти, які перебувають у складних життєвих обставинах, діти, які залишилися без піклування батьків, діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які проживають або зараховані до закладів різних типів, форм власності та підпорядкування на цілодобове перебування, можуть тимчасово влаштовуватись до інших закладів, в яких передбачено цілодобове перебування дітей, у населених пунктах, в яких можливо забезпечити безпеку дітей з урахуванням їх віку та ста ну здоров’я”.

Історичним прикладом успішної евакуації може бути операція Pied Piper, розпочата влітку 1939 року у Великобританії, у ході якої близько 4,5 мільйонів дітей було евакуйовано до безпечних регіонів держави, а також за кордон: до Канади, Південної Африки, Нової Зеландії та США. Перші 3 мільйони – протягом чотирьох днів. Евакуація населення планувалася заздалегідь – з літа 1938 року. Державу було умовно поділено відповідно до ступеню ризику: “евакуаційна”, “нейтральна” та “приймальна” зони. Окрім того, було складено списки доступного житла. Влітку 1939 року влада розпочала реквізицію автобусів, і наприкінці серпня мер Лондона Герберт Моррісон натиснув на уряд та запустив процес евакуації дітей. Після цього розпочалася загальна евакуація .

Чи могла зробити щось схоже Україна? Так. У серпні 2021 року Донецька обласна державна адміністрація ініціювала практичні тренування місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо організації заходів з евакуації у разі збройних конфліктів . У Луганській області ще в 2015 році було створено евакуаційну комісію, серед завдань якої було здійснювати контроль за плануванням, підготовкою і проведенням заходів з евакуації . Подібні евакуаційні комісії почали утворюватися ще з 2001 року відповідно до Положення про порядок проведення евакуації населення у разі загрози або виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру . У жовтні 2013 року випадки проведення евакуації було розширено і на тимчасове переміщення з районів ведення бойових дій .

Нормативна база доповнилася під час повномасштабного вторгнення. 27 березня 2022 року Кабінет Міністрів України затвердив Постанову №385 “Деякі питання тимчасового переміщення (евакуації) дітей та осіб, які проживають або зараховані до закладів різних типів, форм власності та підпорядкування на цілодобове перебування, в умовах воєнного стану”. Документом визначено порядок евакуації, групи дітей, які можуть бути тимчасово переміщені, категорії спеціальних закладів, заходи для забезпечення розміщення, належного догляду та виховання, компетентні органи влади . Постановою Кабінету Міністрів України від 10 травня 2022 року №580 порядок евакуації, введений в дію 27 березня 2022 року, був змінений та уточнений в контексті ведення обліку дітей, які тимчасово переміщені (евакуйовані) на території України, де не ведуться бойові дії, або за межі України .

Чому дані нормативні акти “не спрацювали” щодо 2000 дітей у найбільш небезпечних регіонах? Справа в тому, що попри, в загальному, адекватну юридичну техніку, згадані постанови Кабінету Міністрів України були затверджені навздогін, коли перші діти, депортовані до РФ, вже готувалися до передачі під опіку російським сім’ям. До того ж, вони передбачають надто громіздкі бюрократичні процедури щодо отримання дозволу на вимушене тимчасове переміщення, що, враховуючи динамічну ситуацію на фронтах, ускладнює становище, в якому опиняються діти в районі ведення бойових дій.
Окрім того, попри існування евакуаційних комісій та необхідного нормативного забезпечення їхньої діяльності до повномасштабного вторгнення, саме вимушене переміщення досі здійснюється post factum. Це цілком логічно у випадку техногенних катастроф або природних лих, які важко передбачити. Однак, у ситуації ймовірного збройного конфлікту, враховуючи значну асиметрію в силі між Україною і агресором та близькість останнього до прикордонних регіонів, не провести попередню евакуацію було, щонайменше, недбалістю. Особливо, беручи до уваги той факт, що РФ вже реалізовувала з 2014 року примусове переміщення дітей з окупованого Криму та Донбасу.

Недоліки також має сам процес переміщення: державою не визначено градацію регіонів за рівнем ризиків, не складено перелік закладів, які мають ресурсні можливості, щоб прийняти переміщених, не надано належний транспорт для евакуації (враховуючи, що серед дітей, які проживали в закладах цілодобового перебування, були діти з інвалідністю, евакуація в загальному порядку (потягом, автобусами) не відповідає їхнім найкращим інтересам). На ці ж проблеми вказують керівники закладів, яким вдалося евакуювати вихованців. Так, за свідченнями Костянтина Землянського, директора Дитячого будинку №3 міста Харкова, “ніхто не уявляв, що таке евакуація дитячого будинку, тому ми понамощували в автобусах матраци на випадок обстрілів. Немовлят повкладали по двоє на одне сидіння”. Евакуацію було реалізовано тільки 5 березня 2022 року через необхідність отримати дозвільні документи від Харківської обласної військової адміністрації. Відтак, майже 2 тижні діти до 6 років з ментальними порушеннями, розладами аутичного спектра, мікроцефалією, гідроцефалією, синдромом Дауна, когнітивними порушеннями та затримкою психомоторного розвитку, провели в підвалі без належних умов утримання, харчування та медичного догляду, попри титанічні зусилля керівника й працівників установи . Евакуація Дитячого будинку №3 міста Харкова відбулася без втрат, однак, є інші приклади.

7 березня з Миколаєва до села Антонівка (за 46 км від міста) було евакуйовано 128 дітей-сиріт, вихованців дитячого будинку, якому надавалася допомога організацією ветеранів військового підрозділу спеціального призначення Військово-морських сил США. У ході евакуації військовослужбовці ЗС РФ розстріляли останній в колоні мікроавтобус з вихователями, внаслідок чого загинули три жінки, а ще двоє – були поранені. Жодна дитина не постраждала, однак отримала додаткову психологічну травму, пов’язану із критичною небезпекою та втратою близьких людей, якими були працівники установи. 10 березня вихованців дитячого будинку було переміщено до Кропивницького, а згодом – до США .

Евакуація post factum є недопустимою в контексті тих регіонів, які знаходяться у зоні потенційної небезпеки наступу ворожих сил. Вона також суперечить зобов’язанням України за міжнародним правом прав людини. Зокрема, стаття 11 Конвенції про права дитини (1989 року) передбачає, що “держави-учасниці вживають заходів для боротьби з незаконним переміщенням і неповерненням дітей із-за кордону”. Попри те, що, зазвичай, дане положення розглядається щодо цивільно-правових аспектів міжнародного викрадення дітей, поряд із зобов’язанням забезпечити найкращі інтереси дитини (стаття 3 Конвенції), вжити всіх належних заходів для здійснення її прав (стаття 4), в умовах збройного конфлікту воно може бути розтлумачене, як таке, що вимагає превенції депортації та примусового переміщення, передбачених частиною 1 статті 49 Женевської конвенції IV .

Сучасність
У своєму Коментарі до статті 11 Конвенції про права дитини Зіба Вагрі та Гевін Котце наполягають, що дане положення вимагає від держав запровадити ефективні заходи, включаючи юридичну допомогу та правоохоронну діяльність, цілеспрямовану практику та протоколи безпеки для кордону, забезпечення необхідного догляду та захисту дитини з метою повернення, постійне навчання посадових осіб, фінансове забезпечення й дипломатичну підтримку повернення дітей, а також механізми міжнародного співробітництва . З погляду на загальну спрямованість дій РФ щодо українських дітей-сиріт, які мають ознаки злочину геноциду (стаття 2, пункт (е) Конвенції про попередження злочину геноциду й покарання за нього (1948 року) , реакція України має бути миттєвою та максимально ефективною. Окрім висловлення занепокоєння й осуду щодо дій держави-агресорки, слід якнайшвидше розробити механізм повернення примусово переміщених українських дітей. Однак, що стоїть на заваді реалізації даних заходів вже понад 3 місяці?
Першочерговою проблемою є ідентифікація дітей та виявлення інформації щодо наявності близьких родичів. Цікаво, що вона існує для обох сторін, про що заявила вже згадана Марія Львова-Білова. Росіяни організували анкетування та збір даних про всіх примусово переміщених дітей, найбільш ймовірно, з метою окозамилювання та “легітимації” протиправних діянь. У випадку, якщо родичів не виявлено, оформляється тимчасова опіка, яка з часом перетвориться на усиновлення , всупереч нормам МГП. У той же час, згідно з відомостями, наданими Національним інформаційним бюро та Міжнародним комітетом Червоного Хреста в Україні, запитів щодо депортованих дітей на територію РФ не надходило.

Дані щодо дітей, які на момент початку повномасштабного вторгнення знаходилися в регіонах, які нині перебувають під тимчасовою окупацією РФ, мають бути в розпорядженні Національної соціальної сервісної служби України. Остання, справді, володіє відповідними відомостями щодо кожної з тимчасово окупованих територій, однак, вони відображені в статистичних показниках. Персональні дані дітей відповідно до законодавства знаходяться в розпорядженні місцевих органів влади. Очевидно, доступ до таких відомостей на сьогодні ускладнений. І саме це є проблемою номер один у контексті повернення маленьких українців.

Чому ідентифікація примусово переміщених дітей є настільки важливою?
Передусім тому, що жоден механізм повернення не буде працювати з приблизними статистичними відомостями. Україна має підготувати перелік дітей, які були депортовані, задля того, щоб заявити РФ консолідовану вимогу повернути їх. Так само, як існують списки військовополонених для обміну, мають бути відповідні списки для повернення дітей. Звернення родичів, близьких, зацікавлених осіб/установ, значно би спростили й пришвидшили процедуру ідентифікації депортованих дітей, втім в обставинах, що склалися, розраховувати слід лише на відомості з баз даних компетентних державних органів.
Після формування таких списків слід заручитися підтримкою профільних міжнародних організацій. У даному випадку мова може йти про ЮНІСЕФ та/або МКЧХ, а також третю державу (державу-покровительку відповідно до норм МГП), які супроводжуватимуть процес повернення від комунікації переліку дітей до РФ до власне переміщення з регіонів Росії до безпечних районів в Україні. У зв’язку з цим слід підкреслити, що відповідно до Ключових принципів ЮНІСЕФ щодо захисту прав дитини в політиці повернення Україною мають бути підготовлені такі заклади розміщення повернутих дітей, в яких буде забезпечено дотримання їхніх найкращих інтересів. Тобто компетентним державним органам слід продумати маршрут кожної дитини від кордону до кінцевого пункту, зокрема, й на території інших держав згідно зі спеціальними угодами.

Станом на початок червня ні ЮНІСЕФ, ні МКЧХ не вживають активних заходів щодо повернення депортованих українських дітей. ЮНІСЕФ не відповідає на запити щодо надання інформації з даного питання. Прес-секретар агентства у Женеві заявила в медіа, що ЮНІСЕФ не має доступу до районів поблизу кордону з Росією і не може перевірити жодні повідомлення про примусову депортацію дітей з України . Очевидно, що такі відомості можна отримати шляхом прямої комунікації з державою-агресоркою, однак не зрозуміло, чи це Росія відмовляється співпрацювати з ЮНІСЕФ, чи ЮНІСЕФ відмовляється виконувати свої функції у даній ситуації.

Пришвидшити процес могло би укладення спеціальної угоди між Україною та РФ про повернення примусово переміщених дітей. Механізм проведення переговорів був би подібним до врегулювання проблеми експорту українського зерна: із залученням держави-посередниці, наприклад, Туреччини. Але відсутність подібних ініціатив пояснюється потенційною відмовою Росії та розірванням дипломатичних відносин між державами, що, насправді, не перешкоджає домовленостям з гуманітарних міркувань. Врешті, обмін полоненими здійснюється попри всі згадані перешкоди. Офіційна ж відмова РФ повертати українських дітей спонукала би Офіс прокурора Міжнародного кримінального суду інтенсивніше розслідувати воєнні злочини, передбачені статтями 8 (2) (a) (vii) та 8 (2) (b) (viii) Римського статуту, а також злочин проти людяності, передбачений статтею 7 (d) Статуту, надавши нові докази та розширивши коло винних осіб. Не завадили би відповідні провадження й на національному рівні. За свідченнями І. Венедиктової сьогодні відкрито лише 20 справ щодо примусової депортації (без уточнення віку жертв злочину) , у той час, коли лише дітей із закладів цілодобового утримання було переміщено близько 2000.

Плани на майбутнє
У контексті превентивної евакуації дітей, які знаходилися в закладах цілодобового утримання, Дар’я Герасимчук підтверджує: “Десь, можливо, ми не допрацювали. Десь військово-цивільні адміністрації, які відповідають за евакуацію і приймають рішення про переміщення закладу, були впевнені, що все добре, і заклад у безпеці. Десь працівники цих закладів не готові були супроводжувати дітей. Випадки всюди різні, і є абсолютно індивідуальними” . Очевидно, що надмірна критика державних органів у існуючому контексті вже ніяк не допоможе повернути депортованих РФ українських дітей. Те нормативно-правове регулювання, яке наразі існує в Україні, за умови доповнення його необхідними актами щодо зонування території та попереджувальних дій, буде достатнім, щоб у майбутньому не допустити викрадення маленьких українців. Залишається лише питання з практикою правозастосування та оперативністю реагування.

Як зарадити в ситуації з уже примусово переміщеними дітьми: нам, справді, бракує механізму чи політичної волі?
На сьогодні здається, що чіткого розуміння, кого і як повертати в Україні не існує. Можливо, саме це вплинуло на відсутність відповіді уповноважених органів на запит щодо конкретних кроків, які наразі виконані, аби розробити та імплементувати механізм повернення примусово переміщених дітей. З кожним днем загроза передачі під опіку або усиновлення маленьких українців російськими сім’ями зростає і втілюється у конкретних випадках, які вже сягають трьох десятків.

У нас розірвані дипломатичні відносини? Тоді варто обрати державу, яка здійснюватиме захист українських громадян в РФ відповідно до статті 45 (с) Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961 року) і комунікувати з агресоркою через неї. Або ж розробити механізм із компетентними міжнародними організаціями, які свідчать про дуже обмежену, але готовність Росії виконувати свої зобов’язання в поверненні українських громадян на Батьківщину. Наприкінці травня 2022 року ситуація значно ускладнилася, адже попри протиправність таких дій згідно з міжнародним правом, РФ розпочала нав’язувати депортованим дітям власне громадянство. Тож цієї “довгої тривалості”, про яку вказують уповноважені українські органи в контексті повернення дітей, бути не може.

Вже сьогодні компетентним органам слід:

  • сформувати списки дітей, які могли бути депортовані до РФ у зв’язку з їхнім перебуванням у закладах цілодобового утримання на тимчасово окупованих територіях;
  • передати дані списки для верифікації з боку РФ профільній міжнародній організації чи третій державі;
  • паралельно визначити місця розміщення повернених дітей в Україні (в тому числі в близьких родичів) та за кордоном;
    зробити запит на повернення депортованих українських дітей;
  • узгодити процес повернення за участі профільних міжнародних організацій чи третьої держави.

Які з цих дій вже були виконані Україною?